dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Держава русів (Частина 1)

Держава і цивілізація в історії України. Держава русів (Частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Історія першої східнослов’янської держави продовжує залишатись актуальною темою досліджень протягом досить тривалого часу. Але якщо в попередні періоди основний акцент робився на доказ того, що суспільство Східної Європи в середньовічну епоху ні в чому не відрізнялось від суспільства Європи Західної, то нині ця проблематика все частіше використовується для ствердження виключного права того чи іншого сучасного східнослов’янського народу на тисячолітню спадщину, а також для обґрунтування теорії цивілізаційного поділу Європи за т. зв. "лінією Хатінгтона".

Слід нагадати, що "Київська Русь", або "Давня Русь" чи "Русь-Україна" - це кабінетні терміни. Адже сучасники називали цю державу "Руська земля" або "Русь". Перша із вищевказаних назв з’явилась на основі розробки московськими книжниками ХVІ ст., а пізніше М.Карамзіним, С.Соловйовим, В.Ключевським та іншими істориками Російської імперії концепції про генеалогічну безперервність протягом тривалого часу правлячого у Москві князівського роду. Одночасно з обґрунтуванням вказаної теорії виникли й терміни "Київська Русь", "Володимирська Русь", "Московська Русь" - за назвами центрів концентрації в той чи інший час владних функцій. Цієї концепції дотримується і більшість сучасних російських (і не тільки російських) істориків.

Останнім часом робляться спроби знову скоригувати історичні події кінця І тис. н. е.: місто Ладога на далекій східнослов’янській Півночі проголошується першою столицею Русі, з якої пізніше ця місія переходить до Новгорода Великого, а лише потім вже до Києва. Але тут слід відзначити, що не всі російські сучасні дослідники перейшли на такі "ура-патріотичні" рейки. Останні відзначають, що вищезгадане невелике місто як столиця - це модернізм понять, його краще вважати за першу резиденцію представників князівської династії Рюриковичів.

Окремо необхідно зауважити, що на сьогодні існує більш як півтора десятка гіпотез про походження Русі. Окрім найбільш відомої варязької, та її різновиду норманської, можна перерахувати готську чи пов’язану з нею герульську, кельтську, полабсько-поморську, прусько-литовську, роську й русанську, волзьку, руську, грецьку, латинську, ревксинальсько-роксоланську, карельську та ін.

Ведучи мову про київський період історії східнослов’янської середньовічної цивілізації відзначимо, що територія Середнього Подніпров’я дійсно була центром Русі. Тому про Київ все ж і далі слід говорити як про основний урбаністичний центр в цьому європейському регіоні, що зафіксував ще князь Олег, який у 882 р., знищивши стару династію Києвичів, об’єднав північні та південні території і саме його назвав "матір’ю міст руських".

Окрім цього літописного повідомлення, численні згадки в різних списках локалізують Русь саме на півдні східнослов’янської держави. Це стосується не лише південних літописних зводів, а й новгородських, де Приладожжя та і загалом Новгородщина завжди зветься "вься Новгородская область" або "волость". Така ж стабільність в термінології прослідковується по відношенню до назви "Русь" в її середньодніпровському географічному визначенні: сюди з Новгорода Великого приходять єпископи, князі та посадники для вирішення своїх різноманітних проблем і питань, завоювання влади, координації дій та ін. Прикладами на підтвердження такої думки можуть бути повідомлення про події, що, зокрема, відбувалися в ту добу: у 1132 р. "Въ се же лето ходи Всеволодъ въ Русь Переяславлю (тобто із Новгорода до Переяславля Руського, нині Переяслава-Хмельницького); в 1136 р. "Въ то же лето, на зиму, иде въ Русь архиепископъ Нифонтъ съ лучьшими мужи и заста кыяны съ церниговьци стояце противу собе, и множество вои"; в 1142 р. "Епископъ и купце и слы новгородьскыя не пущаху из Руси (тобто із Києва); в 1149 р. "Иде архиепископ новгородскыи Нифонтъ въ Русь" та численні інші випадки.

Уявлення про Північний Схід східнословянської ойкумени, а ще конкретніше про Суздальську землю (пізніше - велике князівство Володимирське) як "Заліської землі" склалося в давньоруський час в південноруських землях. Розділяли його, судячи з усього, жителі Руської землі у вузькому значенні цього терміну (тобто Київ, Переяславль Руський і Чернігів із підвласними володіннями), а також Смоленської землі. Це являвся якраз погляд зовні - з далекої землі, віддаленої від "наглядачів" густим лісом, який проходив десь в землі вятичів. Проїхати через нього навіть в другій половині ХІ ст. було, судячи зі слів Володимира Мономаха, справою нелегкою.

