dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 29 Апреля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Античні міста-держави і цивілізація (Частина 4)

Держава і цивілізація в історії України. Античні міста-держави і цивілізація (Частина 4)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Другий великий період в історії північнопричорноморських античних держав, так званий римський (друга половина І ст. до н.е. - 70-ті роки IV ст. н.е.), пов’язаний з поступовим проникненням в Північне Причорномор’я римського впливу і римського війська. В результаті це привело до включення Тіри, Ольвії й Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії.

Для згаданого періоду характерним є проникнення провінційно-римської культурної традиції, що проявилась, хоча і не дуже рельєфно, в багатьох сферах, зокрема в побуті. Так, наприклад, в містобудуванні римські впливи прослідковуються, в основному, в будівництві в старих містах римських цитаделей (Тіра, Ольвія, Херсонес), у виникненні городищ типу римському табору. В архітектурі - це поява терм, котрі, однак, за своїми розмірами й декором в жодне порівняння не йшли з римськими термами, навіть найбільш скромними. Невідомі в Північному Причорномор’ї й типові римські храми, а також багаті житлові будинки. Разом з тим, в декорі інтер’єрів приміщень північнопричорноморських житлових будівель відомо використання суто римських прийомів - мармурових облицювальних плиток і т.п. В побуті – використання червонолакового та скляного посуду. В усьому іншому переважали все ж еллінські традиції попередніх часів.

У цьому другому періоді функціонування античних держав Північного Причорномор’я, долі кожної з них і в економічному, і в політичному, і навіть в культурному відношенні відрізнялися більш рельєфно, ніж раніше. Тому виділити загальні для всіх держав етапи історичного розвитку досить важко.

Так Ольвія, територія якої на відміну від Тіри, Херсонесу і міст Боспора в перші століття нашої ери скорочується майже втроє, втрачає своє попереднє значення одного з найбільших економічних центрів. Невелике й її стратегічне значення як місця, де розміщуються частини римських легіонів. Проте вона ще залишається державою, що мала своє самоуправління, сільську округу, територіальні розміри котрої зберігаються в попередніх межах, веде досить широку торговельну діяльність. В іншому, набагато сприятливішому положенні виявляється Херсонес - основний, поряд з римською фортецею Харакс поблизу нього, опорний пункт римських військ у Криму. Територія міста тут, вірогідно, навіть дещо збільшується, хоча сільська округа, очевидно, суттєво зменшується. Беззаперечною стає важливість Херсонеса в системі римських кордонів.

Найбільш сприятлива ситуація, особливо в економічному відношенні, складається на Боспорі, відносно незалежного від Риму. Територія столиці Боспора Пантікапея в перші століття нашої ери збільшується майже в два рази, сягаючи приблизно 100 га. З’являються нові поселення й городища, наприклад Ілурат поблизу сучасного села Іванівки. Масивність його фортечних мурів була винятковою для Північного Причорномор’я - в деяких місцях товщина стін сягала 6,4 м. Збільшується в перші століття нашої ери й територія Тіри. Слід також відзначити, що в культурному відношенні в перші століття н.е. було відсутнє характерне для римських провінцій нівелювання культурних традицій.

У часи початкового етапу другого періоду (від середини І ст. до н.е. - до першої половини-середини ІІ ст. н.е.), в Північне Причорномор’я починають проникати римляни й поступово закріпляти свої позиції. Та цей процес не проходив гладенько. Так, коли в 60-ті роки н.е., не дивлячись на всі спроби Риму перетворити Боспор на свою нову провінцію, цього зробити не вдалося, хоч у політичному відношенні, хоча б номінально, ця територія була певною мірою залежною від імперії. Складна ситуація склалася і з Херсонесом. В його боротьбі із Боспором, від влади якого він неодноразово намагався звільнитися, велику допомогу йому надавав саме Рим. Кілька разів звільнюючись від Боспору, Херсонес цілковито вийшов з під влади цього царства лише приблизно в середині 40-х років ІІ ст. н.е. за часів римського імператора Антонія Пія. Риму довелося захищати Херсонес і від нашестя пізніх скіфів. Особливо значна акція в цьому відношенні відбулася в 63 р. н.е., коли кочівники були розгромлені прибулим до Херсонеса морем значним за силою військовим загоном на чолі з Плавтієм Сильвагом - правителем римської провінції Нижньої Мезії. Та і за часів імператора Траяна (98–117 рр.) до Ольвії теж було для захисту міста і його округи послано загін римських піхотинців. І лише за Антонія Пія (138–161 рр.), коли були вислані війська для захисту ольвіополітів від нашестя тавро-скіфів, з послідуючим при Септимії Севері (193–211 рр.) входженням міста до складу провінції Нижня Мезія, в Ольвії наступає (як і в Херсонесі) майже сторічний період нового розквіту й економічного підйому.

