dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Галицько-Волинська Русь. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Галицько-Волинська Русь. Частина 2

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Смерть Данила спричинила до політичного розчленування Галицько-Волинської Русі. Формально великим князем вважався його брат Василько, але він володів лише частиною Волині. Іншими землями розпоряджались його небіж Ярослав і сини Данила Шварно та Лев (останній був наймогутніший). Цікаво, що при описі подій 1264 р. волинський книжник зробив ремарку: «Тоді княжили у Литві Войшелк і Шварно». Звідси можна зробити висновок, що в молодому Великому князівстві Литовському встановилась дуумвіратна форма правління, до чого литовського і руського князів підштовхнули постійна татарська загроза й необхідність протистояти агресії з боку Польщі. Однак тому дуумвіратові судилося існувати лише близько трьох років.

Спочатку волинсько-литовський союз виявився настільки міцним, що 1267 р. великий князь литовський з власної волі передав великокнязівський престол Шварнові Даниловичу. Волинський літописець відзначав про це: «Потім Войшелк віддав своє княжіння зятеві своєму Шварнові, а сам захотів... прийняти чернечий постриг».

Це була подія виняткової, надзвичайної ваги, що далеко виходила за межі міждержавних стосунків Русі з Литвою: один із синів Данила посів великокнязівський стіл Литви. Перед Шварном і всією династією Романовичів відкривалась заманлива й блискуча можливість створення величезної та могутньої Русько-Литовської держави — і це за 100 років до вторгнення Ольгерда Гедиміновича до Середньої Наддніпрянщини (1363 р.), але з тією принциповою різницею, що в тій державі ХІІІ ст. правили б не литовські, а руські князі.

Та Русько-Литовському князівству не судилося утворитися. Того самого 1267 року Лев Данилович, розлючений тим, що Войшелк віддав Литву не йому, а його братові, отруїв цього ченця. Такий жорстокий вчинок назавжди перекреслив його власні намагання сісти на місце свого батька й дуже зашкодив становищу брата.

На думку М.Котляра, логічно припустити, що відтоді литовські пани почали з недовірою і острахом дивитися на свого руського князя, брат якого підступно вбив шанованого в суспільстві Войшелка. Поступово влада Шварна в Литовському князівстві підупадає, а сам він наступного року помер. І заступив його на престолі вже не руський, а литовський князь.

На початку ХІV ст. Галицько-Волинська Русь знову об’єдналася під владою одного князя — Юрія Львовича. Про далекосяжні плани цього володаря свідчить те, що він добився у константинопольської патріархії дозволу на заснування окремої Галицької митрополії, яка стала символом державного суверенітету князівства, сприяла зміцненню його реальної незалежності. Це сталося 1303 року. Відомо, що Візантія опиралася утворенню нових митрополій на теренах Русі (кілька століть існувала лише Київська). Досить згадати невдалу спробу суздальського князя Андрія Боголюбського чи більш пізні спроби великих князів литовських. Нова митрополія отримала 81 місце (на 10 місць нижче Київської). До неї були віднесені галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська і холмська єпископії.

Не випадково саме Юрій Львович прийняв королівський титул і став називати себе «королем Русі, князем Лодомирії». Така титулатура зафіксована на його печатці: «S[igilum] Domini Georgii regis Russiae» (аверс) і «S[igilum] Dominі Georgii principis Ladimirae» (реверс). Оскільки Лодомирія — це Володимирія, тобто Волинь, історичним центром якої було місто Володимир, то цілком очевидно, що в його розумінні Руським королівством була Галицька земля. Титул короля Русі не обов’язково свідчить про коронацію Юрія, оскільки західноєвропейські джерела фіксують визначення статусу королівства за державою, а не за окремими особами.

Смерть останніх Романовичів — Андрія і Лева ІІ — залишається загадкою, яку у зв’язку з фрагментарністю джерел неможливо однозначно розв’язати (вірогідно, вони були отруєні).

