dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українські землі - складова частина Литви і Польщі. Частина 1

Держава і цивілізація в історії України. Українські землі - складова частина Литви і Польщі. Частина 1

Александр Моця

Трагічні часи між серединою ХІV і серединою ХVІІ ст. — досить складний і ще недостатньо вивчений період. Тоді колишні південноруські території були розтягнуті сусідніми державами і входили до них лише у якості складових, підпорядкованих частин. Тож характеризувати даний етап цивілізаційної історії України як «друге українське королівство» дуже і дуже проблематично. Проте це була з’єднувальна ланка між державними структурами русів та козацької доби.

Даний етап М.Грушевський в цілому визначав так: «Історія боротьби всіх сил сусідів за українські землі і участи в цій боротьбі самого українського народу становить зміст середнього періода нашої історії — що до політичного боку. Се історія закріпощення української землі й українського народа сусідніми державами, яких здобутки вкінці зібрала, майже вповні, без виїмків, держава Польська. З суспільного, економічного й культурного погляду виповнює сей період еволюція українського життя, яка витворюєть ся під впливом тих змін в політичних обставинах, особливо під посереднім (за часи литовської зверхности) і безпосереднім (під польським панованнєм) впливом Польщі — Польського правительства й польської суспільности. Зібравши українські землі під свою власть, вона постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ломання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народности польській, не тільки в сфері культурній, або політичній, але також і суспільній та економічній — повертання української людности в народність служебну, підданську, експльоатовану. А брак сильної й різкої опозиції сьому процесови зі сторони української спільности, з боку українського народу сьому фатальному процесови, сим убийчим змаганням польським, надає сим часом характер періода упадка не тільки політичних, а й суспільних сил українського народа. Се часи його занепаду. З нього зачинає він підносити ся тільки під кінець ХVІ в., під впливами релігійно-національної реакції і звязаного з ним культурного українського руху, а пів століття пізніше знаходить свою опору в козаччині, що під той час з чисто класової, приватно ї політики переходить до репрезентації загальнонаціональних інтересів». Та слід відзначити, що з точки зору сьогоднішьої наукової концепції термін «український» — це умовне поняття у відношенні до розглянутого періоду. Адже населення ще усвідомлювало себе як «руське».

Переходячи ж до розгляду конкретної історичної ситуації в цей період, треба вказати, що після загибелі Київської Русі і поступового затухання активної діяльності володарів Галицько-Волинського князівства основне протистояння відбувалося між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським.

Перша з них була західною частиною «Pax Mongolica». Вона займала певну цивілізаційну нішу в історичному розвитку Євразії і на кінець ХІІІ ст. оформилась у вигляді степової імперії з цілим рядом особливостей — етнічних, господарчих, культурних, політичних, ідеологічних. Тому є всі підстави говорити про неї як про особливу цивілізаційну модель. В другій з названих структур дев’ять десятих території складали колишні землі Київської Русі. Політика великих литовських князів по відношенню до них визначалась формулою: «Мы старины не рухаем, а новин не вводим». Іншими словами, тривалий час у складі нової держави зберігалась автономія давньоруських земель. Тому можливо навіть говорити, що Київська Русь отримала пряме продовження у Великому князівстві Литовському.

В середині ХІV ст., а конкретніше — в 1362 р. відбулася подія, що кардинально змінила ситуацію на користь останнього із вказаних державних утворень. В битві на Синіх Водах (сучасна річка Синюха на Кіровоградщині) литовці перемогли татар. Це потягло за собою визволення населення сучасної Центральної України від регулярної данини і безпосереднього політичного контролю Ординської держави, територіальні володіння якої були значно відсунуті на схід. Натомість це призвело до остаточного закріплення Київської, Волинської, більшої частини Подільської та Чернігово-Сіверської земель за Литвою.

В культурно-історичному контексті зміни, що постали після згаданого року, означали закінчення понад столітньої епохи штучно насаджуваної ізоляції цих територій від контактів із західною (європейсько-латинською) цивілізацією і переважаючих впливів на них Євразійського «Pax Mongolica» синкретизованих після ісламізації Золотої Орди на початку ХІV ст. впливами мусульманського Сходу, а також традиційних цивілізаційних впливів занепадаючої Візантійської імперії. У певному сенсі можна говорити про те, що приєднання основного масиву сучасних українських земель до Великого князівства Литовського на початку 60-х років ХІV ст. не тільки надало нового імпульсу інтеграційній політиці на Русі, а й невдовзі визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід.

