dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Половецька степова протоцивілізація (Частина 1)

Держава і цивілізація в історії України. Половецька степова протоцивілізація (Частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Степові кочівники на землях Північного Причорномор’я - невід’ємний елемент багатьох історичних епох на території сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей і суміжні регіони були колискою кочівництва. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії на береги Чорного і Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь розлогі трав’яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральськозаволзьких досить засушливих просторів і азійських напівпустель, кочівники будь-що намагалися закріпитися на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватися повною мірою.

Середньовічні часи в цьому відношенні не були винятком. Східні слов’яни і степовики перебували в тісних контактах і досить активно впливали один на одного. Якась частина кочового населення навіть була асимільована автохтонами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя в новому районі проживання справили добре враження, через що вони в переважній більшості побажали залишитись тут назавжди. Та існувала і принципова відмінність: вихідці з Північної Європи були повністю асимільовані місцевим населенням, а основна маса кочівників все ж зберегла в слов’яноруські часи свою етнічну основу, хоча також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній карті України.

Для кінця І - початку ІІ тис. н.е. писемні й археологічні джерела дозволяють зафіксувати кілька таких кочівницьких хвиль з азійських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Першим угрупованням у цей період були «старі мадяри» - предки сучасних угорців, які через надчорноморські степи пройшли за Карпати і там знайшли «нову батьківщину». Новий союз степняків створили печеніги, відомі на Заході й у Візантії як пацинаки, або пачинакіти, а на Арабському Сході - баджнак. Уперше їх фіксує давньоруський літописець під 915 роком, а після розгрому Ярославом Мудрим під стінами Києва 1036 р. вони сходять з історичної арени як основна грізна сила в Надчорномор’ї. Чільне місце в степу ненадовго зайняли торки, відомі у

візантійських хроніках як узи, а на сході як гузи, та вже після 1060 р. протистояння Русі й торків скінчилося. Вони разом з частиною печенігів почали поступово перекочовувати до кордонів Київської Русі і створили залежний від слов’янських зверхників союз Чорних Клобуків.

Але таке коротке за часом панування цього народу в степовій зоні України пояснюється і тим, що основною метою торків все ж було завоювання Візантії. Переслідуючи її, більшість представників цього кочівницького угруповання лише пройшли територію Надчорномор’я в напрямку Балкан.

Вигідні степові простори зайняли половці, котрі вперше підійшли до південноруських кордонів 1055 р. Літописець іноді вважав за необхідне давати пояснення: «половцы, рекше команы» - так їх називали в Західній Європі. В арабських і персидських рукописах вони були відомі як кипчаки, а в Китаї - «цинь-ча». Давньоруську назву «половці» різні автори пояснюють по-різному: «мисливці» або «грабіжники», від слова «половий» тобто «світло-жовті» (за кольором волосся), «онополовець» - тобто людина, яка проживає «по той бік» -- на лівому березі Дніпра. У будь-якому випадку цей народ захопив розлогі степові простори протяжністю із сходу на захід у 2 тис. км і з півдня на північ 400–500 км.

Спочатку половці входили до Кимакського каганату з центром в районі р.Іртиш і називалися кипчаками. Наприкінці Х - на початку ХІ ст., звільнившись від кимакської залежності, вони рушили у західному напрямку. «Марш» кипчаків був досить стрімким.

Вже 1060 р. половці-кумани спробували пограбувати південноруські землі. У той же час, ця кочівницька спільнота уявляла загрозу не тільки для східних слов’ян. Візантійський автор Євстафій Солунський у ХІІ ст. писав: «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробить наїзд і прожогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем і вихором несеться далі, якби бажаючи обігнати швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він вже щез з очей». Тільки на Русь половці здійснили 46 значних набігів, без запрошення давньоруськими князями для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл (найбільш значні операції «другого типу» проводилися 34 рази). Головна мета половців під час вторгнень була саме у тому, щоб захопити якомога більше полонених, але при цьому кочівники намагалися і як можна більше розчистити собі дорогу для подальших нападів, для чого знищувались укріплені та неукріплені населені пункти. Князі відповідали своїми походами в степову зону, основним завданням яких було відтіснення кочівників від кордонів, упередження їх нападів, захист своїх торгових інтересів.

Перейшовши у причорноморський регіон, половці в першу чергу захопили найвигідніші в плані пасовиськ райони - донецькі, нижньодонські й приазовські степи. Розселення пізніше проходило й у західніших землях. На кінець ХІ ст. землі в основному були поділені між окремими ордами. На території України найбільш відомими були такі угруповання як придніпровські, лукоморські, кримські половці та деякі інші. Очолювали їх відомі та могутні супротивники давньоруських князів Тугоркан, Шарукан, Боняк та ін.

Доля половців склалася трагічно: після битви на р. Калка в 1223 р., коли вони першими залишили поле бою, та навали в 40-х роках ХІІІ ст. орд Батия на південноруські землі й причорноморські степи, на півдні сучасної України з’явився новий володар. То були монголо-татари, а їх попередники в своїй основній масі поступово зникли, розчинившись у складі тих етносів, які збереглися. Крім того, значна частина половців наприкінці ХІІІ — в ХІV ст. відкочувала в Поволжя та європейські країни.

Але це була остання стадія їхньої епопеї. До того внутрішня історія після захоплення половцями східноєвропейських степів розподіляється на чотири періоди. Перший з них – це середина ХІ - початок ХІІ ст.; другий – 20-60-ті роки ХІІ ст.; третій - друга половина ХІІ ст.; четвертий - кінець ХІІ - перші десятиліття ХІІІ ст. (до монголо-татарської навали).

