dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 18 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Половецька степова протоцивілізація (Частина 2)

Держава і цивілізація в історії України. Половецька степова протоцивілізація (Частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Основою життя половецького утворення, як і попередників, було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії - від безсистемного пересування до напівосідлого. Друга стадія відрізнялась якраз тим, що пасовиська вже розділяються на визначені ділянки для окремих орд, куренів та аїлів. Це призводить до значно більшої стабільності в житті кочівників, окремі групи яких обмежені (і одночасно гарантовані) в своєму русі певними кордонами. Курені були об’єднаннями кількох, в основному патріархальних сімей родичів, близьких великосімейним громадам землеробів. Давньоруські літописи називають такі курені ордами, про які вже згадувалось. В окрему орду могло входити багато куренів, а на чолі її стояли «князі». До імен деяких з них додавався степовий еквівалент цього давньоруського титулу - «кан» (хан). Він був як зверхником орди, так і головним господарем у одному з куренів. У тогочасному кочівницькому суспільстві крім знаті, воїнів, бідних, але вільних членів курен ів, є відомості про наявність рабів. Ними були військовополонені - домашні раби, праця яких використовувалась кочівниками євразійських степів аж до ХІХ ст. включно.

Кочівництво тривалий час велося цілорічно (табірне кочування). Стадо складалося з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Звичайно, найбільш цінувалися коні - основна військова та робоча сила за часів середньовіччя не тільки у кочового населення, але й у землеробів. За даними С.Плетньової, орда налічувала від 20 до 40 тисяч осіб, причому переважали 40-тисячні орди. В ХІІ ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12–15 орд, а загальна чисельність населення дорівнювала 500–600 тисячам. Якщо врахувати, що в середньому сім’я з 5 осіб повинна була мати стадо, яке відповідало за поголів’ям 25-ти коням (1 кінь - 5 голів великої рогатої худоби плюс 6 овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у степовій зоні. А у багатіїв ці стада були ще більшими.

Крім скотарства велике значення в господарстві кочівників завжди мало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й вчилось добре триматися в сідлі та володіти луком. Розвивались також залізоробне, кісткорізне, ювелірне ремесла, обробка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать характерні для степу певні археологічні знахідки - зброя, спорядження бойового коня, прикраси. Мешкали сім’ї кочівників у юртах двох типів: одні ставилися на вози, а інші були стаціонарними й будувалися прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на колесах ставилися в коло і таким чином створювалась лінія оборони від можливого ворога.

Слід відзначити, що кочівники в цілому досить миролюбно ставились до торгових караванів, які проходили через їхні землі. За це вони брали мито - тобто контроль над територіями давав їм прибуток. Крім того, купці знаходились під заступництвом давньоруських князів і не завжди степняки хотіли вступати з ними в конфлікт.

Зрозуміло, що і давньоруські князі, і половецькі хани були зацікавлені в «прохідності» степових шляхів, а тому спільними зусиллями відстоювали безпеку перевалочних торговельних центрів. Завдяки цій зацікавленості Половецький степ не тільки не слугував бар’єром, що відгороджував Київську Русь від країн Причорномор’я та Закавказзя, але сам був ареною жвавих міжнародних торгових зв’язків. Наїжджені торгові шляхи перетинали простори Північного Причорномор’я. Про те, що вони використовувались не епізодично, а регулярно і мали велике значення говорять спеціальні найменування цих шляхів: «Гречьский», «Солоный», «Залозный». Перший з них, що проходив по Дніпру до Чорного моря, з’єднував Русь з Константинополем. Вздовж Дніпра тягнувся й суходольний «Солоный» шлях, по якому в північному напрямку доставляли сіль. Ще один шлях - «Залозный» - проходив по Дніпро-Донському водорозділу до Азовського моря і з’єднував землі східних слов’ян із Закавказзям. Усі ці шляхи були торговельними трасами міжнародного масштабу, котрими користувались купці різних країн - візантійці, торговці із Західної Європи, Закавказзя, Середньої Азії та Близького Сходу. Недарма торгові маршрути, що вели через Половецький степ, були відомі не лише на Русі, але і в причорноморських країнах, на Заході і в арабському світі. Свідчення про них можна знайти, наприклад, в географічних творах арабського вченого ал-Ідрісі, котрий працював при дворі норманського короля Сіцілії Рожера ІІ в середині ХІІ ст. Він описує водний шлях по Дніпру від Смоленська (який учений називає грецькою «Мілініска») до міста Олеш’я, що розміщувалось у гирлі цієї ріки. Окрім того, ал-Ідрісі приводить дані про шлях із Приазов’я до міст Переяславського, Чернігівського та Київського князівств.

