dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українські землі - складова частина Литви і Польщі. Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. Українські землі - складова частина Литви і Польщі. Частина 3

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині ХV ст. на розлогих просторах так званого «Великого кордону», який протягом тривалого часу розмежовував європейський та азіатський світи. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ — гайдуків у Болгарії та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов’ян, татарських козаків у Кримському ханаті, донського козацтва в Московії.

Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизнян ій історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний проміжок часу — протягом двох століть, не лише зросло кількісно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Попервах козаки діяли в контактах з польськими зверхниками, що, зокрема, знайшло відображення у політиці короля Стефана Баторія, який з-поміж козаків виокремив шість тисяч найкращих воїнів, поділив їх на шість полків, призначив гетьмана, дав клейноди і печатку, наставив полковників, обозних, суддів та сотників і наказав стерегти татарське прикордоння, а за це надав козакам платню, місто Чигирин як їх резиденцію і Трахтемирів, де доживали віку старі й немічні воїни.

На думку Н.Яковенко, найпереконливіше козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 р., коли у відповідь на безперервну козацьку «партизанщину» та польські втручання в молдавські справи, турецька армія під проводом самого султана Османа ІІІ рушила на завоювання неспокійного сусіда. Армія, що складалась зі 150-тисячного регулярного війська, не рахуючи татарської кінноти та допоміжних підрозділів, перейшла Дунай. Король і султан зійшлися під Хотином, де туркам протистояло 35 тисяч поляків. В останню мить до коронних формувань приєдналося 41,5 тисячі козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Цікаво відзначити, що напередодн і походу султан засилав до нього своїх агентів, намовляючи до союзництва і обіцяючи опіку автономній козацькій окрузі зі столицею в Києві або Кам’янці-Подільському. Бої під Хотинською фортецею тривали близько місяця, а основний удар прийняли на себе якраз козацькі загони. З Туреччиною був укладений мир, а Хотинська війна стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій.

Братерство зброї, яке об’єднало козаків з польськими вояками в боротьбі проти спільного ворога, протрималося недовго. Смерть непересічного гетьмана від рани, яку він отримав під час вищезгаданої битви, прискорила новий спалах ворожості. Польська сторона не відчула, що козацтво — це вже міцна, нова і здорова сила. Проаналізувати і скоригувати в потрібне русло свою політику було необхідно хоча б після козацького звернення до Варшави у 1625 р. в якому вимагалося: «Обеспечить древнюю православную веру, удалить униатов от церквей и церковных имений, признать законными духовных, посвященных иерусалимским патриархом, и уничтожить изданные им во вред универсалы. Позволить казакам проживать спокойно во всех коронных и дедичных имениях киевского воеводства, уничтожить все стеснительные против них постановления — (следовательно, позволить полное расширение казачества и возможность всему народу в киевском воеводстве перейти в казачество, а также переходить туда из других воеводств жителям). Позволить казакам судиться самим между собой, не завися ни от каких других урядов, а в случае тяжбы с мещанами, выбирать поровну судей от мещанского уряда и от казаков. Позволить казакам передавать свое имущество кровным или кому захотят по завещанию, а не отдавать их уряду, как хотело правительство. Позволить им беспрепятственно ходить на рыбные и звериные промыслы (а следовательно, и в Сечь, откуда они могли совершать морские походы). Позволить им вступать на службу иностранных государей, повысить им жалованье, не допускать жолнеров на квартиры в киевском воеводстве, не давать кадуков по войсковым товарищам, то есть в случае преступления не раздавать имущество другим лицам, мимо наследства, дать привилегию на братство, основанное в Киеве, и на школы для обучения юношества». Це зовсім не схоже на слізні й покірні прохання, з якими представники шляхти звертались часто до сеймів. Це — вимога впевнених у собі й у своїх можливостях людей.

Але накопиченням військового потенціалу справа не обмежилась. Відбувалося духовне відродження, про що можна говорити, спираючись на наступні факти. В середині 70-х років ХVІ ст. довкола князя К.Острозького склався інтелектуальний осередок, котрий протистояв католицькій експансії. Тут з’являється потужний науково-видавничий заклад. Зокрема, була надрукована Біблія російським емігрантом Іваном Федоровим-Москвитином, котра з поліграфічного боку є визначним шедевром слов’янського книгодрукування, а текстологічно і донині вважається канонічною. Але цікавий в контексті даної праці інший факт, пов’язаний з діяльністю Острозької академії: тут була вперше висунута ідея перенести центр Константинопольського патріархату на територію України зі столицею в княжому Острозі (дещо пізніше обговорювався й інший варіант — зробити столицею патріархату Київ, найдавніший релігійний осередок усієї Русі).

