dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 21 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. «Ера Германаріха» (Частина 2)

Держава і цивілізація в історії України. «Ера Германаріха» (Частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

До середини IV ст. н. е. готська "держава" була вже створеною, виплати й поставки римлян забезпечували достатнє благополуччя, різко зростала чисельність населення, підростало нове покоління молоді, частина якої не знаходила собі застосування в господарстві, а тому зверталася до військової справи. Вже тоді в структурах суспільства "військової демократії" (за сучасною термінологією – "вождівства") такі люди шукали життєвого виходу в походах та грабунках сусідів, у військовій службі новим зверхникам.

Але вожді не могли утримувати свої дружини у стані бездіяльності та безконечному святкуванні - на це не могло вистачати будь-яких коштів. Та й енергія, агресивність дружинників вимагала виходу (щоб не почали "розборки" між собою).

Однак набіги на багаті південні країни тепер вже стали неможливими - там знаходилася дружня й достатньо сильна держава, що до того ще й робила вагомі фінансові "вливання". Вже існували договори про мир, клятви вірності. Проводити набіги в цьому напрямі означало б рубати гілку,на якій сидиш. Всього цього Германаріх не міг не розуміти. Він не міг, звичайно, не знати і про багаті хутрами далекі лісові краї, а персидські та римські купці дуже ними цікавилися. Контроль за торгівлею хутром, посередництво в ній могло приносити чималі бариші й підтримувати рівень життя войовничих підлеглих. Але підходи до цих перспективних місцевостей перекривали майбутні східні слов’яни - венети, які пізніше стають антами та склавінами. На певному етапі могутній германський вождь з цією проблемою справлявся.

Та це, в свою чергу, призводило до консолідації в межах нового етнічного масиву, що пізніше зайняв місце готського об’єднання в Південно-Східній Європі.

Але до тих змін було ще далеко. Над германцями нависла більш конкретна й страшна загроза, і її принесли в 375 р. східні сусіди - гуни. Навіть зовнішній вигляд цих тюркомовних кочівників "...пугал своей чернотой, походя не на лицо, а, если можно так сказать, на безобразный комок с дырами вместо глаз. Их свирепая наружность выдает жестокость духа: они зверствуют даже над потомством своим с первого дня рождения. Детям мужского пола они рассекают щеки железом, чтобы, раньше, чем воспринять питание молоком, попробовали они испытание раной. Поэтому они стареют безбородыми, а в юности лишены красоты, так как лицо, изборожденное железом, из-за рубцов теряет своевременное украшение волосами.

Ростом они невелики, но быстры проворством своих движений и чрезвычайно склонны к верховой езде; они широки в плечах, ловки в стрельбе из лука и всегда горделиво выпрямлены благодаря крепости шеи. При человеческом обличье живут они в звериной дикости". При всій певній суб’єктивності такої характеристики Йордана, в описаних варварах важко не впізнати монголоїдних номадів.

Не сприяли готам і внутрішні обставини: під час міжплемінних чвар самого Германаріха було тяжко поранено. "Мучимый этой раной, король влачил жизнь больного. Узнав о несчастном его недуге, Баламбер, король гуннов, двинулся войной на ту часть [готов, которую составляли] остготы; от них везеготы, следуя какому-то своему намерению, уже отделились. Между тем Германарих, престарелый и одряхлевший, страдал от раны и, не перенеся гунских набегов, скончался на сто десятом году жизни. Смерть его дала гуннам возможность осилить тех готов, которые, как мы говорили, сидели на восточной стороне и назывались остроготами" – відзначав знову Йордан.