Проте випадки грабіжницьких нападів на каравани з метою наживи теж не були рідкісним явищем. Перша згадка про це є в літописі під 1167 р., коли половці, дізнавшись про те, що на Русі смута, пішли до дніпровських порогів грабувати купців із Візантії. Довелося київському князю надавати військову допомогу для благополучного повернення товарів у столицю.

Але більшість товарів кочівники отримували від сусідів внаслідок обміну, торгівлі чи військового грабунку. На сході це були контакти з арабами і Кавказом, на заході - з Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. А особливо тісні зв’язки були з південними та північними сусідами. Прекрасним свідченням досить налагоджених взаємовідносин з кримськими містами є знаменитий Половецький словник (Codex Cumanicus), що був створений в одному з цих міст. Він складається з двох зошитів. У першому міститься два списки слів. Один з них складається з 1560 слів, розміщених в трьох стовпцях латинською, перською і половецькою мовами. А в іншому списку 1120 слів, що об’єднані в змістові групи (в кожній з них від чотирьох до дев’яноста слів). В основному вони відображають потреби та інтереси

купців й ремісників, котрі жили та працювали в міських приморських

центрах. Можна відзначити такі слова як: базар, торгівля, виплата, ціна, тканини, дорогоцінне каміння, раби; група слів відображає заняття ремеслами; інші – загальні поняття, що характеризують людину (гарний, знатний, щедрий), специфіку міста (рів, міст, вулиця, будинок), природу (гора, море, долина). Ще одна спеціальна група слів відображає ієрархію в половецькому суспільстві. Там же вміщені граматичні зауваження половецькою мовою, список половецьких загадок та християнські тексти половецькою мовою або латино-половецькі білінгви.

Рукопис цього словника зберігається у Венеції і датується 1303 р. Але можна вважати, що процес створення першого зошита, в якому охоплено різні моменти життя і побуту кримських міст та половецького суспільства, проходив поетапно. А це, в свою чергу, означає, що не можна вважати словник «зрізом» вузького відтинку часу. Вірогідно, ці дані можна переносити на ХІІІ, а то і на ХІІ ст.

Але, як видно з вищенаведеної періодизації половецької історії, набагато більше контактів у цих кочівників було з Київською Руссю. Давньоруські князі часто одружувались з доньками степових вельмож, хоча своїх дочок заміж за них не видавали. У літописах зафіксовано не менш як вісім шлюбів відомих князів з половецькими красунями. Сім’ї на той час були багатодітні, і якщо припустити, що в цих 8 князівських сім’ях в середньому виросло по п’ять синів і дочок, то серед них (тобто князівських сімей в цілому) було близько 40 князів і княгинь напівполовців, а далі – приблизно 200 половецьких онуків та онучок. Це споріднення скріплювалося повторними шлюбами княжичів і князівен змішаного походження. Зокрема, Ігор Святославич - герой поеми «Слово о полку Ігоревім» - по лінії свого батька був онуком половчанки - дочки Осолука, тобто доводився правнуком цьому половецькому хану.

На прикладі життя відомого з означеного літературного твору князя, і в першу чергу його взаємовідносин з ханом Кончаком, можна продемонструвати всі протиріччя стосунків між Руссю і половцями. Перший раз обидва персонажі «Слова» зіткнулися 1174 р., коли енергійний половецький зверхник прийшов на Русь разом з ханом Кобяком. Під Переяславом Руським (сучасне місто Переяслав-Хмельницький) вони зійшлися з військом Ігоря, який ішов походом за р.Ворсклу, тобто на кочові вежі, і були розгромлені. Але пізніше, у зв’язку зі зміною ситуації, Кончак укладає мир зі Святославом Всеволодовичем та недавнім своїм супротивником Ігорем і стає співучасником їх боротьби за київський стіл проти Рюрика Ростиславича. Похід 1180 р. русько-половецьких сил проти Мономаховичів (в якому знову брав участь і лукоморський хан Кобяк) закінчився крахом. Дружинники Рюрика на р.Чорторий під Києвом повністю розгромили їх, а велике число знатних половців було порубано або взято в полон. Кончак разом з Ігорем «въскочиша в лодью, бежа на Городец к Чернигову» - відзначає літописець.