Найбільш стабільним в житті античних держав Північного Причорномор’я був другий етап, коли військова, політична і економічна стійкість була, судячи з усього, наслідком постійного перебування римських військ у цьому регіоні, аж до виводу їх звідти в середині – третій чверті ІІІ ст. н.е.

На сьогодні найменш вивченим є третій період в житті античних держав Північного Причорномор’я - пізньоантичний. В цілому він став часом поступового згасання Тіри і Ольвії. Очевидно в цей же час закінчило своє існування й Боспорське царство. А ось доля Херсонеса і Пантікапея була іншою - вони вистояли, а за часів імператора Юстиніана І включені до складу Візантійської імперії.

Вище неодноразово згадувались чотири міста, котрі і були основними центрами регіону в античні часи - Тіра, Ольвія, Пантікапей і Херсонес. Тому є доцільним більш детально зупинитись на їхній характеристиці.

Назва першого з них походить від грецької назви Дністра - Тірас. Залишки Тіри знаходяться в околицях сучасного Білгорода-Дністровського. Колонія була заснована вихідцями з Мілета наприкінці VI - на початку V ст. до н.е. Нині збереглося 11–12 га території давнього городища, частина якого зруйнована водами Дністровського лиману. В розвитку Тіри виділяються два основні періоди: еллінський (від заснування міста до середини І ст. до н.е.) і римський (від середини І ст. до н.е. до 70-х років IV ст. н.е.), які розділяє готська навала під проводом Буребісти. Час першого розвитку починається з V ст. до н.е. і триває до ІІІ ст. до н.е. Тоді Тіра карбувала власну монету. З кінця ІІ ст. до н.е. і до 70-х років І ст. до н.е., можливо, входила до складу Понтійської держави Мітрідата VI Євпатора. За римського імператора Доміціана (81–96 рр. н.е.) увійшла до складу вже згаданої провінції Нижня Мезія. З ІІ ст. н.е. в місті розміщувались підрозділи V Македонського, І Італійського, ХІ Клавдієвого легіонів, та, мабуть, і римська Мезійська ескадра. В середині ІІІ ст. н.е. Тіра виходить із складу згаданої провінції, в цей же час римський гарнізон залишає місто. Тоді ж воно зазнає нищівного руйнування германським племенем готів, проте життя в ньому триває ще до 70-х років IV ст. н.е. В цей час тут мешкають, головним чином, вихідці з черняхівських племен, серед яких одним з основних етнічних компонентів були ранні слов’яни.

Населення Тіри займалося переважно посередницькою торгівлею, сільським господарством, скотарством, меншою мірою ремеслами. Подібно до інших полісів, місто мало сільську округу. В елліністичну епоху (IV–III ст. до н.е.) на узбережжях Дністровського лиману налічувалося близько 30 сільських поселень. В основному тут вирощували зерно, ловили рибу, випасали худобу. Садівництво й виноградарство, очевидно, були мало розвинені. Розкопками виявлені залишки житлових кварталів та оборонні споруди. Серед останніх особливий інтерес становить комплекс римської цитаделі площею близько 2,5 га.

Місто, яке виникло в зоні контактів і протистояння різних етнокультурних та соціальних спільнот, стародавня Тіра, виросла як один із центрів античної ойкумени, що сформувався біля кордонів гото-скіфських територій, і в подальшому була нерозривно пов’язана з долями цих двох світів. Ще до кінця незрозуміло чи розділило це місто участь тих римських провінційних центрів, котрі були зруйновані й перестали існувати в епоху Великого переселення народів середини І тис. н.е., чи тісні зв’язки з навколишніми племенами стали основою для її швидкого відродження в якості слов’янського Білгорода або турецького Аккермана.

