dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 21 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська козацька держава. Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. Українська козацька держава. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Коротко зупинимося і на самій проблемі «возз’єднання» України з Росією. Як відзначав М.Брайчевський, ситуація з оцінкою Переяславської ради ускладнилася в період гучного святкування її 300-літнього ювілею, під час якого ця акція була піднята на рівень всесвітньої події, яка за своїм значенням майже дорівнювала найвизначнішим цивілізаційним переворотам в історії людства. Якраз у цей час замість загальновживаного терміну «приєднання» України до Росії почав використовуватись вищезгаданий термін «возз’єднання», що надалі став обов’язковим для вживання.

З погляду філософського ця заміна виглядала абсолютно некоректно: возз’єднуватися можуть лише частини чогось цілого, єдиного. Тому стосовно вивчення міжетнічних контактів возз’єднання може бути в межах одного народу, а не народів. Україна і Росія сформувалися вже після монголо-татарської навали ХІІІ ст., в умовах розділеного існування і до 1654 р. ніколи не були об’єднані. Але суть справи полягала не в цих двох словах, а в тому, що стояло за ними. Відбувалася сама переоцінка даної історичної події: якщо в «Історії України» 1943 р. видання перехід під протекторат Росії оцінювався як «зло менше» порівняно з тим, що чекало українців під владою Польщі чи Туреччини, то в 50-ті роки ХХ ст. те ж саме явище вже розглядалося, як найкраща перспектива для українського народу, як необхідна умова для подальшого його прогресу.

Виходило, що на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму. А тому всякий національно-визвольний рух в Україні, спрямований проти царського уряду, оголошувався рухом реакційним і ворожим, бо вів до «відриву» України від Росії, тоді як інтереси українського народу, мовляв, вимагали перебування під зверхністю імперії.

З погляду загальноісторичних роздумів та аналогій з іншими країнами теоретична неспроможність подібної імперської «аргументації» очевидна. Адже за допомогою подібних тверджень можна виправдати будь-який акт колоніального заохочення в будь-яку епоху і в будь-якій точці земної кулі. «Неприпустимою, на наш погляд, є й політична спекуляція навколо важливих рубіжних віх на еволюційному шляху розвитку обох народів, коли в ході гострих, далеко не наукових дискусій часто ігноруються конкретні історичні реалії, а опоненти керуються зазделегідь витвореними схемами чи ідеологічними концепціями».

У контексті більш широкої за своєю постановкою проблеми - специфіки розвитку Російської імперії - певною мірою відповів професор Гарвардського університету Річард Пайпс. Він відзначав, що починаючи з ХV ст. Москва почала збирати усі землі, які раніше входили до складу Давньорусько ї держави, "забувши" при цьому, що до них ніколи не входила територія Лівонії, а також землі, підвласні Казані та Астрахані (на відміну від частини фінських та тюрських народів). У результаті цього будівництво національної держави й створення імперії (процеси, що на Заході були розділені і за місцем, і за часом) проходили в Росії одночасово й були практично невід’ємні один від одного. Коли якась територія анексувалася Москвою, вона моментально приєднувалася до "вотчини" правлячого дому, і усі послідуючі монархи відносилися до неї як до певного священного неподільного фонду, віддавати який не дозволялося при жодних обставинах. Чіпкість, з якою російські правителі без залежності від ідеології, яку вони сповідували, трималися за кожний квадратний сантиметр землі, який коли-небудь належав одному з них, пояснюється вже згаданою "вотчинною" психологією. Це було територіальне вираження того ж принципу, виходячи з якого російські правителі ні під яким видом добровільно не передавали своїм підданим ні йоти політичної влади.

Таке психологічне сприйняття даної проблеми знаходило відображення й пізніше - зокрема в історичних підручниках радянських часів, під час розгляду питань розширення імперських кордонів: вони означалися терміном "приєднання". В той же час аналогічні акції з боку інших держав перетворювалися у "захоплення". Так, наприклад, російський імператорський уряд "приєднав" Туркестан до Росії, тоді як вікторіанська Англія "захопила" Єгипет.

