dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 23 Февраля 2019

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Галицько-Волинська Русь (Частина 1)

Держава і цивілізація в історії України. Галицько-Волинська Русь (Частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Повертаючись до давньоруської проблематики розглянемо історичні процеси у західноукраїнському регіоні, де, в першу чергу, і продовжувалась еволюція державотворення на півдні східнослов’янської ойкумени. З цього приводу М.Грушевський відзначав: «Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-Волинська держава стати не подужала, обмежила ся західною Україною, хоч було кілька моментів, коли заносило ся як не на опанованнє нею цілої України, то значне розширення сфери впливів на сході. На перешкоді стали ріжні причини й пригоди, але і без них таке розширенн є впливів на Подніпровє утрудняло ся тим, що підставою держави стала Галичина — західній край української території. Хоч завязав Галицько-Волинську державу князь волинський, але підставою її стала Галичина, що як ми бачили, протягом ХІІ в. розвинула в собі значні матеріальні сили; доперва пізнійше в руках галицько-волинських князів збирають ся волости, і тільки з початком ХІV в. злучають ся всі галицько-волинські землі в оден одностайний комплєкс, в руках Юрия. Центр ваги тоді переноситься на Волинь».

У відношенні об’єднавчих процесів у даному регіоні шановний академік м’яко кажучи помилявся (про що мова піде далі). А зараз слід зупинитися на іншому проблемному питанні. Йдеться про використання термінів «держава» і «князівство», навколо яких точаться суперечки. Перший з них, слідом за М.Грушевським, зокрема використовує Я.Ісаєвич. Другий, за І.Крип’якевичем, відстоює М.Котляр. Тож варто хоча б коротко зупинитись на аргументації сторін.

Прибічники «князівської» теорії відзначають, що для середньовічної держави обов’язково притаманна територіальна єдність під владою, що йде від спільного та єдиного для всієї землі політичного центру. Цей центр «окняжує» підвладну йому землю, тобто поширює на неї системи адміністрації (управління), суду і збирання данини (податків). Але протягом ХІІІ ст. Галичина і Волинь були об’єднані в єдине ціле лише в часи князювання окремих осіб, що не дає підстав поширювати цей термін на весь історичний період.

Їх опоненти висувають свої аргументи: «Постає питання, в якому сенсі ми називаємо Галицько-Волинське князівство «державою». М.Котляр слушно вказує, що терміном «держава» щодо цього часу користуються дилетанти, мало обізнані з історією доби. Деякі з них по суті компрометують цей термін. На думку самого М.Котляра, державою ГалицькоВолинське князівство можна називати протягом 24 літ зі ста років у ХІІІ ст., а саме ті роки, коли ця держава була об’єднаною; в інші періоди вона була поділена на удільні князівства. Однак, на наш погляд, істотні риси держави (територію, систему адміністрації) мало кожне князівство. У свідомості тогочасних людей основним символом державності виступав князь, володар держави. Тому всюди, де був незалежний князь, можна говорити про незалежну державу. Натомість у тих випадках, коли князь залежав від інших сюзеренів, є підстави стверджувати наявність державних васальних структур. Навіть у час роздробленості Галицько-Волинська земля була своєрідною конфедерацією менших князівств, які, попри боротьбу між ними, інколи досить гостру, залишалися частинами більшого цілого».

Обидві сторони мають рацію. В нашому випадку головним є те, що не ставиться під сумнів сам факт державотворчого процесу після навали орд Батия. А терміни, про які мова йшла вище, можна просто замінити ще одним більш нейтральним — «Галицько-Волинська Русь», який використовувався вже давно і ні в кого не викликав заперечень. Адже і Київська Русь складалась з багатьох, правда набагато більших за розмірами, удільних князівств.

Тепер перейдемо до висвітлення самого державотворчого процесу, який проходив у розглядуваний час в цьому регіоні.

