dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Июля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Держава русів (Частина 4)

Держава і цивілізація в історії України. Держава русів (Частина 4)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Специфіка давньоруського феодалізму спричинила й до наявності відмінностей у формуванні поселенських структур Київської Русі. Як відзначав П.Толочко, становлення міських форм життя на Русі не проходило по єдиній соціологічній схемі - адже ці процеси були багатогранні й різноманітні. Умовно можна виділити три основні шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний, а також феодальний або державний. "Перший шлях виявився фактично тупиковим, поскільки обумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами… Общинно-феодальний і феодальний (державний) шляхи утворення міст являлись природною еволюцією нових соціальних форм життя, що виникли із потреб розвитку самого східнослов’янського суспільства. Міста ставали центрами давньоруської державності, первісними функціями котрих були: адміністративно-політична, редистрибутивна (концентрація та перерозпреділення додаткового продукту), а також - культова. Для землеробської округи давньоруське місто - це природне осереддя, воно було народжене цією округою і без неї не мислилось".

На думку згаданого дослідника, тісні адміністративнополітичні й господарські зв’язки східнослов’янських міст з сільською округою обумовили деяку специфіку їх соціально-економічного життя. Ремесло і торгівля, які в цілому були досить розвиненими, не являли собою основу їх розвитку - адже додатковий продукт цих галузей був порівняно невеликим в загальному економічному балансі давньоруського суспільства. Тож міста в першу чергу росли за рахунок додаткового продукту, що утворювався в сільськогосподарському секторі економіки країни, на котрий вони мали право внаслідок значної концентрації в них соціальних прошарків, які володіли землею.

Іноді давньоруське місто називають колективним замком, де проживали найбільш могутні феодали якогось мікрорегіону чи більш обширних територій (в столиці та її околицях мали свої резиденції представники різних гілок правлячого князівського роду). До речі, саме питання про те, що собою являв ординарний східноєвропейський феодальний замок сьогодні ще до кінця не вирішене. Але, все ж, накопичені матеріали дозволяють в загальних рисах охарактеризувати цей тип поселень.

Соціологічно замок - це феодальне поселення його власника (іншими словами резиденція), котре звичайно було укріплене і становило центр вотчинного володіння. Розумінню замка (від польського "zamek") в давньоруських літописах частково відповідали терміни "градъ" та "дворъ". До характерних рис планування таких пунктів, що були розраховані на проживання самого феодала, його челяді, представників вотчинної адміністрації, дружинників, населення, яке обробляло землі місцевого володаря й постійно знаходилось на феодальному дворі, звичайно відносять житла самого феодала та його оточення, різні виробничі й господарські приміщення. Сама площа замку досягала 1 га.

Цим вона відрізняється від розмірів укріплених частин більшості малих міст давньоруського часу, що визначаються, як мінімум, в 2–2,5 га. Самі ж замки були пристосовані для захисту незначною кількістю воїнів. Цей факт мав аналог ії і в Західній Європі - там гарнізон великого замку складав близько 100 чоловік, а замки середньої величини мали лише 25–50 воїнів.

Біля кожного з них знаходилось по кілька відкритих поселень. Мабуть якраз в них проживали особисто залежні від конкретного володаря селяни. Така структура "гнізда" поселень (укріпленого та кількох неукріплених), вірогідно, археологічно відображає феодальну вотчину, детально не описану в письмових джерелах. Та на багатьох замкових площадках не було виявлено постійних, стаціонарних жител самих феодалів. Особливо це стосується найзначніших за розмірами, які, звичайно, належали найбільш авторитетним магнатам. Цей, на перший погляд парадоксальний факт, пояснюється вищеприведеною характеристикою східноєвропейського міста як колективного замку. Воно, в першу чергу, було центром сільськогосподарської округи і тому з підвищенням соціального статусу конкретного представника феодального страту (чи класу) він волів більше перебувати в урбаністичному центрі й контролювати ситуацію, а не постійно проживати в своїй вотчині. Там за нього господарством керувала його адміністрація.

Але основна маса населення феодальної доби проживала не в містах чи замках, а в сільських поселеннях. Як відзначав Ф.Бродель, навіть у ХV–ХVІІІ ст. світ являв собою все ще велику селянську країну, де від 80 до 90 відсотків людей існувало за рахунок обробітку землі. Селянство в широкому значенні охоплювало всіх дрібних сільських виробників, котрі вели індивідуальне господарство власними силами і засобами виробництва, і для яких трудова діяльність являла собою найважливішу функцію. Саме, і в першу чергу, в результат і праці селян розвивалося сільське господарство - вони зробили найбільший внесок у вдосконалення знарядь обробітку землі (рала, плуга тощо), вивели нові сорти зернових і технічних культур, нові породи худоби. Досить успішно розвивались різноманітні ремесла, що також накладало свій відбиток на весь соціально-економічний потенціал тогочасного суспільства.

