dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Кримський ханат. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Кримський ханат. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Кримський ханат, підготовлений процесом феодалізації татар, а також появою у зв’язку з цим сильної татарської знаті, в першій половині ХV ст. став історичною реальністю.

Створенню його багато в чому сприяла й Туреччина, котра бачила у новому утворенні свого союзника проти Генуї (яка володіла частиною прибережних південних територій). Не супротивились цьому і самі генуезці, які вивозили зі степової зони півострова сільськогосподарські продукти — основу їх чорноморської торгівлі. У з’язку з цим вони були зацікавлені в дружніх відносинах з татарською знаттю. З іншого боку, і самі татарські хани, залишившись між двома вогнями — Туреччиною та Генуєю — з самого початку своєї державної діяльності були приречені на напівсамостійність, аж поки не потрапили у повну васальну залежність від турків.

Однією зі складових зовнішньополітичної діяльності ханів були спроби переселити татар на територію півострова з інших регіонів. Так вже Хаджі-Гірей «умел привлекать сердца... он во времена своего правления собрал в Крыму значительное количество народа с Волги». Така політика засновника династії слугувала суттєвому збільшенню кількості його підданих, які використовувались для реалізації різних завдань — як військових, так і економічних. Вона продовжувалась і при його наступниках. А у стосунках з Османською імперією дещо пізніше була відпрацьована наступна система: турки завели у себе резервний штат кандидатів на ханську посаду з числа Гіреїв, яких вони за необхідністю відправляли до Криму і садовили там на престол, змінюючи їх відповідно до обставин та власних уподобань. «Целых два столетия прошли в жизни этого татарского государства совершенно даром: служа интересам суверенной Порты без видимой выгоды для своей собственной страны, вассальные Крымские ханы убивали все силы своего народа на безпрерывные войны в политических видах Турции, сами довольствуясь лишь грабежной поживой во время военных набегов. То порываясь к сепаратизму, то, напротив, уповая на твердость опоры в единении с Отоманской империей, крымские татаре не выработали прочных устоев для самобытности своего государства, ничего ни сделав основательного ни во внутренней его организации, ни по части слияния разных составных его национальных элементов, ни в создании разумного и целесообразного modus vivendi с соседними государствами». Чи справедливе таке твердження, чи ні можуть показати лише нові фундаментальні дослідження проблеми.

До ХVІ ст. Кримський ханат фактично охоплював не лише передгірський та степовий Крим (південна й частково гірська частини півострова були підпорядковані безпосередньо туркам), але й простори степової зони — значні території між пониззями Дніпра і Дону, доходячи на заході до Аккерману (сучасного Білгород-Дністровського), а у Приазов’ї — степи між Доном та Кубанню. Власне в Криму проживали так звані татари перекопські, а за його межами степові території займала орда ногайських татар (у Східному Приазов’ї — так звані малі ногаї), яка була підпорядкована ханату.

Основним заняттям населення в цих степових районах було кочове скотарство. Кочування невеликими поселеннями (аїлами) відображало наявність сімейної (особистої) власності на худобу і концентрацію її в руках багатих скотарів. Але одночасно заради безпеки і для вигідного ведення скотарського господарства окремі поселення іноді, мабуть, об’єднувались і кочували разом великими таборами (так званими куренями).

Правда, в умовах міжнародної караванної торгівлі через землі Кримського півострова, яка тоді почала формуватись, в середовищі татар, котрі входили, у зв’язку з цією торгівлею, в контакти з містом, досить рано з’явився і міський елемент — він заповнив у ХІV ст. Солхат, а в ХV ст. заполонив Кафу (сучасну Феодосію). Та все ж у своїй основній масі татари як в ХV ст., так і пізніше — аж до ХVІІІ ст. залишались кочівниками-скотарями. Особливо довго такий розвиток господарства прослідковується у ногаїв. Мурзи також більше уваги приділяли скотарству, ніж землеробству. Ця застійність татарської економіки проходить червоною ниткою через всю історію Кримського ханату.

Але скотарське господарство татар не могло повною мірою прогодувати їх. Тому вони здавна доповнювали його землеробством, що поєднувалось із кочовим способом життя і не руйнувало його. В степу розорювались окремі ділянки землі, як правило — пов’язані з місцями зимівель, там сіяли хліб, а потім відходили кочувати і поверталися лише для збирання врожаю. В «Книге Большому Чертежу», написаній у 1627 р., вказується: «...от Перекопа до Бахчисарая и до Кизлева, по обе стороны дороги, деревни татарские, а воды копаныя колодези… А у татар во всех деревнях пашни пашут, а сеют пшеницу, да ячмень, да полбу». Таким чином, навіть в умовах кочового скотарства у татар виник зв’язок із землею, що так чи інакше вів до появи власності на землю, притому власності не лише громадської, тобто колективної, але і феодальної. Особливого розвитку остання отримала в південних районах півострова, де в ХVІ ст. проходив процес осідання татар на землю.

Ще одним, регіональним типом господарювання, було добування солі на півночі півострова. Про це, зокрема, писав турецький мандрівник ХVІІ ст. Евлія Челебі в «Книзі мандрівок». Він проїжджав село Тузла (з турецької «Солеварня» або «Соляні розробки»), що в 20 км на південь від Перекопу біля Солоного чи Старого озера. В цій місцевості знаходиться 9 великих і малих озер, багатих цінними мінеральними сполуками. В минулому вони поставляли лише сіль, котру вивозили також і до України. Тоді й було зроблено запис: «Там, над берегом горького озера, стоит триста домов, построенных из дерева и навоза скотского, крытых землей. Жители сей деревни — люди весьма бедные, которые добывают соль из озера и отдают ее затем смотрителю».

