dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 20 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Держава русів. Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. Держава русів. Частина 3

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Ведучи мову про політичний устрій та соціально-економічні відносини, весь давньоруський період розвитку східних слов’ян можна розділити на два етапи: ранньофеодальної монархії (ІХ–ХІІ ст.) і феодальної роздробленості (ХІІ–ХІІІ ст.). На першому з них основні імпульси керування здійснювались із столиці держави - Києва, а на другому ефективно розвивались і центри удільних князівств, що було типовим і для інших європейських країн.

Важливу роль на початковому етапі розвитку феодалізму на Русі відігравали воєнні походи за межі її території. Завдяки цьому правлячий клас мав великий зиск, а сама молода держава піднімала свій престиж на міжнародній арені. Зацікавленість в отриманні доходів у результаті міждержавних воєнних конфліктів, а також зовнішньо-торговельних операцій, становила найхарактернішу рису політики володарів кінця ІХ – першої половини Х ст. У той же час, центральна казна почала вже поповнюватися надходженнями з внутрішніх районів країни. Далі ця тенденція посилювалась, а сам процес феодалізації "набував обертів".

У соціально-політичній сфері стосунки різних груп елітарної верхівки розвивалися в діалектично пов’язаній опозиції двох основ - державної та родової. Верхніх щаблів соціальної ієрархії прагнули досягти як представники старої племінної верхівки, так і безрідні, але повністю віддані великому князеві та його оточенню вихідці з різних земель та народів. Серед них, окрім аборигенів, знаходились і скандинави, номади надчорноморських степів, хозари, фінно-угри та інші.

В результаті цього процесу сформувався соціальний прошарок, відомий в літописних джерелах під назвою "дружина". Цей інститут не був специфічним для якогось окремого народу чи регіону, а уявляв собою загальноісторичне явище. До нього входили не лише дорослі чоловіки, котрі все ж складали його основу і давали йому соціальну характеристику, але й представники обох статей та усіх вікових груп. У широкому розумінні дружина включала, перш за все, зобов’язаних службою князівських васалів і мала чотири основні риси - функціональну, економічну, організаційну, ідеологічну. Вона поділялася на певні групи, в основному, - на "старшу" і "молодшу". Перша з них складалася з представників військово-феодальної аристократії, які часто називалися "боярами", "лучшими мужами", а друга - з рядових професійних воїнів ("отроків", "децьких", "пасинків").

Наступна епоха феодальної роздробленості характеризувалася поглибленням процесу феодалізації земель, назрілими потребами налагодження нормального виробництва в місті і на селі. На південноруських, сучасних українських, землях сформувалося п’ять земель-князівств: Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська та Галицька. Надалі процес дроблення продовжувався, а тому з’являлися більш дрібні наділи. Хоча це теж не був одноплановий рух. Так, наприкінці ХІІ ст. Галичина і Волинь об’єдналися і в результаті цього виникло Галицько-Волинське князівство.

Князі-засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє становище в окремих землях, увійшли в тісний контакт із земським боярством, великою земельною знаттю, конче зацікавленою в мирному господарюванні у своїх вотчинах. Із часом, однак, між осілими на землю князями й місцевим родовим боярством виникали серйозні протиріччя, котрі нерідко переростали у збройні конфлікти. Тож у боротьбі із сепаратиськими тенденціями з боку великого боярства князі знову мусили спиратися на постійну військову дружину, розташовану вже біля столиці кожного князівства й готову щомиті вирушити в похід проти ворога свого сюзерена. Так у ХІІ ст. в кожній землі народжується нижчий прошарок феодалів - дрібне дворянство, сформоване із князівських дружинників, слуг, адміністративного персоналу вотчин.

На різних східнослов’янських територіях в той чи інший час переважали монархічні або республіканські феодальні тенденції, набирали переважної ваги відцентрові чи доцентрові сили, зміцнювали своє положення абож підупадали окремі князівські родини. Лише Київська земля так і не виділилася у спадкову вотчину якої-небудь гілки роду Рюриковичів, не склалася в окреме незалежне князівство. Аж до трагічних подій в 40-х роках ХІІІ ст., тобто до часів монголо-

татарської навали, вона вважалась власністю великокнязівського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князівського роду.

