dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 11 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. «Ера Германаріха» (Частина 1)

Держава і цивілізація в історії України. «Ера Германаріха» (Частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Історичні процеси на півдні Східної Європи, що відбувалися тут в першій половині І тис. н. е., мали неабиякий вплив на подальші події в даному регіоні. На початку цього періоду почали викристалізовуватися серед інших етнічних угруповань ранні слов’яни, а в його кінці відбулися глобальні міграційні процеси, що отримали назву "Великого переселення народів".

Серед багатьох археологічних культур, за носіями котрих спеціалісти вбачають представників різних племінних угруповань, виділяється черняхівська (за місцезнаходженням могильника, дослідженого ще В. Хвойкою в с.Черняхів на Київщині). Її поліетнізм на даному етапі вивчення являється визнаною теорією. Серед носіїв черняхівської культури бачать германців, слов’ян, сарматів, пізніх скіфів, гето-дакійців. Історичний факт політичної гегемонії германців-готів в Південно-Східній Європі пізньоримського часу також не викликає серйозних заперечень у більшості дослідників. Однак роль окремих етнічних елементів у формуванні цієї культурно-історичної спільноти та їх кількісне співвідношення у складі населення залишаються в значній мірі спірними.

Слов’яни, які, судячи з археологічних матеріалів, проживали на північній периферії вищезгаданої культури, були підпорядковані германським й сарматським угрупованням. Серед перших із них виділялися готи, які за 500 років існування своєї певної етнічної єдності пройшли колосальний шлях, мандруючи через усю Європу з півночі на південь, а потім зі сходу на захід. Феномен в історії європейських народів майже унікальний. Вийшовши на рубежі ер зі Скандинавії, вони оселилися у Польському Помор’ї, через п’ять поколінь рушили на південний схід в Північне Причорномор’я, в середині ІІІ ст. н. е. організовували набіги на Балкани, Грецію та Малу Азію, стали потім союзниками-федератами Римсько-Візантійської імперії, створили в Надчорномор’ї своє перше протодержавне утворення, але в кінці IV ст. були вигнані звідси кочівниками-гунами. Почалася мандрівка готського "народу-армії" по Південній Європі, що завершилася в кінці-кінців створенням держав вестготів в Південній Франції й Північній Іспанії та остготів Великого Теодоріха в Італії. Остготське королівство впало під ударом візантійських військ імператора Юстиніана, а Вестготська держава була знищена під натиском франків і арабів. Готи щезли зі сторінок історії, розчинившись у нових етнічних спільнотах.

Група готів, що відмовилася в 488 р. переселитися разом з Теодоріхом до Італії, збереглася в Криму. Останнє християнське Готське князівство було розгромлене турками лише в 1475 р., а останні нащадки християн-готів вислані в Маріуполь за указом Катерини ІІ. А тому повернемося до розгляду процесів, що відбувалися на землях сучасної України.

Прихід давньогерманських племен в ІІІ ст. н. е. на землі Північного Причорномор’я був тісно пов’язаний із загальним військовим наступом германців від Рейну та Балтики до Дунаю й Чорного моря - наступ, що був доказом їх спрямованості до розширення своїх володінь.

Уривчастість повідомлень з пізньоантичних джерел про події в цьому регіоні Європи, а також часте вживання узагальнених термінів при згадуванні різноетнічних племен створили певні труднощі при визначенні об’єктивної картини про дії давніх германців у Північному Причорномор’ї. Найбільше відомостей збереглося про вже згаданих готів. Так, всім випробуванням долі, що пережили давні германці, залишивши балтійське узбережжя, присвячений один із відомих творів епохи раннього європейського середньовіччя – "Гетика" Йордана, котрий називав готів гетами, так як вважав перших нащадками других.

У праці "Про походження та діяння гетів" вищезгаданий автор досить докладно описав не тільки маршрут, а й численні труднощі та перешкоди, які пережили переселенці, долаючи густі лісові хащі, драговини та багна, в басейні річки Прип’яті, перш ніж досягти "широкої ріки" – кордону Скіфії – "степової країни". На балтійському узбережжі ще залишилися інші германські племена. Але в ІІІ ст. н. е. плем’я гепідів рушило на південь і згодом опинилося на лівобережжі Дунаю. Вже в середині цього століття германці долали Дунай і, здійснюючи зухвалі експедиції, спустошували римські провінції.