Періодизація половецької історії обумовлюється двома факторами: процесами, що протікали всередині їх суспільства, а також взаємовідносинами представників цього кочівницького угруповання і Русі.

Перший період характеризується активною наступальною політикою половців, котрі постійно проводять грабіжницькі напади, причому переможні, на південноруське прикордоння. Кінець цього періоду відзначається кількома досить вдалими походами Русі в степ. Агресивність половців у цей час часто підкреслюється літописцями: «...рать велика бяше от половец отовсюду», «створи бо ся плач велик у земли нашей, и опустели города наши, и быхом бегуще и перед враги нашими».

Не дивлячись на окремі невдачі, весь період в цілому був для кочівників безперечно переможним. Окрім давньоруських земель половці грабували і Візантійську імперію. Запрошені імператором Олексієм Комніном на допомогу у боротьбі супроти печенігів, які розграбовували країну, половці вивозили звідти численні багатства, добуті грабіжництвом та відкупами. Вже в цей період половці почали брати участь у війнах, які вели давньоруські князі як з сусідами, так і між собою. Ці походи, як і візантійські, були вигідними їм можливістю не лише без проблем грабувати захоплені території, але і брати багаті відступні як з ворогів, так і з союзників.

Агресивність, прагнення до збагачення за рахунок сусідніх землеробських країн, захоплення чужих територій хоча б під тимчасові кочів’я (невизначеність території кочування) - все це характеризує половців першого періоду як кочівників, котрі знаходились на першій, табірній стадії кочування. Постійні переміщення великих половецьких орд по степу призвели до того, що руси жодного разу не змогли організувати походу на них протягом всього ХІ ст. У жодному із літописних записів цього століття немає згадок про половецькі кочів’я. За літописом дізнаємось, куди ходили половці, але ніколи не вказується, звідки вони прийшли. Тільки за спрямуванням половецьких ударів, націлених у ХІ ст. в більшості випадків на давньоруські гради дніпровського правобережжя або ж на західні країни, можливо припускати, що ходили вони не з далеких донських берегів, а із придніпровських степів.

Вдалі походи Володимира Мономаха на половців на початку ХІІ ст. можна пояснити, мабуть, не лише його енергією, а також військовими та адміністративними талантами цього князя, але й тим, що на цей час ситуація в степу дещо стабілізувалась і половецькі вежі можна було застати на досить визначеній території, з якої їм навіть у випадку загрози важко було кудись відійти, позаяк сусідні землі були зайняті вежами й отарами інших орд.

Наступний період половецького життя характеризується активною участю кочівників в міжусобних війнах давньоруських зверхників. В цей період закінчився процес освоєння половцями південноруських степів. На середину ХІІ ст. встановились кордони власне Половецької землі. Під 1152 р. про них вперше йде мова в літописі: «...вся Половецкая земля, что же их межи Волгою и Днепром». В означеному столітті половці, вірогідно, відокремилися від інших степняків, які ще знаходилися в Надчорномор’ї. Територіальні межі залишалися незмінними аж до кінця ХІІ ст. До 60–70-х років цього століття в степах, мабуть, не було жодного великого політичного союзу - кочували лише окремі орди. Одні з них - великі і впливові - згадуються на сторінках літописів, інші взагалі залишилися невідомими. Характерно, що протягом цього другого періоду немає інформації і про діяльність активних та могутніх ханів.

Якщо встановлення меж Половецької землі було першою суттєвою зміною географії південноруських степів в першій половині ХІІ ст., то другим, не менш важливим, явищем було виникнення тут відносно невеликих, але стабільних об’єднань двох типів. До першого відносяться звичайні для кочівників кровнопоріднені об’єднання - орди, до другого - орди, що складаються з некровноспоріднених сімей та родів (дикі половці).

Нестійкі союзи орд (племен) характерні, як і табірне кочування, для першого періоду - періоду військової демократії (в останні десятиліття частіше використовується термін «вождівство»). Розпад цих союзів і перехід до другого способу кочування (поява стабільних кордонів і постійних зимовищ) означають, вірогідно, що половці вступили на новий щабель суспільного розвитку або знаходились в цей період на стадії переходу від патріархально-родового устрою до ранньофеодального.

Третій період половецької історії характеризується своєрідним зближенням русів і половців, що знайшло відображення в активних контактах. Але як і при розгляді походів першого періоду, досить рідко вдається навіть приблизно намітити, звідки були направлені на Русь удари кочівників. Найчастіше це встановлювалось по кінцевих пунктах, на які були націлені такі удари, а також по князях, з якими зіштовхувались кочівники. Так, якщо напади проводились на Чернігівське князівство, можна вважати, що направлені вони були з боку донських половців. Якщо ж від половців потерпали Переяслав, Посулля, міста Поросся або Київ, а захищали їх київські, переяславські чи пороські князі з чорними клобуками, то, вірогідно, можна стверджувати, що в цих випадках діяли орди придніпровських половців.

В кінці 90-х років ХІІ ст. почався четвертий період половецької історії в південноруських степах. Його характерною рисою є повна відсутність військових сутичок між русами та половцями. Основним видом взаємовідносин стала участь кочівників у міжусобних сутичках князів. В середині 30-х років ХІІІ ст. скінчилась влада половців над степовою зоною сучасної України та сусідніми регіонами. Певні дані дозволяють говорити про те, що вже не за звичаями левірата (від дядька до племінника), а безпосередньо від батька до сина у них почала передаватися влада. Почався перший етап формування ранньофеодальної кочівницької держави, аналог ічної Хозарському каганату.

Але у зв’язку з вищезгаданими трагічними подіями, пов’язаними з монголо-татарською навалою, цей процес не знайшов свого розвитку, а половецький світ у стадіальному відношенні залишився на рівні протоцивілізації.