Ще одне місто - Ольвія (з давньогрецької «щаслива») - стало осередком Ольвійської держави. Розташована на правому березі Південнобузького лиману недалеко від Миколаєва. Заснована близько середини VI ст. до н.е. теж вихідцями з Мілета і проіснувала до ІІІ ст. н.е. Після цього життя тут ледь жевріло до початку IV ст., але в той час Ольвія вже остаточно втратила риси, притаманні античному центру. Топографічно складалася з трьох частин - Верхньої, Терасної й Нижньої. На етапі розквіту - наприкінці IV - в ІІІ ст. до н.е. – Ольвія займала територію площею близько 55 га, а чисельність її мешканців становила близько 20 тис. чоловік. В історії міста й держави в цілому простежуються два великі періоди. Перший охоплює час від заснування тут колонії до середини І ст. до н.е. Забудована в другій половині VI ст. до н.е. однокамерними землянками й напівземлянками, вже в наступному столітті Ольвія набуває звичного для старогрецького міста вигляду. В V ст. до н.е., за Геродотом, вже існували укріплення, а також палац скіфського царя Скіла.

Житлові споруди Ольвії - звичайно одноповерхові з підвалами, рідше - двоповерхові. Відкрито залишки агори - площі, навколо якої зосереджувалися торговельні ряди, будинки суду, різних магістратур, гімнасій, велика стоя (колонада, біля якої городяни зустрічалися й обмінювалися новинами) та інші споруди. Виявлено також священні ділянки-теменоси (один із них присвячений Аполлону Дельфінію, інший - Аполлону Лікарю), вівтарі, рештки храмів, допоміжні будівлі, залишки оборонних споруд.

Ольвію добре знали в античному світі. Деякий час вона входила до складу Афінського морського союзу. Її торговельні й культурні зв’язки сягали не лише причорноморських міст, а й Східного Середземномор’я - Греції, Малої Азії, Олександрії Єгипетської. Ольвійська держава мала власні гроші. Економічну базу поліса становило сільське господарство. Загальна кількість сільських поселень на різних етапах існування держави наближалася до 200. Розвивалися ремесла і торгівля. Відносно невелику роль відігравали промисли.

В період з останньої третини IV по середину ІІІ ст. до н.е. Ольвійська держава досягла найвищого економічного піднесення. В цей час, зокрема, виник новий тип сільських поселень у вигляді так званих колективних садиб. Проте вже з кінця ІІІ ст. до н.е. розпочинається поступовий занепад.

Наприкінці І ст. до н.е. відбувається поступове відродження, що стає початком другого періоду, котрий загалом проходив під знаком римських впливів. В цей час територія городища скоротилася майже втроє, його забудова була скупченою і досить бідною. А остаточно життя в Ольвії завмирає не пізніше другої чверті IV ст. н.е.

Пантікапей був заснований мілетянами в першій половині VI ст. до н.е. Він розташовувався на схилах гори Мітрідат, вершина якої була зайнята палацом-фортецею. В нижньому місті розміщувався порт, агора, житлові квартали. Розкопані й рештки оборонних споруд різних часів, терм перших століть нашої ери. Знайдені архітектурні деталі і дали змогу відновити зовнішній вигляд пізньоархаїчного храму Аполлона і п’ятиколонного храму, присвяченого цареві Аспургу (І ст. н.е.). Зображення п’ятиколонного храму, а також міської брами, відомі на монетах боспорських правителів Котіса І (45–62 рр. н.е.) та Рескупоріда ІІ (68–92 рр. н.е.). В перші століття нової ери територія Пантікапея досягала 100 га.

Місто на території сучасної Керчі було столицею найдавнішого великого державного утворення в Східній Європі. Досить рано ставши центром об’єднання боспорських міст, а потім і обширної (для тих часів) греко-синдо-міотської Боспорської держави династії Спартакідів, Пантікапей із значно більшим наповненням і яскравістю, ніж будь-яке інше місто, відображав історію цієї держави, ті зміни, котрі проходили в його економіці, соціально-політичному устрої, етнічному складі населення, культурі, побуті та мистецтві.

Боспорська держава, столицею якої було вищезгадане місто, виявилась однією із найбільш стійких в античну епоху - вона проіснувала близько дев’яти століть. Перенісши розгром гуннів в 375/376 рр., місто не щезло - воно досить істотно зменшилося в розмірах, але продовжувало існувати в буремні часи раннього середньовіччя, зберігаючи старі боспорські традиції. А в часи Київської Русі було відоме як літописний Корчів.

