dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Хозарський каганат (Частина 3)

Держава і цивілізація в історії України. Хозарський каганат (Частина 3)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Арабські середньовічні автори відзначають досить специфічну структуру верховної влади у хозар. На чолі їх стояв каган, який користувався значними почестями, але одночасно не мав ніякої влади. Він був лише номінальним главою держави, а реальна влада була сконцентрована в руках царя, котрого одні автори називають "ільк" - перший, а інші - "іша" або "бек". Каган постійно знаходився у своєму палаці, котрий було збудовано вище палацу царя. У нього був золотий трон з балдахіном. Сам цар входив до нього не інакше як босими ногами, тримаючи в руках шматок палаючого дерева для очищення. Він падав ниць перед каганом і залишався на відстані від нього до тих пір, поки не отримував дозволу наблизитись. Окрім царя-бека до кагана допускались кендеркаган і чаушиар (воротар) - два сановники, рівні за статусом царю. Народу каган показувався дуже рідко - раз на чотири місяці - і то у супроводі всього війська, котре, однак, рухалось за ним на значній відстані. Ті, хто їх зустрічав, повинні бути падати ниць і підніматися не раніше, ніж володар зникав з поля зору, так що, по суті, каган залишався невидимим для народу. В палаці кагана знаходився великий гарем. За звичаєм він мав 25 дружин, які були дочками васальних володарів. Окрім того, у нього було 60 наложниць. Ховали його у складній споруді, начебто під водою, а всім тим, хто здійснював церемонію, потім відрубували голови. Не лише кагану, але й його могилі хозари віддавали неабиякі почесті. Кожен, хто проходив повз місця поховання, приносив йому поклоніння, вершник спішувався і сідав на коня не раніше, ніж могила зникала з поля зору.

З особою кагана хозари пов’язували своє благополуччя; всі незгоди вони приписували послабленню його божественної сили. Коли в землях хозар траплялась посуха, або вони терпіли поразку у війні, або ж відбувалися інші негаразди, то чернь і знать ішли до царя і заявляли йому: "ми приписуємо свої нещастя цьому кагану, його існування приносить нам біду. Вбий його або ж віддай його нам - ми його вб’ємо". Іноді цар погоджувався з цією вимогою і або видавав кагана народу, або вбивав його сам; в інших випадках ставав на захист кагана і відкидав звинувачення. За свідченнями ІбнФадлана, каган не міг правити більше 40-ка років; після цього строку його вбивали, бо на думку хозар, розум його слабшав, як і божественна сила, а тому він не міг приносити користі своєму народу.

Каган обирався завжди з одного й того ж знатного роду, члени якого в Х ст. не вирізнялися багатством. Якщо хтось з них приймав мусульманство, то він автоматично втрачав право на місце кагана: ним міг бути лише іудей. Становище хозарського кагана нагадує роль, яку у багатьох народів відігравав священний цар, котрий із згасанням своєї магічної сили повинен був вмерти, частіше за все від рук того, хто успадковує його владу. Згідно з арабським твором "Худуд ал-алем", хозарські кагани походили з роду Ашина.

Нащадки цієї тюркської династії з часом втратили реальну силу й потрапили в повне підпорядкування до представників місцевої могутньої знаті - тобто кагани перетворились лише на символ традиційної влади. Реальні важелі управління перейшли до бека - представника болгарської частини суспільства. Він вирішував справи війни та миру, керував військовими операціями, управляв залежними володарями, збирав данину й різні податки, судив та призначав покарання, взагалі, був повним володарем у своїй державі. Бек оточував себе великими почестями, жив у великому цегляному палаці, а під час виїздів його оточувала велика та добре навчена озброєна сторожа. У нього на утриманні постійно знаходилось більш ніж 10-тисячне кінне військо - достатній "аргумент" для вирішення спірних питань.

Хоч деталі політичної гри при хозарському дворі дослідникам невідомі, але загальна динаміка зміни державного ладу в цілому є зрозумілою. Ті, хто датують навернення соціальної верхівки до іудаїзму початком VIII ст. н. е., або близько 800 р., розтягують період занепаду влади кагана на 150-200 років (можливо влада кагана вже була підірвана внаслідок нищівної поразки від арабів у 740 р.). Однак найраніше свідоцтво про розподіл влади між “каганом” та “беком”/”пехом” датоване 830-ми роками. У “Житії Костянтина” у 861 р. якраз каган приймає візантійського посланця й розсуджує випробування вір, тобто виступає верховним правителем хозар. На другому місці бачимо “першого радника”, без сумніву, бека. Цей опис супроводжується вимушеним зізнанням вже згаданого “царя” Іосифа про те, що його предок Булан не міг розпочати свої справи без схвалення “Великого вождя” хозар. Публічність та дієвість влади кагана 860-х років різко контрастують вже з повідомленнями Х ст. ІбнРусте у 920-х роках залишив чи не перше свідоцтво безсилля кагана, “який не користується покорою хозар, а має тільки титул”, і “іша” як царя, який “міцно тримає в руках владу та військо, так що не має нікого над собою”. Це та інші повідомлення про таке швидке погіршення становища кагана в другій половині Х ст. свідчать про завершення процесу, що розпочався, мабуть, не два століття тому назад, а лише два чи три покоління тому.

Управління місцевостями, підвладними територіями інших народів проводила стара родова аристократія. А реальними виконавцями "височайшої волі" в центральних областях були державні чиновники - тудуни (вони часто контролювали й місцеву знать). В містах, окрім них, реальну владу мали судді, які судили (кожний конкретно) за певними законами: християн - за християнським, мусульман - за Кораном, іудеїв - за Талмудом, язичників - за традиційними законами громади.