Той факт, що Галицько-Волинська Русь функціонувала як фактично самостійна держава ще понад 100 років після монголо-татарської навали, мав історичне значення для збереження і подальшого розвитку традиційної культури. Як відзначає Я.Ісаєвич, можна лише гадати, якою могла би бути доля Київського та Чернігівського князівств, якщо б їхній самостійний розвиток не був перерваний ординським лихоліттям. У той час, як зміцнювалась державність західних і північних сусідів — Польщі, Угорщини, Литви, межування з Ордою, переходи її військ через територію князівства, грабіжницькі напади з боку завойовників — все це знекровило Галицько-Волинську Русь, вона впала жертвою експансії із Заходу. При цьому доля Галичини і Волині склалася порізному. Як відомо, 1340 р. Галичину захопив польський король Казимир ІІІ, однак місцевим боярам вдалося витіснити його війська, і до 1349 р. Галичина зберігала відносну самостійність під владою одного з бояр. Та з 1349 р. більша частина цієї території знову потрапила під владу вищезгаданого короля, який спершу намагався не приєднувати цю землю до Польщі, а правити в ній на підставі династичної унії. Казимир титулував себе королем Польщі і Руського Королівства, однак під тиском південнопольських магнатів, які прагнули експансії на Схід, мусив врешті перейти від політики династичної унії до політики інкорпорації — беззастережного включення галицьких земель до Польського королівства. Однак за Казимира ІІІ інкорпорації ще не відбулося. Він змушений був визнати права на королівство за Угорщиною. Лише пізніше ці землі були анексовані Польщею.

На Волині з 1340 р. правив князь Любарт-Дмитро Гедимінович, який став православним, прийняв мову і звичаї місцевого населення, що вважало його своїм, а не чужинським князем. До своєї смерті він послідовно боровся за відродження Галицько-Волинської Русі.

Землі між Дністром і Прутом, що раніше входили до Галицько-Волинського князівства, в тому числі й Буковина, у другій половині ХІV ст. увійшли до складу Молдавського князівства, що сформувалося саме в цей час. Спочатку господарі (князі) Молдавії перебували у васальній залежності від Польщі, а з першої половини ХVІ ст. молдавське князівство стало васалом Туреччини. Так у другій половині ХІV ст. змінилася політична приналежність майже всіх українських земель, крім Закарпаття, яке і далі залишалося у складі Угорського королівства.

Але всі вищенаведені факти все ж безперечно свідчать про те, що державотворчий та цивілізаційний процеси на українських теренах (зокрема, в західному регіоні) не припинялися. Просто вони розвивалися у новій історичній ситуації і мали певні специфічні особливості.

Говорячи про середньовічну добу в цілому, слід згадати, що існує характеристика України як “країни границь”, суть якої у врахуванні тих обставин, що із заходу Україна зазнавала впливу європейської традиції, зі сходу — російської, а з півдня — переднєазійської.

При цьому слушною є думка, що ситуація ускладнювалася тим, що так звані Захід, Схід та Південь представлені країнами, які самі являються маргінальними утвореннями з досить невизначеними історичними реаліями. Скажімо, Росію не можна вважати класичним Сходом, так само як Туреччину — Півднем, а Польщу — Заходом. Остання, наприклад, у сприйманні Заходом являлася країною сповненою східного колориту та екзотики. Тому може йтися лише про якісь загальні орієнтири та елементи культури. Але кожний із масивів мав значний потенціал та великі амбіції щодо асиміляції (чи “інтеграції”) України, або ж її частини у політичному, культурному й економічному вимірах. Тому можна погодитися з тезою, що Україна була приречена на постійний тиск з боку сусідів, перебування на перехресті шляхів подальшого розвитку, які репрезентувалися сусідами.

Згодом, зі звуженням кола сусідів до двох, українська свідомість так само продовжувала блукати між ними, довгий час навіть не намагаючись довести свою тотожність. Встановився певний баланс між конкуруючими силами за межами України, який, однак, мав трагічні наслідки для її самої. Проблема набула дещо іншого звучання: в політичному відношенні Україна була поділена між Польщею та Московщиною, у культурному — на Західну та Східну.

У кожному разі слід зазначити, що у більшості фахівців не викликає суттєвих сумнівів щодо визначених І.Лисяком-Рудницьким масштабів впливу греко-візантійського Сходу на духовну традицію, а латинського Заходу — на суспільнополітичні структури.