dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська козацька держава. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Українська козацька держава. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Причини феномену надзвичайно швидкого творення національної держави В.Смолій і В.Степанков вбачають в наступному. Насамперед, цей процес відбувався не на порожньому місці, а на основі державних інституцій. Слід враховувати також тісний зв’язок національно-визвольної та соціальної боротьби. Остання переросла у Селянську війну, що охопила всі українські землі. Її розвиток сприяв оформленню радикальної фракції козацької старшини, яку очолив полковник М.Кривоніс, що підтримувала вимогу трудящих про повну ліквідацію шляхетства.

Генератором соціальної активності селянства виступав козацький ідеал. У його свідомості закріпилося стереотипне уявлення про козака як людину вільну від будь-яких обов’язків перед паном і державою (крім військового) і яка одночасно користується особливим імунітетом (особиста свобода, право володіння землею, своя юрисдикція тощо). Саме тому, що боротьба за здобуття козацького імунітету стала загальноукраїнським явищем, селяни і міщани масово покозачувалися, створювали сотні загонів, які розправлялися зі шляхтою, громили її садиби і замки, захоплювали землі й угіддя. Водночас козацький ідеал послужив життєздатним матеріалом для вивершення будови національної держави. Адже запроваджувані «козацький присуд» і «козацькі порядки» означали не що інше, як створення власних органів управління, що лягли в основу нових адміністративних структур. Сприяла цьому політика уряду Б.Хмельницького на царині організації державного апарату з його законодавчими, виконавчими і судовими функціями.

Протягом другої половини 1649–1650 рр. завершився в цілому процес творення головних інституцій Української держави, як спадкоємниці Київської Русі, що було найбільшим політичним досягненням українського народу по кількох віків національного занепаду. Старшинська рада перетворилася на головний орган влади. До її компетенції входило розв’язання основних законодавчих, адміністративних, економічних, військових та дипломатичних справ. Державний апарат очолив гетьман, який скликав раду і відігравав важливу роль у прийнятті нею рішень та їх наступному виконанні. Він очолював адміністрацію, відав фінансами, керував військом і регулював дипломатичні стосунки з іноземними країнами.

Разом з тим, відсутність зафіксованих у правних актах повноважень ради й гетьмана сприяла появі двох тенденцій: перетворення держави в олігархічну республіку чи встановлення монархічної влади в особі спадкоємного гетьманату. Боротьба цих тенденцій несла загрозу втягнення суспільства у вир жорстокої політичної боротьби з усіма трагічними в таких випадках для України наслідками. Керівні військово-адміністративні посади займала генеральна старшина. На території полків влада знаходилася в руках полковників, сотників, отаманів. На місці станово-шляхетської системи земельних городських і підкоморських судів виросла мережа нових козацьких судів: генерального, полкових і сотенних. Місце ліквідованого домініального (за винятком монастирського) судівництва займали сільські суди. Незмінним залишалося лише міське судочинство. На жаль, визначилась негативна тенденція поєднання судової й адміністартивної влади, що заборонялося Литовським статутом попередніх часів.

При цьому слід відзначити, що початок процесу державотворення в цілому співпав з часом формування національної території українців, що найбільш активно проходив приблизно з кінця ХVII по кінець XVIII ст. і в основному (але зрозуміло не остаточно) завершився з початком ХІХ ст. Тобто, в часі він також фактично збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютиської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. Але про це мова піде трохи далі.

На першому етапі державотворення українцям часів пізнього середньовіччя були притаманні риси, які М.Грушевський охарактеризував наступним чином: «…сполучення такого ширикого козацького самовластя з таким незвичайним послухом і дисципліною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку, грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на погибель і одним рухом може віддати на смерть кожного; з другого боку, рада, котра поводиться з своєю старшиною і з самим гетьманом надзвичайно безцеремонно, а старшина перед нею кориться і понижується, і взагалі наради ведуться без порядку, з галасом, криком, без якихось вироблених форм обміркування і голосування: кричать, сваряться, кидають шапки, під першим вражінням скидають гетьмана, а гетьман кланя ється, понижується перед юрбою.

Але се переживання давніх часів; організація твердне і міцніє в міру того, як збільшується і розростається. Власть гетьмана все більше шанується і окружається зверхніми формами такого пошанівку. Факти скидання гетьмана на раді зустрічаються все рідше, і перед зверхніми формами крайньої простоти і демократизму - що в своєму найвищому вождеві на знак власті давав не дорогоцінну булаву, а просто «камишину», - виробляється високий дух лицарського самовідречення, що так дивував і чарував сторонніх».

На механізмі державотворення слід зупинитись більш детально. При цьому пам’ятаймо, що ні Б.Хмельницький, ні старшина спочатку ще не планували створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і не висували відповідної політичної програми. Вони, найімовірніше, намагалися добитися того, щоб король польський став також «королем руським», а Україна (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств) отримала статус чи то автономії, чи то суб’єкта федерації за зразком Литви. А в кінці 1648 - першій половині 1649 рр. почалося вироблення великим гетьманом основних принципів української державної ідеї, що стала потім визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до сьогодення і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Тоді ж відроджується й ідея укранського монархізму, яка пізніше не була реалізована.

У зв’язку з несприятливим перебігом подій, в протистоянні з Польщею гостро постала проблема пошуку міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні. За тодішніх обставин її можна було одержати або від Османської Порти, або від Росії. Трагедія тогочасної України, як відзначав Я.Дашкевич, полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. У неї не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. При виборі протектора перевага віддавалася московському цареві. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до одного й того ж віросповідання, наявністю в історичній пам’яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури, військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності. Це закінчилося Переяславською радою 1654 р. За своїм змістом російсько-український договір, найімовірніше, передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації двох держав, спрямованих проти зовнішнього ворога. Але подальші історичні події призвели до зовсім інших, неочікуваних наслідків.