Протистояння між окремими угрупованнями готів продовжувалися в більш пізніші часи. Той же Йордан повідомляє, що "...до смерти короля их Германариха они, отделенные от везеготов и подчиненные власти гуннов, остались в той же стране, причем Амал Винитарий удержал все знаки своего господствования. Подражая доблести деда своего Вульбульфа, он, хотя и был ниже Германариха по счастью и удачам, с горечью переносил подчинение гуннам. Понемногу освобождаясь из-под их власти и пробуя свою силу, он двинул войско в пределы антов и, когда вступил туда, в первом сражении был побежден, но в дальнейшем стал действовать решительнее и распял короля их Божа с сыновьями его и с семьюдесятью старейшинами для устрашения, чтобы трупы распятых удвоили страх покоренных. Но с такой свободой повелевал он едва в течение одного года: [этого положения] не потерпел Баламбер, король гуннов; он призвал к себе Гезимунда, сына великого Гуннимунда, который, помня о своей клятве и верности, подчинялся гуннам со значительной частью готов, и, возобновив с ним союз, повел войско на Винитария. Долго они бились; в первом и втором сражениях победил Винитарий. Едва ли кто в силах припомнить побоище, подобное тому, которое устроил Винитарий в войске гуннов! Но в третьем сражении, когда оба [противника] приблизитились один к другому, Баламбер, подкравшись к реке Эрак [вірогідно, нижня течія Дніпра], пустил стрелу и, ранив Винитария в голову, убил его; затем он взял себе в жены племянницу его Вадамерку и с тех пор властвовал в мире над всем покоренным племенем готов, но однако так, что готским племенем всегда управлял его собственный царек, хотя и [соответственно] решению гуннов".

Для нас, окрім інформації про стан відносин у готському середовищі, цінними є дані про антів, що в цей час знаходились на стадії консолідації. Відомо, що етнонім "анти" не слов’янського, а іраномовного походження. Так називали порубіжне зі Степом слов’янське населення іраномовні степові скіфо-сармати. Ця назва з індо-іранського означає "крайні", "окраїнні". Вона була прийнята в іраномовному звучанні візантійськими писемними джерелами, але утрималася в них лише до початку VII ст. н. е. Надалі етнонім "анти" зникає з писемних джерел, як зникають з Північного Причорномор’я іраномовні племена. І все ж він не загинув безслідно, а залишився в народній традиції й був зафіксованим й в Іпатієвському літопису під 1187 р. у формі "Україна".

Та повертаючись до теми дослідження, можна констатувати, що слов’яно-готські війни кінця IV - початку V ст. н.е. стали заключним періодом слов’яно-германських відносин у Східній Європі. Наступний етап таких контактів наступив у ході слов’янської колонізації Середньої Європи й Балканського півострова VI-VII ст. н. е., що викликало активізацію різносторонніх зв’язків між різними етносами.

Подальша доля готів та гунів була пов’язана в основному з більш західними регіонами Європи. Але доля частини германців була і надалі пов’язана з землями сучасної України, а ще конкретніше - з територією Кримського півострова. Тут готи-язичники приймають християнство, яке поширюється із сусідньої Візантії. За деякими даними, на засіданні Нікейського вселенського собору 325 р. брав участь готський єпископ Кадма, який представляв Крим. Слід зазначити, що кримських готів-християн не торкнувся розкол церкви на аріанський та афанасіївський напрямки. Вони залишилися прихильниками давнього ортодоксального символу віри, що стверджував єдинодоступність всіх осіб Троїці. Саме в цей період виникла та утвердилася Готська єпархія. Про це свідчать повідомлення, що на рубежі IV-V ст. н. е. в єпископи Криму був рукопокладений константинопольським патріархом Іоаном Златоустом гот Уніла. Перебіг подій тут засвідчував, що масовості християнство на півострові набуло саме в середовищі готів, причому це відбулося задовго до завершення християнізації кримських греків у ІХ ст. н. е. Але після 1170 р. готські єпіскопи вже не приймають участі у Вселенських соборах.

У другій половині IV ст. н. е. германці володіли значною частиною Криму, в той час як район Херсонесу та Керченський півострів були зайняті греками, а гірська частина - здебільшого місцевими таврами. Але після нападу на півострів гунів у 370 р. підпорядковані готам території значно розширилися. Певний час готи та гуни могли існувати мирно, але після смерті вождя останніх Аттіли у 453 р. і початку розпаду готського утворення, певна частина кочівників повернулася до Криму, що зумовило чисельну перевагу їх над германцями. Останні відступили у гірські райони. В VI ст. н. е. Готія займала територію південно-західного Криму на схід і на північ від Балаклави, сягаючи Сугдеї (Судака).

