dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 19 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українсько-російські стосунки в теоретичній спадщині В. Липинського

Українсько-російські стосунки в теоретичній спадщині В. Липинського

Українсько-російські стосунки в теоретичній спадщині В. Липинського

Перша чверть XX ст. в українській політичній думці знаменувалася тим, що в ній з'явилося декілька течій щодо ставлення до Росії. Соціалісти на чолі з М. Грушевським і В. Винниченком відстоювали федеративний статус України у складі Росії. Романтичні націоналісти, яких уособлював М. Міхновський, пропагували скінченність цілком самостійної України. (Нагадаємо, що першою ластівкою в цьому плані стала відома брошура Міхновського «Самостійна Україна», що побачила світ 1900 р.). На ще більш радикальних позиціях стояв батько «інтегрального» націоналізму Д. Донцов, який у своїх працях закликав українців до співпраці з будь-якою іноземною державою, що виступала з антиросійських позицій. (При цьому він вважав сталінський режим взірцем для наслідування майбутньою українською державою).

На наш погляд, лише один вітчизняний політичний мислитель XX ст. — В'ячеслав Липинський — підійшов до проблеми українсько-російських стосунків без ідеологічної заангажованості і проаналізував її з наукової точки зору.

В. Липинський вибудовував свою державницьку теорію, відштовхуючись від XVII ст., тобто української революції під проводом Б. Хмельницького. Він добре знав і польський, і російський варіанти інтерпретації тогочасної української історії. Перший трактував події Хмельниччини як бунт охлосу та як політичну деструкцію. Другий — як порив українських православних до російських єдиновірців, до «братнього» альянсу України з Московією. Був і третій варіант інтерпретації тогочасних подій, що належав українській народницькій історіографії: це — стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою.

Із праць Липинського можна усвідомити роль державницької ідеї. Він вбачав у Хмельниччині насамперед величний будівничий пафос державотворення. Автор зосередив увагу на соціоінтегруючій функції визвольної війни, в якій взяли участь усі стани України. Із особливою увагою досліджував він перетворення гетьманського уряду із суто військової установи на територіальну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковості. Творчість Липинського є прикладом пошуку найбільш прийнятного для України суспільно-політичного устрою, що принципово відрізнявся б як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східного деспотизму, де все населення від верхів до низів вважалося за рабів царя.

Одним із вузлових пунктів своєї державницької політичної програми він називав поняття територіального патріотизму української нації. Об'єднати її найкраще та найміцніше, вважав Липинський, можна лише на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня, національної свідомості тощо. Україна має стати батьківщиною для всіх її громадян-українців, росіян, поляків, євреїв, німців, греків, вірмен та ін. Почуття любові до рідного краю — української землі, як до органічної цілості, було на його думку, необхідною та єдиною можливістю створення того найтіснішого у світі зв'язку людей, що називається нацією. Ученого дуже турбувала відсутність територіального патріотизму в мешканців України, як українців так і не українців, які її населяють, оскільки вона відігравала дуже деструктивну роль у процесі українського державотворення. «Патріотів українських і патріотизму українського, — зазначав Липинський, — історія наша, за винятком одиниць і епізодів, не знає. Не маючи ж патріотизму, не маючи свідомості своєї території і почуття спільності всіх її мешканців, ми не могли мати на ній і своєї власної держави».

Інший аспект творів Липинського — пошук і визначення методів лікування її від цієї важкої хвороби. Серед причин на перше місце він ставив наше географічне положення: «1) на битім шляху між Азією і Європою, 2) на географічно несталім пограниччю двох різних культур: Візантійської і Римської, 3) без захищених природою границь од сусідніх держав». В. Липинський демонструє своє розуміння того, як названа вище причина особливо згубно відобразилась на соборності України: «Наслідком оцих постійних вівісекцій (вторгнень різних завойовників — Авт.) виробились у нас значні культурні ріжниці між поодинокими нашими краями, Ріжниці між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною, далі ріжниці між Лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубанню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Руссю і Кримом —- настільки великі, що з ними всякий український політик державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного об'єднування України при помочі «соборних» словесних декламацій тільки підкреслюють ці різниці і кінчаться збільшенням взаємного недовір'я і взаємного нерозуміння».