Велике князівство Литовське було економічно й політично, культурно й етнічно неоднорідним державним утворенням. Включені до його складу східнослов’янські землі (білоруські, більша частина українських, а також частково російські князівства) з більш високим рівнем розвитку економіки, соціальних відносин і культури, як вже відмічалося, займали переважну частину його території. Приблизно таке ж співвідношення існувало і стосовно населення. Особливості структури Литовської держави знайшли відображення в титулатурі великих князів литовських. Так, ще в першій половині ХІV ст. князь Гедимін називав себе «королем литвинів і руських», або ж «литвинів і багатьох руських». Його нащадки також підкреслювали свої верховні права на землі Русі, іменуючи себе «князями литовськими і руськими» або «вотчичами руськими».

Перебування частини східнослов’янських земель у складі Литовської держави сприяло посиленню різноманітних зв’язків між її населенням і мало великий вплив на соціально-економічний та культурний розвиток власне литовських земель. Виявленням синтезу суспільних відносин було визнання литовською феодальною елітою широких імунітетних прав за боярством східнослов’янських земель і відмова від суттєвого перерозподілу їх феодальної власності, з одного боку, а з іншого — запозичення литовськими феодалами на Русі для будівництва своєї держави невистачаючих йому елементів правового й політичного устрою, в тому числі й офіційного діловодства, яке, починаючи з середини ХІV ст., велося на давньоруській мові. Важливим показником змін, які проходили в ХІV ст. у внутрішньополітичному розвитку Литовської держави, була досить явна тенденція до «русифікації» правлячої литовської династії, що виявлялось, зокрема, у формі шлюбних союзів представників цієї династії з Рюриковичами, часті випадки прийняття ними православ’я. У результаті синтезу суспільних відносин ранньофеодальна Литовська держава перетворилася в середині ХІV ст. на Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське, вступивши в стадію розвиненого феодалізму з присутніми йому ознаками політичної децентралізації.

Із включенням більшої частини Південно-Західної Русі до складу Великого князівства Литовського, в її значних територіально-політичних феодальних об’єднаннях-землях: Київській, Волинській, Чернігівській та деяких інших, місце давньоруських удільних князів Рюриковичів зайняли представники литовської великокнязівської династії, сини й онуки Гедиміна. На службі у них знаходились нечисленні представники родів давньоруських зверхників і представники ординської знаті, які осіли на Русі.

В залежності від титулованої знаті перебував найбільш численний і соціально неоднорідний прошарок феодалів — боярство. Його верхівку складало велике боярство (пани, магнати), які володіли спадковими землями (отчинами) і мали певні імунітетні права по відношенню до великих удільних князів (про що вже йшла мова). Основна маса боярства — середні та дрібні землевласники — служили у князів та магнатів, за що отримували нагороду — землі в умовне володіння або доходи з них в порядку «кормління». В документальних джерелах цей прошарок відомий під назвою «земян» (землян), а з оформленням його станових прав — шляхти. До привілейованих шарів належало і вище духовенство та міська верхівка. Саме ці місцеві прошарки титулованої знаті й великого боярства виступають протягом ХІV–ХV ст. як охоронці «старини».

Але ця система поступово модифікувалася і на перше місце виходила шляхта. Висхідним пунктом, з якого на зламі ХІV–ХV ст. почався відлік історії українських привілейованих станів, на думку Н.Яковенко слід вважати різке збільшення кількості нижчих прошарків — воїнів-землевласників, що вкупі з політичними змінами стало підставою до модифікації феодальної ієрархії. Шляхта України-Руси як цілісне соціальне явище була об’єднана: а) матеріальною основою свого буття — феодальним землеволодінням; б) політичною зверхністю над іншими станами, що забезпечувалася відповідним юридично-правовим статусом; в) спільними елементами соціальної психології, яка спиралася на усвідомлення власної винятковості.

Та історична ситуація знову складалася не на користь східних слов’ян. У зв’язку з боротьбою за владу, князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став королем під ім’ям Володислав. Була укладена у 1385 р. Кревська унія, згідно з якою передбачались включення Великого князівства Литовського до складу Польської держави і перехід всього населення у католицтво. М.Грушевський означив цю подію як висхідну точку в процесі інкорпорації Польщею українських земель. У той же час, це був лише початковий етап складного й неоднозначного процесу.