Це утворення користувалося значною підтримкою Візантії, яка уважно пильнувала за станом безпеки своїх володінь на півострові. Звичайно, готсько-візантійська співдружність не була союзом рівних: перша складова мала васальні обов’язки. Але вже наприкінці VII ст. н. е. вона перетворилася на цілком незалежну структуру, де могли приймати різних опальних діячів (навіть позбавлених у Константинополі влади імператорів), які рятувалися тут від переслідування з боку переможців.

Помітний вплив на ситуацію в Готії мали результати іконоборського руху, що розгорнувся у VIII ст. н. е. Ортодоксальне візантійське духовенство, яке піддавалося утискам та гонінням в цей період, чистоту віри могло зберегти у вигнанні. Однак практично єдиним пристанищем для таких вигнанців була саме Готія. Приток іммігрантів (здебільшого освіченого духовенства) мав значний вплив не тільки на стан загальної культури згаданого князівства, а і на готське будівництво та архітектуру. Саме в цей період були споруджені десятки церков та монастирів.

У цілому ж населення південно-західного Криму в ранньосередньовічний період складалося з різних груп готських та сармато-аланських племен, а також, ймовірно, нащадків проживаючих з ними північних фракійців. Але вже наприкінці VIII ст. н. е. готські землі намагалися підкорити хозари, які ненадовго оволоділи їх столицею. Наступні спроби захопити всю "область Дорі", особливо головну частину готських володінь та добре укріплених фортець на південному березі Криму, закінчилися безрезультатно.

Історія готів з середини ХІ до початку ХІІІ ст. ще не досить досліджена, оскільки достовірних джерел про неї не збереглося. В ХІІ ст. в степовому Криму з’явилися половці, а в 1233 р. татаро-монгольське військо вперше спустошило Сугдею. Це звільнило готів від сплати данини половцям. Враховуючи порівняно невелику кількість ординців та значно вищий рівень культури готів-християн, закономірними були випадки асиміляції зайд, які не лише переходили до християнської віри, а й приймалися до кліру столиці князівства Мангупу.

У ХІІІ-ХIV ст. н. е. в історії готів дедалі більшу роль стали відігравати генуезці, які в 1266 р. заснували свою колонію в Кафі (Феодосії), придбавши у татар досить обширну прилеглу територію. Вони поступово витісняють германців з Південного узбережжя. Італійці отримали певні фортеці в цій зоні, а вся інша територія на північ залишилася за Готією. Сплачувалася данина ординцям та існувала васальна залежність від Трапезундської імперії.

Грамотно маневруючи серед "сильних світу цього", князі Феодоро після завоювання Константинополя турками у 1453 р. могли зміцнитися у суперництві з генуезцями, в яких існував план остаточного підкорення собі готів. Уже в 1458 р. у документі, складеному у Кафському консулаті, готський князь Феодоро був визнаний одним із чотирьох "чорноморських государів".

Та цей спалах колишньої величі Готії став останнім перед її занепадом. Саме захопленням Мангупу в 1475 р. завершилося завоювання Криму турками. Так завершилася ця історія народу, пов’язана з діяльністю на європейських просторах давньогерманських племен. Готам, які відійшли в кримські гори, вдалося вціліти в часи набігів гунів, хозар, русів, половців, татаро-монголів. Навіть після завоювання турками-османами князівства Феодоро основна маса населення колишньої Готії продовжувала жити у віддалених гірських поселеннях Південно-Західного Криму. Саме ці люди, яких майже не торкнулися ні елінізація, ні тюркізація, продовжуючи підтримувати мінімальні зв’язки із зовнішнім світом, до XVII ст. (а за деякими свідченнями навіть до XVIII) - майже на тисячу років довше, ніж їх співплемінники в Південній Європі - зберегли свою культуру та мову.