dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Держава русів. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Держава русів. Частина 2

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Поява назви і процес формування центральної частини країни із столичним містом - це різні речі. Тому слушно тут процитувати думку відомого історика С.Юшкова: "Надзвичайно характерне ставлення Святослава (вищезгаданого великого князя київського. - Авт.) до окремих земель, які входили до складу його держави: коли новгородці прийшли просити собі князя, то Святослав з презирством спитав: "А бы пошел кто к вам?".

Як відомо, пізніші князі дорожили цим великим центром і всіляко намагались закріпити його за собою".

Це спостереження вченого ХХ ст. можна підтвердити й текстами перших русько-візантійських договорів, в яких київська державна верхівка показала найважливіше значення для неї в той час певних градів та прилягаючих до них земель. Так, у договорі 907 р. князь Олег вимагав данини: "...первое на Кієвъ, также и на Черниговъ, и на Переяславъ, и на Полътескъ, и на Ростовъ, и на Любечь, и на прочая городы. По тем бо городомь седяху князя подь Ольгом суще". А в договорі 945 р. вже князь Ігор вимагає матеріальне утримання в столиці Візантійської імперії - місті Константинополі для своїх послів та купців, котрі приходять, "…первоє от града Києва, и пакы ис Чернигова, и ис Пєрєяславля, и прочии городы".

Як бачимо, ні Ладоги, ні Новгорода Великого, ні Пскова, ні Ізборська, ні Білоозера - основних центрів Північної Русі - у вищевказаних документах не називається. Вони, мабуть, відносились в той час до "прочих градов", тобто менш важливих, з точки зору київських зверхників Х ст., населених пунктів.

Пояснення вищеприведеним незаперечним історичним фактам про значення різних східноєвропейських регіонів у процесі формування першої східнослов’янської держави вже раніше дав вчений, якого аж ніяк не можна звинуватити в "українському буржуазному націоналізмі" за партійною термінологією радянських часів: "Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас в тому, що східнослов’янська державність визрівала на півдні, в багатій та родючій лісостеповій смузі Середнього Подніпров’я. Тут за тисячі років до Київської Русі було відоме землеробство. Темп історичного розвитку тут, на півдні, був значно більш швидким, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з її пісними ґрунтами. На півдні, на місці майбутнього ядра Київської Русі, за тисячу років до заснування Києва склались "царства" землеробів-борисфенітів, в котрих слід вбачати праслов’ян; в "траянові віки" (ІІ–ІV століття нашої ери) тут відродилось експортне землеробство, що призвело до досить високого рівня соціального розвитку.

Смоленська, полоцька, новгородська, ростовська північ такої багатої спадщини не отримала і розвивалась набагато повільніше. Навіть у ХІІ столітті, коли південь і північ багато в чому вже зрівнялися, лісові сусіди жителів півдня все ще викликали у них іронічні характеристики "звериньского" способу життя північних лісових племен.

При аналізі незрозумілих і часом суперечливих історичних джерел історик зобов’язаний виходити із аксіоми нерівномірності історичного розвитку, котра у нашому випадку проявляється чітко й конкретно. Ми повинні ставитися з великою підозрою та недовірою до тих джерел, котрі будуть підносити нам Північ як місце зародження руської державності, і повинні будемо вияснити причини такої явної тенденційності".

З процесом становлення Київської Русі тісно пов’язаний процес формування її територіального простору. Слід нагадати, що "... під державною територією треба розуміти територію, котра являла собою власність організованого в державу експлуататорського класу, який за допомогою своїх органів влади встановлює на певній території своє адміністративне членування, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, присилує його до утримання державного апарату, натуральних повинностей й військової служби... подальший розвиток державної території істотно відрізняється від її генезису. Однак відмінності ці не носять принципового характеру". Інакше кажучи "...державна територія росла шляхом поширення данини і суду".

У писемних джерелах термін "Руська земля" міг означати і етнічну спільноту, і сукупність володінь Рюриковичів, а іноді навіть і військо. Проте у більшості випадків цей термін означав саме землю, певний простір, територіальне ядро первісної Русі.

Далі процеси розвивалися досить динамічно. Спочатку про якусь цілісність держави за часів князювання Аскольда, Діра, Олега (який і знищив двох перших князів) говорити передчасно. Сама її територія більше нагадує вісімку і складається з двох половинок – "Зовнішньої і Внутрішньої" Русі, що сходяться на Верхньому Дніпрі.

Швидко змінюється ситуація за часів правління Ігоря, Ольги та Святослава. Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім’ю великого князя київського та його найближчих родичів. В третій чверті Х ст. Русь у територіальному відношенні зросла найбільше у своїй історії, а вищезгаданий князь-воїн навіть планував перенести столицю країни: "Не любо мені є в Києві жити. Хочу я жити в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків - паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів - срібло й коні, із Русі ж - хутро, і віск, і мед, і челядь" - відзначає літописець.