Тож весь період існування першої держави східних слов’ян мабуть слід іменувати києворуським, а володимирський та московський, що відносяться до більш пізніших часів і про які мова йшла на початку, відносити вже до історії етнічних великоросів (росіян). На південноруських, пізніше українських, землях подальша історична періодизація повинна розглядатися за своїми специфічними параметрами.

Конкретна суть давньоруського феодалізму полягала в державній приналежності земельних володінь, які роздавалися великим князем чи володарем окремої літописної землі, але не просто як приватним володарем, а як носієм державних символів. Права володаря як великого князя київського, так і князів інших удільних земель, залежали від володіння відповідним столом. Тобто такий "державний" феодалізм характеризується виростанням землеволодіння безпосередньо із відносин панування. Походження визначило й суттєві моменти феодальних відносин, серед яких, окрім вищевказаного, є ще два. Перший з них – домінування "волості" як форми землеволодіння, близької за своєю суттю до беніфіціальної й підпорядковане значення "вотчини", близької за своєю суттю до західноєвропейського аллоду. Другий - панування централізовано-рентної системи експлуатації "волості" князями при наявності й "вотчинної" - в доменіальних володіннях. На відміну від повної, відчужуваної власності, що була характерною для феодальної Західної Європи, в Європі Східній на першому місці знаходилась власність умовна, тимчасова, невідчужувана. Головною у давньоруських поглядах на суть державної влади була переконаність у тому, що суб’єктом влади із тісно пов’язаною з нею земельною власністю був не один якийсь зверхник, починаючи з великого князя київського, а весь князівський рід Рюриковичів, по відношенню до якого окремий його представник виступав у ролі тимчасового володаря певних територій.

Але це зовсім не говорить про відсталість соціально-економічного розвитку населення східноєвропейського регіону. Адже існує й достатньо обґрунтована думка, що західноєвропейська модель феодалізму була дуже конкретним (можливо навіть унікальним) політичним варіантом в історії, а не власне етапом. Та й деякі факти говорять про те, що до ХІІІ ст. східна модель розвитку суспільства випереджала за якісними показниками західноєвропейський світ в економічному плані, а міста Візантії та Русі досить відрізнялися від Парижа і Лондона, мали чимало спільного з урбаністичними центрами Сходу.

Такі твердження логічно пояснюються навіть географічним положенням середньовічних суспільств чорноморсько-середземноморського басейну, центром якого в ті часи була Візантійська імперія. Внаслідок цього спільні риси давньоруському феодалізму можна шукати не тільки на Балканах, але й далі на південь, зокрема в середньовічному Єгипті.

Звичайно, це було не просто відображенням процесів в контактній зоні між цивілізаціями Заходу і Сходу по умовній лінії "Трьох К" (Київ - Константинополь - Каїр), а конкретними проявами загальноісторичних закономірностей. На відміну від тих же Єгипту чи Візантії, де зафіксовані етнічна обособленість правлячих прошарків суспільства (в першому з цих випадків) чи часта зміна династ ій (у другому), на Русі з самого початку правили лише Рюриковичі, представники яких досить швидко були асимільовані слов’янами. Можна згадати з цього приводу хоча б імена перших князів: Олег та Ігор - в основі скандинавські (Хельгу та Інгвар), а в третьому поколінні вже Святослав - чисто слов’янське ім’я.

У той же час, на відміну від західноєвропейських феодалів усіх рангів, котрі в переважній більшості отримавши свої володіння залишались там назавжди, а потім передавали їх своїм нащадкам (цей процес проходив із покоління в покоління), давньоруські князі, починаючи з часів ранньофеодальної монархії, весь час знаходились в русі, не жаліючи сил і енергії для переміщення й зайняття більш політично та економічно вигідного столу.

При цьому правителі окремих земель-князівств, рвучись до нових володінь, намагалися залишити за собою й старі надбання. Для західноєвропейських феодальних володінь та їх господарів, котрі знаходились так би мовити в статичному стані, була абсолютно нетиповою ситуація, яка зафіксована в Іпатієвському літописі під 1135 р.: "Юрьи испроси оу брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку дасть Суждаль, и Ростовъ и прочюю волость свою но не всю". Разом з князем на нові місця проживання перебиралось і його численне оточення, що в свою чергу сприяло контактам між певними групами населення на різних територіях.