Інший, ще більш відомий інтелектуальний осередок — це створений у 1632 р. П.Могилою на основі Київського Богоявленського братства колегіум (Києво-Могилянський). З його виникненням за Києвом остаточно закріпилася роль провідного цивілізаційного осередка національної культури, де гартувалися найкращі інтелектуальні сили тогочасного суспільства. В часи створення самого братства до нього записався і гетьман П.Сагайдачний з усім своїм військом. Останній факт переконливо промовляв до сучасника: вписавшись до братства, Військо Запорозьке отримувало формальне право здійснювати опіку над ним. Тож світська і духовна еліти пішли на активне зближення. На очах мінявся лідер нації: на зміну старій аристократії козацька старшина зробила перший крок до політичного лідерства. В цьому порухові молоду політичну еліту підтримала і православна церква.

Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який упродовж 17-ти років виконував службу в коронному війську в Україні і покинув її якраз напередодні Визвольної війни, відзначав у своїй відомій праці, що: «…край є незборним захистом проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги, і вороги ці бувають дуже здивовані, зустрічаючи у провінції, яка [раніше] служила для них місцем переходу до завоювань, неспростовне свідчення своєї ганьби і свого занепаду». Це теж вказує на поступове посилення українського потенціалу навіть в часи жорстокого польського пригноблення. Як мовиться: «Вода просто так на пару не перетворюється». Тож успіх Б.Хмельницького спирався на потенціал народу, що накопичувався в більш ранній період, коли цивілізаційні процеси притихли, але не перервалися. Вони своєрідно еволюціонували в структурах інших держав — спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої.

Про те, що українська історична пам’ять збереглася і в ці часи свідчать висловлювання вже згаданого С.Ориховського-Роксолана — видатного українського та польського суспільно-політичного діяча, блискучого оратора і публ іциста першої половини XVI ст. Він звертався до короля із нагадуванням про страждання українського народу: “Нині ми нещасні, вогнем і залізом знищувані, просимо тебе усім миром: допоможи нам, прийми біду нашу до серця і хай прославиться в цій справі не лише твоє ім’я, але й хоробрість королівська”. Цей діяч переконує стати захисником Русі, старатися завоювати любов народу, прислухатися до його прохань, рекомендує за прикладом Олександра Македонського “відмежувати тіло від бажання та їхати на Русь”, щоби там оглянути військо, побудувати фортеці, ліквідувати небезпеку, що нависла над жителями. Він звертався до короля: “Все це з’єднає тебе з підлеглими і зробить любимим усіма. Тому що побачать, що ти, їхній король, не серед натовпу дівчат ховаєшся, і не удома біля материної спідниці, а у ворожій землі за свій добробут хвилюєшся”.

З прямотою і сміливістю, характерною для гуманістів епохи Відродження, він порівнює короля зі псом, якщо король не зустрічає ворога на державних кордонах, а перебуває в столиці: “...породиста собака ніколи не ховається посеред вівчарні, але лягає на ніч за воротами, — щоб легше почути вовків, відігнати їх і переслідувати. Навпаки, лінивий і непородистий пес ховається серед овець і іноді з позором шукає захисту у пастуха”. З великою любов’ю та повагою говорить С.Ориховський-Роксолан про польського полководця Я.Тарновського, котрий переміг під Вишневцем великий загін золотоординців, що увірвалися на західноукраїнські землі. В честь цього військового зверхника Ориховський навіть написав окремий трактат під назвою “Життя і смерть Яна Тарновського”.

Але для тих часів зафіксоване ще одне цікаве суспільне явище - початок зворотнього процесу у самосвідомості частини тогочасної еліти. “Полонізація приваблювала русинів візією “рівних прав шляхетської спільноти, щоправда, досить мінливою, але також практично потрібною, якщо ще раніше хотілося уникнути “випадіння із системи”. Але остаточно солідарність “панів братів” не витримала випробування... вбога шляхта, що опинилася між російським молотом і польським ковадлом, позбавлена суспільної підтримки, зависла над прірвою, розчарована і обманута, часто українізувалася. Таким було своєрідне та карикатурне “повернення до матінки”. Не про таке повернення мріятиме Липинський, стверджуючи, що польську провину упослідження української культури та суспільного розвитку внаслідок переманювання його еліт слід відшкодовувати українізацією давніше сполонізованих вищих верств”. Але, все ж, найкращі з них увійшли до правлячої верхівки Козацької держави.