Перша згадка про Залісся як окремої території збереглася в смоленській Уставній Грамоті 1136 р., коли у зв’язку із протистоянням, що відбувалося в часи князювання в Києві Ярополка Володимирича, якась частина суздальських володінь відійшла до Смоленська, так що смоленській єпархії надавалась можливість збирати "Суждали залесскую дань".

Як ядро держави визначає Середнє Подніпров’я івізантійський імператор Костянтин Багрянородний, який в Х ст. вказував на північні райони східнослов’янської ойкумени як на "Зовнішню Русь", звідки кораблі йдуть до центру, тобто на середньодніпровський південь: "…із зовнішньої Росії в Константинополь прибувають являються одні із Немогарда (тобто Новгорода), у котрому сидів Сфендослав (князь Святослав), син Інгора (Ігоря Старого), архонта Росії, а інші із фортеці Мілініскі (тобто Смоленська), із Теліуци (тобто Любеча), Чернігогі (тобто Чернігова) і з Вусеграда (тобто Вишгорода). Отже всі вони спускаються рікою Дніпро і сходяться в фортеці Кіоава (тобто Києва)…". Костянтин заодно описав маршрут знаменитого шляху "із варяг в греки" – основної торгової артерії Східної Європи, що зв’язувала балтійський та чорноморський світи. Але, у зв’язку з більш розвинутим півднем і поступаючими звідси різноманітними товарами, було б більш вірно іменувати цей шлях "із грек у варяги".

До речі, більш пізніші назви "Мала" та "Велика" Росія безпосередньо стосуються вищезгаданої ситуації територіального визначення різних регіонів східнослов’янського світу. Адже терміни "Maior" та "Minor" в середньовічних джерелах використовувались не для означення розмірів чи площ (велика - мала), а для розмежування політикоадміністративних частин тієї чи іншої країни. "Мала" частина - то метрополія, а "велика" - то територія розселення певного народу. Лише пізніше приведена вище семантика слів змінилася і терміни почали використовуватись в протилежному значенні.

Вказуючи на саму появу назви "Русь", слід відзначити, що інформації з цього приводу явно недостатньо. Заради справедливості зазначимо, що Середнє Подніпров’я не єдине місце, яке джерела називають територією проживання русів. Вони відомі і в Прибалтиці (острів Рюген), Подунав’ї (Рузара марка і Рутенська марка), Тюрінгії і Саксонії (Рейнланд), Прикаспії і навіть у Північній Африці ("руська" колонія). Можна, звичайно, припускати, що в результаті якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але, як слушно відмічає академік П.Толочко, до цього часу ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, на нашу думку, не видаються переконливими.

Вперше назва "Русь" зустрічається в арабській літературі і належить середньоазійському вченому ІХ ст. ал-Хорезмі. У своєму географічному творі "Книга картин землі", написаному між 836 і 847 рр., він згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал-Рус). Ібн-Хордадбех, який написав у 80-ті роки ІХ ст. "Книгу шляхів і країн", зазначав: "Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов’ян". А в творі невідомого автора ІХ ст. "Худуд-ал-Алам" є повідомлення, що "країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть хакан Русів".

Серед аргументів, що використовуються для підтвердження північного походження назви "Русь", незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838-839 рр. про посольство русів. Коли посли прибули до Константинополя, вони відрекомендувалися представниками народу "Рос" (RHOS), посланцями від хакана (CHACANUS) "заради дружби". Пізніше вони у складі посольства візантійського імператора Феофіла дісталися до столиці франкського королівства Інгельхейма. Тут їх прийняв імператор Людовік І Благочестивий. Під час бесіди з’ясувалося, що вони власне не руси, а шведи (свеони).

Багатьом це зізнання послів здається беззаперечним аргументом на користь північного походження назви "Русь". Насправді ж висновок тут може бути швидше зворотний. Уточнення послів заслуговує на увагу. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Вони справді не були русами, але перебували у них на службі і, в даному випадку, справедливо виступали їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів до Константинополя і пізніше, наприклад, за Олега та Ігоря, але їх етнічне походження не може мати безпосереднього відношення до характеристики держави, від імені якої вони виступали.

"Але незалежно від походження в період східнослов’янської політичної і культурної консолідації назва "Русь" була тотожна назві "слов’яни". Щоб переконатися в цьому досить подивитися, в якому розумінні літопис вживає вислови "Руські гради", "ми від роду Руського", "Русин" та ін. Безперечно, що вже у ІХ–Х ст. колишні міжплемінні східнослов’янські союзи - поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші - злились у велику спільність, яка отримала назву "роду Руського", "Русі".