Через три роки після вищезгаданої поразки Кончак збирає сили і йде на Русь. Але по дорозі, дізнавшись про підготовлене для нанесення контрудару руське військо, повертає назад. Новгород-сіверський володар Ігор Святославич відмовляється навіть виставити свої війська проти цих половецьких орд, за що переяславський Володимир Глібович у гніві нищить кілька його прикордонних градів. Новий похід Кончака 1184 р. на південноруські землі закінчується поразкою на р. Хорол. Його сили досить ослаблені.

Цим хоче скористатися Ігор, який 1185 р. швидко збирає своє військо і вирушає в похід, забувши про старі дружні стосунки. На першому етапі цього відомого походу він навіть захоплює велику здобич. Та прораховується: коаліція половецьких князів наносить нищівний удар по втомленому війську, а його самого пораненого, разом з сином Володимиром, Кончак бере у полон. Згодом Ігор втікає на Русь, а через два роки додому повертається і його син, але... разом з дочкою Кончака та дитиною. Грають весілля, а князь з ханом стають родичами.

Наведені факти з життя двох історичних постатей відображають характер діалектичних взаємовідносин двох народів та демонструють, наскільки тісно переплітались їхні долі. Л.Гумільов навіть ставив питання про те, що в ХІІ–ХІІІ ст. Київська Русь і Половецька земля складали одну поліцентричну державу. Проте, мабуть, це вже явне перебільшення.

Розгром половців Володимиром Мономахом у 1103-1116 рр. призвів до відтоку окремих орд на чолі з ханом Атраком («Отроком» за свідченнями літопису) до Північного Кавказу, де вони стали одним з найбільших об’єднань цього регіону. В грузинських джерелах половці фігурують як «Велика Кіпчакія». Одруження грузинського царя Давида Будівельника з дочкою Атрака свідчить на користь того, що Давид вважав хана рівним собі. Частина половців на його запрошення переселилася до Грузії й склала його особисту гвардію, а ще одна частина оселилася в приморському Дагестані.

Після смерті Володимира Мономаха брат Атрака Сигран (онук хана Шарукана) відправив до нього гінця, щоб умовити його повернутися на батьківщину. Атрак повернувся в степи, де у нього народився син - вищезгаданий хан Кончак.

Прихильно до Русі ставились переважно тільки «дикі половці» - два кочівницькі угруповання, що розташовувались недалеко від південноруських кордонів, але ніколи не селилися в Пороссі чи Посуллі на давньоруській державній території. Одна з цих груп локалізується на схід від Дніпра, в межиріччі Осколу і Дону, чи на самому Доні. Вона мала тісніші стосунки з чернігівськими князями і Юрієм Долгоруким. Інша – на захід від Київської землі. Все ж основна маса кочових орд вбачала в давньоруських містах і селах об’єкт збагачення, а в землеробах і ремісниках східнослов’янської держави – потенц ійних рабів, яких можна було вигідно продати на ринках невільників, або ж використати у своєму господарстві.

Після монголо-татарської навали значна частина половців переселилася до Угорщини і Болгарії. В першу з названих європейських країн перейшли орди під керівництвом хана Котяна (40 тисяч осіб), де вони стали опорою місцевих королів у боротьбі з аристократичною верхівкою. Син короля Бели ІV Стефан одружився з однією з дочок Котяна. Ладислав ІV (Ладислав-Половець) - син Стефана й половчанки - засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам папа римський, загрожуючи анафемою, примусив цього короля прийняти конституцію про права і обов’язки половців, якою кочівники зобов’язувалися змінити спосіб життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов’язково хреститися. Однак вони ще довго не могли повністю відмовитися від кочового способу життя і лише на початку ХV ст. перетворилися на осілих землеробів.

У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки ХІІ ст. два брати половці Асен і Петро за підтримки половецьких і болгарських військ підняли повстання проти візантійського володарювання. Асен став царем Болгарії. Як і в Угорщині, половці почали відігравати значну роль у житті Болгарії та якийсь час зберігали свої звичаї.

Але основна частина половецької спільноти залишилась в причорноморських степах, що, зокрема, було зафіксовано масовою появою вихідців з їх середовища на рабських східних ринках. У мусульманських країнах тюрки-раби (мамлюки), славилися своєю хоробрістю, дуже цінувалися і нерідко ставали особистими гвардійцями султанів. В Єгипті дуже швидко мамлюки-половці заснували власну династію, яка існувала до початку ХІХ ст. А в Золотій Орді половецька мова стала державною.

Та поступово половці все ж зійшли з історичної арени, а від них залишилися лише кургани та монументи - так звані кам’яні баби.