Різноманітне за своїм складом населення мало і специфічні риси свого господарства, які з часом нівелювалися. Так, хозари і болгари - природні кочівники - в цьому плані еволюціонували від кочового способу життя до осілого (лише каган і його могутні васали кожного року відправлялись у тривалу кочівку). Та специфіка даного суспільства полягала в тому, що до землеробства люди приходили не лише вищевказаним шляхом. Адже значну частину "салтівців" складали алани - жителі північнокавказького регіону, де заняття землеробством мало давні традиції. Не змінили вони цьому заняттю і на нових місцях розселення. Розвивались також різноманітні ремесла, мисливство, рибальство.

Але особливо ефективними стали посередницькі операції в міжнародній торгівлі. Хозари з самого початку ствердили свій контроль над найважливішими транзитними шляхами зі Східної Європи в країни Передньої Азії. Один із найбільш важливих з них проходив уздовж західного берега Каспійського моря до гирла Волги, а потім вгору по цій річці. Вище він роздвоювався: одна лінія вгору йшла на північ, в країну волзьких булгар і далі, а друга переходила на Дон і далі на Сіверський Донець. Ще один варіант західного напрямку йшов із Середнього Подніпров’я через Крим і Таманський півострів знову на Дон і далі на схід. Та пізніше ця посередницька роль отримала й негативне значення - економіка, в основному, почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, котрий залежав не від внутрішніх, а від зовнішніх факторів. Безсумнівно, це значно ослаблювало сам каганат.

Характеризуючи ж в цілому культуру розглянутого середньовічного утворення, слід навести точку зору С.Плетньової, яка з цього приводу відзначала: "...культура Хазарского каганата, представляющая собой культуру болгарских, или, вернее, болгаро-аланских племен, создана этнически родственными племенами и является, следовательно, этнической. Тем не менее объединение различных групп этих народов в различные государства привело к тому, что внутри каждого из них складывалась общая государственная культура. На примере Дунайского и Волжского болгарских государств этот процесс прослеживается очень хорошо. Уже в Х в. в каждом из них была высокая своеобразная культура, сложившаяся на базе салтово-маяцкой. Что же касается Хазарского каганата, то там процесс сложения государственной "хазарской" культуры был прерван печенежским нашествием и походами Святослава, ударившими по центрам каганата - Итилю, Саркелу, Таматархе. Зато на примере Хазарского каганата мы можем проследить, как начинала складываться культура средневекового феодального государства кочевников".

Згадана дослідниця розглядає й ті фактори, котрі вплинули на цей процес.

Першою умовою був перехід кочівників від кочування до напівосілості та землеробства. Перехід до напівосілості був пов’язаний із внутрішніми та зовнішніми подіями, котрі стимулювали цей процес. У даному випадку особливу роль відіграли арабські війни, пересування значної частини населення на нові землі, активізація взаємодій із сусідами-землеробами, збіднілість кочовиків, розорених війною, феодалізація суспільства й встановлення міцної центральної влади "царя" - вищого феодального сюзерена.

Друга умова носить виключно економічний характер – це розвиток ремесел (в першу чергу - гончарного) й розширення внутрішніх торговельних зв’язків.

Третя умова полягає у складенні на всій території держави однієї мови (в каганаті - тюркської) і появи писемності, яка проникла, мабуть, широко і в народні маси.

Четверта умова - це прийняття єдиної державної релігії, що відповідала новим суспільним відносинам, а конкретно - іудаїзму. Щоправда, нова релігія каганату глибоко не проникла в народ. Мабуть, у нової хозарської державної релігії просто не вистачило часу отримати повну перемогу над язичницькими уявленнями, що були традиційними у тюрків з давніх часів.

Після вже згаданого походу князя Святослава Ігоревича каганат як соціальний організм, можливо, ще деякий час проіснував і повністю був ліквідований в 50–60-х роках ХІ ст. Пам’ять про хозар найдовше зберігалась на заході їхніх колишніх володінь - в Криму, але і тут виступає лише як географічне поняття. Найменування Криму Хозарією засвідчено якраз у ХІ ст. Хозарією або Газарією Крим називався в італійських документах, коли на його узбережжі існували генуезькі колонії.

Але на початку ІІ тис. н.е. хозари зникають зі сторінок історії не лише як політичне утворення, а й як народ. Л.Гумільов відзначав: "Однако не только этническую целостность потеряли хазары, но даже и то, что кажется неотъемлемым, - память, или, говоря строго научно, этническую традицию. Потомки хазар забыли о том, что они были хазарами, а потомки хазарских евреев забыли о той стране, где жили и действовали их предки. Последнее понятно: для иудеев низовья Волги были не родиной, а "стадионом" для пробы сил; поэтому вспоминать о трагической неудаче для них не имело практического смысла. Вот по этим-то причинам Хазария стала страной без исторических источников: письменных, вещественных и этнографических, т.е. зафиксированных в обрядах и верованиях". І все ж: "Три века существования Хазарского государства не могли пройти бесследно, и умалять историческое значение хазар столь же, если не больше, неправильно, как и, наоборот, преувеличивать сыгранную ими роль".

Комплексний підхід до всіх наявних матеріалів дозволяє реконструювати історію цього народу, історію його держави, яка мала певний вплив і зробила свій внесок у цивілізаційний поступ на українських землях.