Але, повертаючись до самого явища державотворення, можна констатувати, що процес формування державної території в Україні був прямо пов’язаний з подіями Визвольної війни, а географічні чинники при цьому відігравали другорядну роль. Проте великий простір регіону сприяв розгортанню і, певною мірою, успіхові повстання, робив неможливим його швидке придушення чи локалізацію польсько-шляхетськими військами. Ускладнювали становлення молодої Української держави відсутність значних природних кордонів і постійна загроза військового втручання трьох небезпечних сусідів. Укладнення Б.Хмельницьким союзів з урядами Криму, Туреччини і Москви обумовлювалися політичною необхідністю. Тому-то статус українських земель часто залежав від стратегії гетьмана. Фактично один природний кордон - р.Дністер - розмежував Україну як державу з іншою країною - Молдавією. Цікавим моментом в історії розвитку державної території стало прилучення до неї південних районів Білорусії і, зокрема, входження Пінщини. Держава Б.Хмельницького в територіальному відношенні охоплювала більше половини етнічних українських земель, причому чотири п'ятих з них входили перед цим до Речі Посполитої. На час смерті Б.Хмельницького Україна перетворилася на одну з могутніх держав Європи і за розмірами дорівнювала своєму основному політичному конкурентові й противникові - Польщі. Помітно обмежувало державу гетьмана перебуваня західних територій (особливо Галичини, Холмищини) в залежності від іноземних урядів, що ускладнювало вихід на інші країни Європи. Політична ж нестабільність і періодичні зміни державних кордонів викликали масовий міграційний рух населення як у самій «козацькій республіці», так і за її межами.

З цим періодом пов’язаний ще один історичний факт: зміна старої назви «Русь» на нову «Україна». На наш погляд, найбільш вірно тлумачив цей термін П’єр Шевальє - французький дипломат, який перебував при дворі польського короля і був безпосереднім учасником тогочасних подій: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна». Для західного європейця це була дійсно окраїна - край великої європейської землеробської цивілізації, за яким починався східний кочівницький світ.

Сама назва бере свій початок з часів Київської Русі. В літописах домонгольського періоду вона фігурує всього тричі і завжди в значенні окраїни землі - князівства (Переяславського, Галицького і Волинського). І у писемних джерелах другої половини ХІІ–XIV ст. назви «Оукраїна», «Країна», «Вкраїна» зустрічаються в розповідях про західноруські й порубіжні з ними землі. Під 1517 р. в Густинському літописі термін «Україна» вживається практично в сучасній його мовній формі, але стосовно колишнього Галицького Пониззя Дністра. Цей термін у значенні окраїни державних територій часто вживався і в XVII ст.: 1606 р. «Того ж року татаре Україну коло Вінниці, Гайсина і Шаргорода пустошили» та ін. Але окрім власне «України» чи «україн» польсько-литовських (південно-руських) у документах тих часів говориться про «Смоленські україни», «государевы украины», «України», котрі перебували під протекторатом Туреччини й Молдовії.

Отже, випадки вживання термінів «Україна», «Оукраїна», «Країна» протягом другої половини ХІІІ–XVIII ст. в літописах і актових документах незаперечно засвідчують їхній географічно-орієнтувальний характер. Ними означались окраїнні (порубіжні) території, які перебували під політичним протекторатом (чи й цілком в адміністративно-політичному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Росії, Туреччини. Незважаючи на те, що в ряді випадків слова ці написані з великої літери, вони не були власними географічними назвами, а майже завжди знаходяться в словополученні, мають пояснювальні слова: «Литовська Україна», «Малоросійська Україна», «государевы Украинные городы» тощо.

Аналіз південноруських літописів, актових документів показує, що серед численних «україн», які з’являлись і зникали у відповідності до змін політичної карти Східної Європи XV–XVII ст., одна з них поступово набувала конкретного географічного змісту, ставала осередком формування козацької державності. Йдеться про землі колишніх Київського і Чернігівського князівств, що лежали на обох берегах Дніпра і становили собою окраїну стосовно Польщі, Литви, Росії і степу, де повновладними господарями почували себе Кримський ханат і Туреччина (за винятком території запорожців). «Україна» у значенні конкретної землі постійно фігурує в документах часів Б.Хмельницького та його наступників. Цей термін, який означав вже конкретну землю, неодноразово використовується і в донесеннях московських послів та воєвод 1649–1651 рр. Із контексту повідомлень випливає, що в усіх випадках йшлося про регіон обабіч Дніпра з містами Ніжином, Прилуками, Миргородом, Черкасами.

Поступово «Україна» набувала значення конкретного географічного поняття, рівнозначного назвам «Волинь». «Запоріжжя», «Червона Русь», «Сіверія», «Покуття». А ще пізніше нова назва повністю витіснила стару - «Русь».