Об’єднання галицьких і волинських земель вперше сталося за часів Романа Мстиславича, який це зробив сидячи до того у Володимирі-Волинському. Зважаючи на державотворчі дії цього князя по тому, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що ще у згаданому стольному граді він створив власну модель державного керування. Роман розумів, що коріння сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому послідовно обмежував сваволю бояр, придушував спрямовану проти нього феодальну опозицію. Польський історик ХV ст. Ян Длугош із якихось давньоруських джерел дізнався, що Роман приборкав навіть духовного князя — володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізованим заходам.

Подібно до інших князів, Роман спирався на могутню, віддану йому бойову дружину, чудово озброєну й вишколену. Але, на відміну від багатьох інших володарів, дбав про широку суспільну підтримку своїх заходів, спираючись на середні й верхні верстви городян багатьох волинських міст, насамперед стольного граду. Це дозволило суттєво зміцнити «плацдарм» для об’єднання більш розлогих територій: у 1199 р. він утверджується у Галичі, який проголошує столицею новоствореного Галицько-Волинського великого князівства.

«Апетит» амбітного князя на цьому не заспокоївся. На самому початку наступного, ХІІІ ст., в 1203–1205 рр., Роман закріплює за собою і Київ, садовить там свого посадника, хоча сам залишається в Галичі. Цього вимагала зовнішньополітична ситуація — він втрутився в міжусобну боротьбу польських князів, а головне князь рішучими й крутими заходами придушував боярську опозицію.

На жаль, проведене зусиллями Романа Мстиславича об’єднання Галичини і Волині не створило справжнього і сталого державного організму. Воно виявилося недовговічним і крихким, трималось на силі та авторитеті самого князя. Об’єднання існувало занадто мало часу, щоб могли скластися й зміцнитися системи адміністрації, судочинства й збирання данини, а влада центру — поширитися на всю територію нового князівства. Та й дуже вже різними були його основні складові частини: Волинь — зі стійкою державною владою, розвинутою Романом, земельною аристократією, що в більшості підтримувала государя, й приборканою боярською опозицією; та Галичина, в якій князь завжди залежав від великих бояр і в якій Роман так і не встиг викорінити боярську олігархію й зміцнити свою владу. Він почав широкомасштабну кампанію проти галицького боярства, але довести її до логічного завершення завадила несподівана для всіх смерть князя у 1205 р.

Слід відзначити, що ХІІІ ст. для цілого ряду країн Європи було в багатьох відношеннях переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження влади та підпорядкування феодалів королівському авторитету. Подібні процеси прослідковуються в Галицько-Волинському, а також Чернігівському князівствах. Романа Мстиславича літопис називає великим князем, самодержцем усієї Русі. Слово «самодержець» (дослівний переклад грецького слова «автократор») вживалося щодо імператорів Візантії та виражало рівень особистої влади князя.

У тогочасній Західній Європі паралельно з посиленням королівської влади відбувався процес формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне підтвердження прав і ролі у державі феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі матеріалів, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на хід державних подій справляли боярські роди, а подекуди й частина «містичів» — заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли, передусім, відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупованнями, що робили ставку на різних лідерів. Успіх або невдача окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з числа яких формувалася державна адміністрація та військові командування. Більше того, конфлікт з однією групою бояр змушував князя йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з ХІІІ ст., документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних — і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи слід говорити про чітке розмежування прав власності й політичної влади: не було чітко сформульованих правових актів, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містичів. Цілком можливо, що процес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській Русі та інших князівствах, якби їх розвиток не було перервано монгольською навалою.

Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне ціле було здійснено за часів князювання Данила Романовича. Протягом більш як 20 років після смерті Романа його молоді сини не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого із земель батька. Лише завдяки великій енергії їхньої матері, навіть при запеклому опорі боярської верхівки, що в своїй значній частині була на боці іноземних зверхників, Романові сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Ця територія і стала базою для подальшої діяльності. Сидячи в другорядних волостях, Романовичі — Данило та його брат Василько — не залишали надії, що їм поталанить здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш». Це трапилося 1230 року. Далі почалася боротьба за другу «півбатьківщину» — Галицьке князівство. Тривале протистояння на протязі 8 років закінчилось перемогою Данила.