Далі, після деяких династичних чвар (пов’язаних із боротьбою за київський престол) логічне завершення політика східнослов’янських зверхників попередніх поколінь отримала в часи князювання Володимира, який, за виразом того ж літописця, з 980 р. "почав княжити в Києві один".

Прихід цього князя до влади - незаконнонародженого сина Святослава від ключниці Малуші, як не дивно, знаходить певну аналогію навіть у формуванні держави зулусів в Південно-Східній Африці (цей процес, зокрема, охарактеризував Е.Сервіс у вже згаданій роботі "Походження держави і цивілізації"). В останньому випадку незаконний син вождя зулуського роду Чака переміг усіх своїх супротивників й став господарем сучасних Зулуленду та Наталя. На тій території все населення, як і на східнослов’янській, розмовляло однією мовою і мало схожу культуру. Він відкинув наслідування влади за принципом старійшинства серед лідерів підлеглих йому племен і одноосібно почав призначати "Велику дружину". Як тут не побачити аналогію з відміною влади автохтонної племінної верхівки на Русі після 980 р. й переданням реального контролю за територіями своїм "чадам" Володимиром? Але для нас більш важливішим являється факт передання реальної верховної влади (в обох наведених, та багатьох інших випадках) незаконнонародженим: вони не були пов’язані родовими зв’язками, а тому більш ефективно встановлювали в ті перехідні часи нові порядки. Ще на більш високому рівні в середньовічну епоху в різних країнах до влади (з таких же мотивів) приходили представники іноземних кланів. На Русі ними стали Рюриковичі.

Наприкінці Х ст. в цілому завершився процес формування Київської держави, кордони якої проходили у верхів’ях Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Донця, Росі – на південному сході та півдні; Дністра, Прута, Західного Бугу, Двіни й Німану, а також охоплювали Карпати - на заході; простягалися через Чудське озеро, Фінську затоку, Ладозьке й Онезьке озера - на півночі. У сфері політичного впливу Русі залишились також окремі райони в Криму та Приазов’ї.

За часів правління цього князя та його не менш відомого сина Ярослава Мудрого кордони країни почали стабілізуватись і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов’ян (хоча до них входили і деякі землі, заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробила Київську Русь повністю європейською державою. Проте повна стабілізація кордонів відбулася вже після смерті самого Ярослава.

У часи правління цього князя почала широко використовуватися "Руська Правда" - звід правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами. Звичайно, закон насамперед оберігав життя і честь вищих прошарків суспільства. Цей юридичний кодекс, незважаючи на його початкову новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення, він відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох століть.

У зв’язку з цим слід нагадати, що право являється елементом культури всього людства. Воно з’являється тоді, коли суспільство досягає певного рівня розвитку. Разом з тим відзначимо, що воно у повній мірі виникає разом із державою. Адже воно не може виникнути або ж існувати поза державою: закони видаються державними органами, органи держави й забезпечують виконання правових норм.

Згадана "Руська Правда" являється офіційним актом. У самому її тексті наявні вказівки на князів, які приймали або ж змінювали закон (Ярослав Мудрий, його сини, Володимир Мономах). Основним джерелом "Правди" являється звичаєве право. Разом з тим вона узагальнила окремі закони, що приймалися князями, тобто означала певну систематизацію права. З часом "Руська Правда" змінювалася та доповнювалася.

Цей документ є пам’яткою феодального права. "Правда" являється світським судебником. Була створена світською, державною владою й охоплює справи, підпорядковані світським, державним органам, не входячи у церковну юрисдикцію, яка виникла із хрещенням Русі й була передбачена спеціальними князівськими статутами. Розмежування це, все ж, не було чітким. У деяких сферах, наприклад у спадковому праві, "Руська Правда" співпадає з областю церковної компетенції.

Норми найдавнішої "Правди", які з’явилися ще до утворення держави, відносяться до взаємовідносин персонально вільних та озброєних "мужів" всередині "миру", дружини або ж іншого соціального колективу. Вони виросли із давніх звичаїв, а потім були закріплені в якості правових норм ранньофеодальної держави. Надалі старі тексти модифікувалися й доповнювалися, що видно із більш нових списків ("Правда Ярославичів" та інші).

Взагалі, роки княжіння Ярослава Мудрого (1019–1054) стали періодом перманентного піднесення Русі та її столиці. Не випадково невідомий автор, який залишив у центральному нефі Софійського собору в Києві напис про смерть Ярослава, назвав його "царем". За часів його великого князювання Київська Русь посідала одне з центральних місць в системі європейських політичних взаємовідносин. Розширення політичних контактів, безперечно, зумовлювалося потребами економічних зв’язків, в першу чергу з країнами Західної і Центральної Європи.

Політику батька продовжували спочатку його сини, а потім онуки і нащадки більш пізніших поколінь. Після смерті в 1132 р. сина Володимира Мономаха Мстислава Великого об’єднавчі тенденції на Русі ще певний час домінували, але у зв’язку з подальшим розвитком окремих земель-князівств почалося їх поступове відходження від Києва.