Назва Херсонеса походить від грецького слова «півострів». Руїни цього античного міста розташовані на околиці сучасного Севастополя. Заснований у 422/421 рр. до н.е. вихідцями з Гераклії Понтійської, Херсонес - одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст, які дожили до пізнього середньовіччя. В часи Київської Русі відомий як Корсунь. Розквіт держави припадає на кінець IV-ІІІ ст. до н.е. Територія самого Херсонеса досягала 33 га, а населення становило не менш як 15 тисяч жителів.

Від самого початку свого існування Херсонес мав єдине регулярне прямокутне планування. Біля головної поздовжньої вулиці розміщувалися агора, теменос та інші споруди громадського й культового призначення. Місто було обнесене міцними захисними стінами, що збереглися до наших часів, на висоту близько 10 м. Відкриті також залишки театру (поки що єдиного в Північному Причорномор’ї), житлових будинків, виноробень, гончарних печей, рибозасолювальних цистерн, терм, монетного двору тощо. Місто мало добре укріплений порт, а в римські часи - цитадель. До складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Західного Криму.

Закінчуючи короткий розгляд античної цивілізації, до якої були причетними і північнопричорноморські міста-держави, варто процитувати Ю.Андрєєва, який в одній зі своїх останніх робіт відзначав: «Среди цивилизаций Древнего мира греческая цивилизация была первой и единственной, которая во всей своей жизнедеятельности ориентировалась преимущественно на человека, на самоценную и самодостаточную человеческую личность, ставя ее фактически в центр мироздания. В этом смысле мы можем говорить о греческом гуманизме или антропоцентризме, несмотря на то, что грекам были хорошо известны и кровавые, опустошительные войны, и попрание элементарных прав человека, и эксплуатация человека человеком в одной из самых жестоких ее форм - в форме рабства. Тем не менее, именно в Греции человек впервые осознал себя свободной и уникальной личностью, резко отличающейся от массы других внешне похожих на него индивидов. Уровень личной свободы, которой пользовались граждане греческих полисов, оказался недостижимым для всех прочих народов древности. В Греции мы, за редкими исключениями (среди этих исключений наиболее известна Спарта с ее казарменным строем), не находим столь характерного для стран Востока тотального подавления интересов личности ради «высших интересов» государства, чаще всего воплощенного в фигуре самодержавного деспота. Государство не вмешивалось здесь в частную жизнь граждан с той бесцеремонностью и абсолютным безразличием к конкретной человеческой судьбе, которые были отличительными чертами всех политических режимов Древнего Востока от египетской деспотии до иудейской теократии. Не было здесь и «духовной цензуры», т.е. всепроникающего контроля жрецов за настроениями и поведениями каждого отдельно взятого человека».

А в економічному відношенні типове для того світу поєднання полісу і хори (округи) мало своєю основою не стільки ринкову торгівлю, яка являлася звичайним скріплюючим зв’язком у відношеннях між містом і селом в сучасному суспільстві, скільки та проста обставина, що самі громадяни полісу у своїй більшості, а в деяких державах і всі поголовно, володіли землею в прилеглій до міста сільській окрузі. В багатьох людей, які в основному проживали в місті, були заміські садиби, куди вони відносно часто навідувалися. Можливо говорити про те, що ці люди повсюду возили за собою свою батьківщину, як равлик таскає за собою свою мушлю. Ремесла та торгівля відігравали в цілому другорядну, і явно підпорядковану роль, як і відповідний цьому ухилу напівміський-напівсільський спосіб життя основної маси його громадянського населення, що дозволяє бачити в ньому особливу різновидність землеробської сільської громади.

Згаданий дослідник акцентує увагу на виключності, навіть унікальності, грецької цивілізації серед інших цивілізацій Стародавнього світу. По суті, греки були єдиним із усіх давніх народів, котрим поталанило вийти на магістральний шлях історичного процесу, що поєднав античний світ з європейською цивілізацією Нового часу. І дуже важливо, що саме майбутні українці мали змогу контактувати з найпотужнішою цивілізацією того періоду, виробити в собі на рівні генної пам’яті потяг до ідеалів особистої свободи. Але самим автохтонам було ще дуже далеко до такого рівня розвитку. Це трапилося лише в кінці І тис. н. е.