Цікавий хід думок автора щодо питання про вихід із такого становища. «Соборність, — наголошував В. Липинський, — може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: доосередкової сили — матеріально і морально авторитетної і всенаціональної — центральної державної Влади, і відосередкової сили якнайширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою».

У основній політологічній праці Липинського — «Листи до братів-хліборобів» — уміщено його розміркування про причини недержавності України. Одну з головних він вбачав у взаємному незнанні самих себе українськими людьми, надмірному відособленні й індивідуалізмі українців, не зв'язаних між собою ні у просторі (сполученнями органічними), ні в часі (спільно усвідомленою традицією), посідають сталу тенденцію до диференціації (поділу) за великої нездатності до інтеграції (сполучення). «Що ж до взаємного незнання себе українських людей, то воно у нас дійсно надзвичайне, — підкреслював він. — Полтавець про Галичанина, Херсонець про Холмщака, Чернігівець про Подолянина, «свідомий» інтелігент про правобережного «польського», або лівобережного «російського» пана, обидві ці частини українських панів взаємно про себе і про «свідомого» інтелігента, священик про них всіх, а вони всі про священика, офіцер і урядовець про громадянство, а громадянство про офіцера і урядовця і т. д. і т. д. — знають у нас напевно менше, ніж пересічний західний європеєць не тільки про своїх земляків, а й про всі західноєвропейські нації. ... Глибоке, варварське, примітивне незнання своїх земляків і свого краю лежало — крім інших причин — в основі цієї чисто звірячої взаємної антипатії, якою українські люде, в хвилинах коли треба було за всяку ціну єднатись, взаємно, неначе пружинами, одштовхували себе. Як могло бути об'єднане на ділі те, що було необ'єднане в думках, мислених образах і намірах?». Отже, цим пояснюється величезний брак (або нестача) національної соборності.

Із творчого доробку В, Липинського випливає розуміння ним зв'язку між почуттям єдності населення та державотворенням: «Все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всіми мешканцями України, будує Україну, і руйнує її все, що їх роз'єднує. Напр. розвиток спільного всім почуття спільної території — почавши від якоїсь найбільш «куцої» територіальної автономії (хоч би навіть такої, як колишні земства в Росії), до найвищого сучасного нашого, державного вже, прояву цієї територіальності: Гетьманства 1918 року — сприяє нашому виліченню з хвороби недержавності».

Так само у працях Липинського міститься його оцінка конфліктів на соціальному ґрунті. Автор вважав поділ української еліти (провідної верстви) на дві взаємно ворожі і взаємно винищуючі частини: москвофільську та полонофільську найстрашнішим виявом і хворобою української бездержавності, він рішуче відкидав, як нераціональну, УНРІвську концепцію зовнішньої політики, що базувалася на ідеї боротьби проти Росії й опорі на Польщу, ціною уступлення останній західноукраїнських земель. Це, на його думку, могло призвести лише до поглиблення громадянської війни в Україні та нового її поділу між Росією та Польщею, як це вже мало місце в Андрусівському договорі 1667 р. і Ризькому — 1921 р. Оскільки Галичина та інші західноукраїнські землі були, по суті, найбільш європеїзованою частиною України, то Липинський вважав їх політичну належність до Української держави обов'язковою умовою її успішного будівництва.

Для всебічного аналізу державотворчої концепції Липинського велику цінність має та частина його творчого доробку, що стосується українсько-російських взаємин. В. Липинський висунув та обґрунтував тезу про те, що якщо виникне необхідність збройного захисту України від Росії, то навряд чи вдасться створити єдиний всеукраїнський національний протимосковський фронт. Адже війна з Москвою завжди розколювала українців на дві, взаємно поборюючі, частини. «Коли б ті чи інші українські соціально-консервативні — єдине до створення Держави Української здатні — сили задумали воювати з Москвою, — писав він, — їм завжди при піддержці Москви — ніж в спину всадять ті чи інші — соціалістичні чи націоналістичні — інтелігентські соціальні революціонери».