Однак господарство татар досить часто потерпало від стихійного лиха (засухи), сарани та епідемій. Голод гнав татар на нові, нерідко досить віддалені місця кочувань. За даними російського посла, зокрема в 1492 р.: «...орда голодная добре, хлеб ся у них не родил и они, сказывают, тово деля, к Волге пошли, чтобы им чем было прокормитца».

Зрозуміло тому, що ні скотарство, ні кочове землеробство не могли забезпечити навіть мінімальної потреби татарської маси, тим більш не могли дати товарні надлишки татарській феодальній знаті. Татари вимушені були ввозити продовольство із сусідніх країн, але такі поставки не були регулярними. Тривалі засухи, неврожаї та викликані ними голодування вели до масового падежу худоби й вимирання населення. Це повністю пояснює те, чому на першому місці в житті татар, можна сказати, найбільш важливим її фактором виступив позаекономічний спосіб добування засобів для існування — війна. Вони систематично вели війни з метою грабунку сусідніх країн і захоплення полонених, котрих перетворювали на рабів.

Той же Челебі відзначав, що: «народ этот привык блестящей быстротой своей в изумление всех повергать. Делается это так. До гяуров остается еще два дня пути, а уже все татары приказ получают: «Вскачь пуститься!» или двигаться галопом. В тот же день весь народ татарский кохейлянов оседлывает, коней своих отборных, и вскачь пускает, кони же те, ячменем кормленные, сил набраться смогли и в наилучшем состоянии находятся. Если же кто тогда, не дай Аллах, с коня упадет, то спасения ему не будет: затопчут его копыта конские, и смерть ему, ибо татары не имеют обыкновения оборачиваться или оглядываться вослед. Кони их по десять или по пятнадцать арканами за хвост друг друга привязаны, и один другого тянет, а если же конь в сутолоке такой на землю падает, не подняться ему больше, а под копытами он погибает. О спасении же человека, который с коня упал, тем более речи быть не может, ибо будь то человек или конь, копытами конскими стерт будет, и только кровавые лохмотья от него останутся. Сохрани нас, Аллах, от чего-нибудь подобного!..».

Розбійні походи татарських орд на сусідні країни і території, особливо на Україну, відбувалися систематично: майже не проходило й року без їхніх набігів, що супроводжувалися грабіжницькими операціями та захопленням полону.

Такі напади готувалися заздалегідь і в них брало участь по кілька десятків тисяч осіб. Основну, і найбільш войовничу, частину татарського війська складала ногайська орда. Іншу значну частину створювали загони, котрі виставляли кримські беї та мурзи. До них в більш пізніші часи приєднувалися загони турків з гарнізонів Кафи, Керчі та інших центрів. У походи відправлялось майже все боєздатне населення — у татарських поселеннях нікого, окрім «малого і старого», не залишалось.

У полон брались величезні маси людей. Префект Кафи Дортеллі в 1634 р. повідомляв про те, що по поверненню додому «...победители делят их (бранців — Авт.) между собой… Затем их ведут в разные города Татарии на продажу. Там невольников выставляют на показ… предоставляя их на выбор любого покупателя… (их) развозят в Константинополь, в Азию, в Европу, на Восток и на Запад». Так було і раніше, в ХVІ ст.: «корабли, приходящие к ним (татарам. — Авт.) часто из-за моря из Азии, привозят им оружие, одежды и лошадей, а отходят от них нагруженные рабами. И все их рынки знамениты только этим товаром, который у них всегда под руками — и для продажи, и для залога, и для подарков». Найбільше гнали рабів до Кафи, котра при турках (ХVІ–ХVІІІ ст.) стала одним з великих невільничих ринків у Європі.

Місто складалося з двох укріплених частин — внутрішньої фортеці на березі моря (сучасний Карантин) та зовнішньої, що оточувала місто. Центром Кафи була внутрішня фортеця, де проживав консул і знаходилась адміністрація. Саме місто займало широку смугу вздовж моря довжиною 1 км. Перед міськими брамами, а їх було не менше, через рів були перекинуті кам’яні мости. Місто було тісно забудоване житловими кварталами з покрученими вулицями, базарами, густонаселеними відокремленими кварталами міської бідноти, ремісничими майстернями, лавками та кількома караван-сараями для заїжджих купців.

Найбільша доля захопленої здобичі, і в першу чергу людського полону, діставалась татарським феодалам — хану, беям та мурзам — до 40 відсотків. Військові походи тому їм були найбільш вигідні. Саме вони й були ініціаторами та організаторами грабіжницьких набігів, проводячи в цьому відношенні тиск на ханів, а також звертаючись до султана з проханням дозволити ту чи іншу військову акцію. А бідні прошарки тогочасного суспільства лише розплачувались своєю часткою полону за борги (тож їм це було невигідно). Тому й не дивно, що зафіксовані випадки примусової мобілізації в похід. Так, у 1587 р., найбідніші татари взагалі відмовились виступати через збирання врожаю. Таким чином, війни не давали надійного виходу із того стану, в якому знаходилась основна маса рядових кочовиків.

Захоплений полон татари гнали не лише у міста на продаж. Вже в ХVІ ст. бранців почали використовувати і в якості робочої сили в сільському господарстві, яке почало розвиватися в південному передгірському та гірському Криму в процесі осідання татар на землю.

Показником росту феодального землеволодіння в ХVІ ст. можуть служити часті пожалування ханами земель з ріллею, сінокосами, пасовиськами, зимів’ями для худоби, садами, млинами тощо, причому саме у вищеозначених районах. Грамоти зобов’язували нових володарів обробляти й засівати землі.