Село згадується вже в перших договорах Русі з візантійцями та у вступній частині "Повісті минулих літ" при описі життя східних слов’ян. Але ці повідомлення дуже фрагментарні. Тому основну нову й різноманітну інформацію дають археологічні матеріали, котрі дозволяють говорити, що формування давньоруської сільської поселенської структури простежується в ІХ–Х ст. Часто нові селища виникають на площі більш ранніх. Вже в Х–ХІ ст. починається формування садиб на селі, що набуває поширення в ХІІ ст. на всій території південноруських земель і вказує на економічне зміцнення малої (парної) сім’ї, хоч в деяких випадках велика сім’я (теж з об’єктивних причин) продовжує існувати. Тенденції розвитку приватної власності фіксуються і появою таких категорій речей як замки і ключі (тобто, власність починає оберігатися від зазіхань). Ще один цікавий факт: протягом багатьох десятиліть відмирання життя на багатьох сільських поселеннях в ХІІІ ст. пояснювалось виключно негативним впливом монголо-татарської навали в 40-х роках згаданого століття (навіть там, де її не було). Виявилось, що на цей процес впливав і екологічний фактор: внаслідок виснаження землі жителі багатьох сіл просто вимушені були переселятись на нові території.

Можна говорити про паритетні відносини між містом і селом у давньоруський час; про певну спеціалізацію та господарські можливості жителів окремих поселень, в залежності від екологічної специфіки в зонах їхнього розташування; про високий рівень розвитку сільського ремесла, котре в багатьох вимірах не поступалося міському; про особливості ідеологічних уявлень у світогляді широких народних мас.

Повертаючись до вже згаданої російської історичної концепції про перенесення центру країни з Дніпра на Волгу (Київська — Володимирська Русь) слід відзначити, що в цій теорії досить важливими були події 1169 р., коли силами князя Андрія Боголюбського давня столиця держави була розграбована. Але сам володимиро-суздальський князь взагалі не очолював військо і залишався вдома. Цю справу він доручив своєму сину Мстиславу. Тоді в поході на Київ "…приймали участь не тільки, і навіть не стільки, суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції по відношенню до давньої столиці Русі проводили й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, які займали чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старійшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і однієї давньоруської народності".

Та перед тим як перейти до розгляду досить спірного питання про існування давньоруської народності (особливо на етапі феодальної роздробленості) слід зупинитись на деяких теоретичних розробках, що мають пряме відношення до цієї теми.

Зокрема, вивчення людських угруповань в останні десятиліття базуються на відносно розробленій теорії еволюції етнічних процесів різного рівня. Сформульовані такі поняття як "етнікос", тобто етнос у вузькому значенні цього терміна. Під цим поняттям розуміється історично сформована на конкретній території стійка спільність людей, котра мала загальні, відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що фіксується в самоназві (етнонімі). Крім того, серед компактних етнічних утворень особливе місце займають ті, котрі пов’язані з так званими соціальними організмами, під якими розуміють окремі територіально-політичні (абож потестарні) спільноти. Вони являли собою самостійні макроодиниці суспільного розвитку. Утворення, що виникають при цьому - так звані "етносоціальні організми" - створюють добрі умови для стійкості етносу і його відродження.

Обидва вищенаведені поняття тісно пов’язані з поняттям народності, яка в докапіталістичних формаціях існувала в рамках соціальних організмів. Процес формування нових спільностей був складним і суперечливим у зв’язку з ієрархічністю політичної структури та гострим протистоянням між носіями доцентрових і відцентрових тенденцій.

Факторами, що впливали на появу нових етнічних об’єднань, були посилення міжплемінних контактів у зв’язку зі збільшенням народонаселення, наявність ранньокласових держав, міграції. Важливим є і спостереження, що етнічна самосвідомість, котра культивувалась головним чином серед представників пануючих прошарків суспільства, не залишалась незмінною в часі. Так, уявлення про спільність походження, яке виступало в ролі одного з головних компонентів самосвідомості різних етнічних угруповань на певних етапах розвитку народності, відступає на другий план порівняно з таким його компонентом, як уявлення про спільність культури.

Остання думка важлива саме у контексті розглянутого тут питання. Адже в розробках останніх часів все чіткіше мова йде про необхідність вивчення двох культур в соціально стратифікованому суспільстві. Початок цього процесу відносять до періоду розкладу первісного ладу, особливо вже згаданого етапу "вождівства" ("чіфдому" за термінологією Е.Сервіса), коли вже існує майнова нерівність, але ще відсутній легалізований апарат присилування, який підпорядкований соціальній верхівці. З виділенням з єдиного егалітарного суспільства, з одного боку, багатих ("великих", "кращих", "сильних") людей чи мужів, а з іншого - бідних общинників, які іноді не мали можливості навіть прогодувати себе та своїх рідних і тому попадали в залежність від нових багатіїв, почалося й становлення двох полярних субкультур в єдиній культурі етносу.

Далі ці процеси еволюціонували. Протягом висхідної, тобто прогресивної, стадії розвитку того чи іншого соціально стратифікованого суспільства (зокрема феодального) перша з названих культур, тобто соціальної верхівки, була передовою, більш інтегруючою. Починаючи з перших століть існування Русі, ці дві культури сформувались у чітко виражені явища, котрі в науці отримали назви "дружинної" та "народної" культур. Для інших етнічних угруповань ряд дослідників використовують терміни "офіційної", "елітарної", "міської", "сільської" культур, хоча в цілому це суті справи зовсім не міняє.