Але життєві перипетії цього князя продовжувалися й далі: на нього, як і на інших давньоруських зверхників, чекала монголо-татарська навала (вперше з ними галицько-волинський володар познайомився ще на р. Калка в 1223 р., де був поранений). У 1241 р. Данило не зміг організувати відсіч ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував в Угорщині. Боярська опозиція знову підняла голову і висунула претендентом на галицький стіл чернігівського князя. Та в битві під Ярославом 1245 р. Данилом була здобута вирішальна перемога і 40-річна боротьба за Галичину скінчилася. Боярська опозиція була остаточно знищена. Повним володарем Галицько-Волинської Русі став енергійний і талановитий князь.

Після означених подій Данило приїхав до Батия в Сарай і в переговорах з ханом виявив велику дипломатичність: не дав себе знищити і навіть добився від нього підтвердження на Галицько-Волинське князівство. Та як відзначав літописець: «Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями; сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?».

Західна Європа з великою тривогою спостерігала за успіхами цього могутнього кочівницького угруповання — Золотої Орди — і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі того ж 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти завойовників. В той же час римська курія намагалася скористатися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іоанн де Плано Карпіні, який за дорученням папи їздив до Орди, по дорозі зустрічався з Данилом та Васильком. У цих та пізніших переговорах галицький князь мав єдину мету — заручитися допомогою Західної Європи проти завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу позитивно вирішити релігійне питання — намагався притягнути Русь до себе. Щоб приєднати Данила, Інокентій ІV прислав йому королівську корону і папський посланець коронував його у Дорогичині 1253 р. Так на теренах сучасної України з’явився перший король (другим і останнім був його онук Юрій Львович).

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій ІV проголосив хрестовий похід проти монголо-татар, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав — на той час сили були дуже нерівними. Данило, знеохочений безрезультативністю своїх заходів, згорнув взаємовідносини, за що наступний папа Олександр ІV погрожував князеві церковними карами. На цьому справа і скінчилася. Галицький князь звернув увагу на внутрішні проблеми і в першу чергу жорстоко придушив Болохівську землю, зверхники якої перекинулись на бік завойовників — монголів.

Ця акція органічно поєднувалася з політикою Данила в його придушенні боярської опозиції й посилення центральної влади в плані ствердження державної незалежності. В цій справі він разом з братом Васильком спирався на широкі верстви населення й на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів; їх підтримували міські купці й ремісники, в тому числі й іноземні поселенці в деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли державні структури послабшали, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення й позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзія про «доброго князя» уже в той час була поширена в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, та міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який більше відповідав би потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних йому бояр. Але, на відміну від інших давньоруських структур, тут мали місце і деякі специфічні риси, що пояснюються місцевими особливостями, роллю Галицько-Волинської Русі в міжнародних культурних зв’язках. Так, поряд з такими посадами, котрі відомі в усіх князівствах (тисяцького, воєводи, тіуна), Галицько-Волинський літопис називає печатника. Можливо, його слід зближувати з візантійським логофетом або західноєвропейським канцлером. Окрім того, раніше ніж в інших князівствах тут стала відомою посада дворського.

Посилення своїх позицій дозволило Данилу розгромити тевтонських лицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин (де він пізніше коронувався) і взяти у полон магістра цього ордену. За словами літописця, князь напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (тобто хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в цьому стольному граді і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого та хороброго воєводу, якому і довелося керувати обороною міста.

Новою столицею свого князівства Данило Романович обрав Холм (сучасний Хелм), де побудував цілий комплекс споруд. Були збудовані й інші міста-замки, зокрема Львів, куди запрошували «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села».

Велася активна зовнішня політика. Так, по смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Проте ця спроба була невдалою.

Слід звернути увагу ще на одну важливу деталь державної політики цього князя: митрополитом було поставлено печатника Кирила, особу духовного стану (в багатьох дослідженнях увага акцентувалася лише на двох митрополитах-русах — Іларіоні та Климі Смолятичі).