dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 20 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українські землі – складова частина Литви і Польщі. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Українські землі – складова частина Литви і Польщі. Частина 2

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Процес інкорпорації Польщею українських земель завершився в 1569 р. укладенням Люблінської унії, згідно з якою Польща й Литва об’єднувались в «єдину спільну Річ Посполиту». Доля українських земель була вирішена: спочатку до Польщі були приєднані західні, а далі й східні території. Одночасно з’явилась і теорія про те, що вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, які вважали дані обшири своїми, і в першу чергу Київ.

Відносно легкому проведенню такої акції (приєднання до Польщі) сприяла і байдужість української еліти, котра дбала передусім про свої станові інтереси, не дуже замислюючись над тим, з яких саме «певних причин» її було «прилучено до Коруни».

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. Але були й інші чинники. Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженим королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту.

Та цими світськими змінами справа не скінчилася: після Берестейської церковної унії відбулося і злиття церков. Ось основні її положення: форми таїнств, обрядів і свят Руської церкви залишаються незмінними; кандидати на вищі духовні посади обираються, згідно з традицією, духовними особами лише з-поміж людей руської і грецької нації; владик посвячує митрополит, а митрополита — владики, однак підтвердження він мусить дістати від папи римського, як раніше діставав від константинопольського патріарха; владики отримують обов’язкові місця в польському сенаті нарівні з католицькими єпископами; усі монастирі, церкви і церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб; людей грецького обряду забороняється вихрещувати в латинство; допускаються змішані шлюби без переходу одного з подружжя до віри іншого; руська церква нарівні з римською може закладати школи та семінарії грецької і слов’янської мови, а також влаштовувати друкарні під контролем церковних влад; юрисдикція патріархату східної церкви на території Русі втрачає чинність.

Це призвело до глибокого цивілізаційного розколу тогочасного суспільства замість того, щоб, як вважав король Сигізмунд ІІІ, «зберегти і укріпити» єдність Речі Посполитої. Спалахнула інтенсивна полеміка між православними та уніатами, в якій обидві сторони гаряче обстоювали власне бачення подій 1569 р. Ця полеміка, що тривала кілька десятиліть, не тільки не пом’якшила гостроти міжконфесійних суперечностей, а й поглибила спричинену ними суспільну конфронтацію. Офіційні кола Речі Посполитої категорично відмовляли православній церкві в праві на існування, що за умов тотожності православ’я та «руськості» сприймалося широким загалом  як політика, спрямована на те, «аби русі не було на Русі».

Все це призвело і до певної зміни ментальності (тобто комплексу уявлень про навколишній світ) української еліти: «...власне тут ми вперше можемо говорити про зародження феномену роздвоєння свідомості, характерного для представників руської шляхти. Вірогідно, саме впродовж першої половини середини ХVІ ст. виокремлюється специфічний стереотип такої людини — gente Ruthenus natione Polonus [руського племені польської нації], як називав себе видатний тогочасний публіцист з-під Перемишля Станіслав Орховський-Роксолан (1513–1566), вихованець університетів Кракова, Відня, Віттенберга, Падуї і Болоньї, багаторічний мешканець Венеції, Лейдена і Рима, визнаний речник абсолютизованої ідеї золотих вольностей шляхти. Спираючись на ренесансну ідею політичного патріотизму як синтезу рідної землі з особою володаря і спільнотою, в якій живе індивід, цей стереотип об’єднав усвідомлення свого руського походження з відчуттям приналежності до польської політичної нації, тобто політичного народу тієї держави, активними членами якої почала відчувати себе руська шляхта. Конфлікт роздвоєних лояльностей, де громадянський обов’язок вступив у протиріччя з любов’ю до «милої Русі й старожитного нашого народу руського», пояснить поведінку багатьох шляхтичів-русинів згодом, в добу Хмельниччини, коли gente Ruthenі natione Poloni роздвоювалися між своїми двома душами, марно сподіваючись зліпити докупи антагоністичні половини розламаного війною польсько-руського світу».

Але, як би там не було: «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. В дальшому часі національно-політичне життя України не зв’язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові організаційні форми. Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі. Західний кордон, що в князівській епосі  мав другорядне значення, тепер став головним бойовим фронтом. Українському народові загрожувало повне національне знищення. Тому всю народну енергію довелося скерувати на те, щоб не дати себе знищити чужій силі. Національна організація набрала в значній мірі оборонного характеру. Тільки по тому, як уже забезпечено було основи існування, міг прийти нормальний розвиток життя...

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася доробитися маєтків і багатства. Такі чужосторонні зайди ставали у панів за слуг, економів, орендарів, старшин у магнатських військових частинах тощо і разом із своїми покровителями визискували місцеве населення. При магнатах наживу для себе знайшли також жиди, що були панськими агентами й факторами, брали в оренду корчми, млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всілякі спекуляції».

І.Крип’якевич вказував, що завоювання українських земель польськими впливами йшло спершу по лінії колонізації та економічного використання природних ресурсів, але без наміченого докладного плану. Але пізніше, коли польське панство закріпилося на українських землях, створилась одна суцільна система експлуатації, а економічні й культурні процеси в’язалися в одне. Магнати і шляхта, разом з польським духовенством і, в першу чергу, єзуїтами, намагалися розкласти місцеву еліту — денаціоналізувати й спольщити панів, ослабити міщанство, розбити організацію православної церкви. Ця деструктивна робота мала передати в руки переможців усі економічні багатства України — землю, промисловість, торгівлю, а разом з тим політичні й культурні впливи. Все, що йшло по лінії шляхетсько-католицької політики, мало допомогу і протекцію від держави, — будь-який опір і протест мав бути знищений і пригнічений.

Зусилля української шляхти поліпшити ситуацію шляхом висунення вимог на сеймових засіданнях не мали помітного успіху. З часом опозиційність шляхти стала слабшати, а значна її частина була просто ополячена. Повинна була з’явитись нова сила, яка б встала на чолі тогочасного суспільства. І вона з’явилась. То було козацтво. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, воно відродило перерваний державотворчий цивілізаційний процес. Вагомим був і внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини ХVІІ ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву «козацького народу».