Праці Липинського дають можливість зрозуміти його моделі зовнішньополітичної політики для України: «Тільки політичний союз України з Москвою (загально кажучи з Північчю, тобто з тими північними людьми, які державу московську, по упадку комунізму, наново зорганізують) і активна політика України в цьому союзі, — зазначав автор «Листів до братів-хліборобів», — можуть забезпечити українські державно-творчі соціально-консервативні сили од пагубної анархії в злуці з Польщею і од руйнуючого Українську Державу втручання Москви у внутрішні українські справи. В той тільки спосіб зможуть ці сили сотворити самі місцеву власну Українську Владу».

Міркуючи про майбутнє суверенної України, В. Липинський постійно звертав увагу на її стосунки з Росією та Білоруссю. Він обстоював тезу про те, що «політичний союз з Білорусею і Великорусе — це категоричний імператив закордонної політики нашої будучої держави, нашої будучої правлячої аристократії. Тільки активною політикою в справах «Руського Сходу» Україна зможе забезпечити собі — здобуте її внутрішніми силами — незалежне державно-національне існування. Пасивне ставлення приведе нас неминуче до руїни, до нового зафарблення нас активнішими в цьому напрямі націями. Така політика може бути трояка: 1. Або як авангард демократичного Заходу в руйнуванню і розламанню Руського Сходу. 2. Або як авангард охлократичного Сходу в руйнуванні Заходу. 3. Або врешті як авангард в органічнім класократичнім відродженню Руського Сходу в його обороні як перед західною демократією, так і перед азіятською охлократією. Перша політика вже змонополізована Польщею, друга змонополізована Москвою і, ставши на перший або другий шлях, ми зможемо бути тільки пасивними попихачами Польщі або Москви, гарматним м'ясом в їх боротьбі між собою. Тільки третій шлях єсть нашим старим традиційним національним шляхом, від часів держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і козацької, в добі її могутності, за великого Богдана. Як політика традиційно національна — вона мусить бути політикою всіх нас, українських консерваторів-класократів. Україна, як окрема незалежна держава, мусить або загинути, або стати на чолі великого грядучого руху — органічного і національного відрожження всіх трьох Русей».

Так само продуктивною є і теза Липинського про історичну роль України на Сході Європи. «Маючи в своїй нації і Схід і Захід, — писав він, — ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдності та індивідуальності нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм — не завойовані ніколи чужою державою, а завжди власним внутрішнім розладом —- під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконання того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші, загарбуючі нас в часах слабкості душі нашої, сусідки — одна по своїй східно-православній, друга — по своїй західно-католицькій ексклюзивності — його виконати не в силі».

Пояснюючи ці думки, український історик І. Мірчук писав, що за Липинським, перед Україною «стоїть велике завдання синтези двох культур, двох цивілізацій, об'єднання Сходу з Заходом. Щоби навіть поляки і росіяни з походження служили вірно цій державі, на якої території вони живуть, мусить ця держава мати моральні цінності, якусь притягуючу силу. І ось цю притягуючу силу дав український нації Липинський у формі месіяністичної ідеї.

Досконала синтеза Сходу із Заходом — це коротка формула, в яку він вбирає українську месіянистичну ідею».

Важко сказати, чи виконає Україна цю місію. Також проблематично побачити її на чолі майбутнього союзу «трьох Русей». Тим більше, що й сам цей союз, на нашу думку, справа досить віддаленої перспективи.

Адже нині політичні системи наших країн дуже різняться між собою. Але в перспективі глобального розвитку людства, коли Західна цивілізація буде спроможна просунутися на Схід, ідея Липинського має всі шанси на практичну реалізацію. У рамках ЄС ми бачимо приклади того, що близькі за історичною долею країни утворюють між собою субоб'єднання, що лише поліпшують загальний клімат об'єднаної Європи.

«Не має сумніву, — писав у посмертній згадці про вченого Осип Назарук, — що Липинський се найбільший з політичних мислителів нашої землі і що черга на його розуміння ще прийде. Ще здійсняться величаві замисли його». Переконані, що так буде і з майбутнім союзом «трьох Русей».