Якщо слідувати розповіді Йордана, то готські племена почали долати Дніпро через міст. Але під час переправи він несподівано зруйнувався. Тому ті, хто залишився на лівому березі, пішли на схід й зупинилися у верхів’ї р. Донець. Після перемоги над місцевими племенами спалів готи повернули на південь і зайняли узбережжя Меотіди (назва Азовського моря у давніх греків і римлян VII ст. до н. е. - VI ст. н. е. - пов’язана з назвою місцевих племен меотів), а потім вдерлися до Тавриди. Частина з них перетнула Кімерійський Боспор (Керченську протоку) та проникла до гирла р. Кубань на кавказькому узбережжі. Інша частина переселенців, що опинилася на правому березі Дніпра, просувалася вниз по течії до Чорного моря та розселилася на захід по узбережжю до гирла Дунаю.

Писемні джерела зберегли назви й інших варварських племен північного та західного походження, які проникли до Північного Причорномор’я. До них відносились герули (поселились на Нижньому Доні, захопивши давню грецьку колонію Танаїс), бургунди (жили поруч з герулами) та мореплавці борани (з Приазов’я вторглися до Малої Азії). Спочатку готи не створювали будь-якої централізованої структури на північнопричорноморських територіях, а кожне з вищезгаданих утворень було самостійне. Окрім того в межах сучасної Бесарабії оселилося плем’я торгвів. Ще далі на захід в Малій Валахії розташувалися тайфали, котрі вважалися найсильнішим племенем серед східних готів. Таврійська група пізніше стала відома як “трапезундські готи”. В середині ІІІ ст. н. е. готи вже тероризували римські володіння на південь від Дунаю. Так, у 251 р. імператор Децій виступив проти них, але його військо було оточене готами, а сам він загинув. Саме в цей період готи освоїли мореплавство, а їхні морські експедиції стали наносити балканським та егейським провінціям Римської імперії більшу шкоду, ніж сухопутні походи.

Уже в середині ІІІ ст. н. е. готські племена разом із союзниками контролювали майже всю територію Північного Причорномор’я. Саме в цей період відбувся розподіл на остготів (грейтунгів) та вестготів (тервінгів). Північні переселенці відразу вступили у боротьбу за життєвий простір з Боспорським царством. Згідно з археологічними даними вони спочатку зайняли північно-західний Крим. Скориставшись боспорським флотом (а згодом і власним), готи здійснили ряд морських походів до гирла Дніпра, Дністра і далі до Мармурового, Егейського та Середземного морів. Ці походи набагато випередили набіги на європейські країни вікінгів.

Але далі ситуація стабілізувалась. На період другої-третьої чверті IV ст. н. е. приходиться найвищий економічний розквіт черняхівського суспільства, у якому ведуче місце займали готи. Показником цього являється більша, ніж в інші періоди, кількість археологічних комплексів та масовий поступ римських імпортів. Зовнішня торгівельна політика стала одним із важливих двигунів політики готських зверхників, що використовувала у власних цілях і римська адміністрація.

У результаті акцій імператора Константина І із забезпечення загальної стабілізації відносин в державі і на дунайському кордоні зокрема характер відносин між імперією та готами змінюється. Після періодичних конфронтацій наступа є тривалий мир. За результатами війни 332 р. був заключений договір, за яким готи як федерати були зобов’язані за щорічну оплату поставляти до римського війська певне число воїнів, їм також дозволялося вести торгівлю на Дунаї. До Константинополя були направлені заложники, в їх числі син вождя Аріариха, який провів свої юні роки при імператорському дворі. Аоріх на все своє життя залишився під впливом могутності римлян, а тому заповів уже своєму сину ніколи не ступати на римську землю.

У IV ст. в середовище припонтійських варварів проникає християнство. Навернення готів пов’язане з ім’ям єпископа Вульфіли (Ульфіли), у якого мати була малоазійська гречанка, а батько - гот. У 30-літньому віці він прийняв сан єпископа готів і відправився проповідувати серед одноплемінників. Великим здобутком Вульфіли являється переклад Біблії; словник перекладу служить основою багатьох лінгвістичних й історичних досліджень. Але зверхники візіготів на чолі з Атанар іхом були налаштовані вороже до християнства, а тому Вульфіла із своїми учнями перебралися до Нижньої Мезії, де вони отримали найменування "малих готів".

Період історії східної гілки готів другої-третьої четверті IV ст. н. е. іноді називають "ерою Германаріха" за ім’ям їх "короля" із роду Амалів, крупного діяча й полководця. Його ім’я (конунг Ермунрек Могутніий) збереглося навіть у скандинавському циклі розповідей про Нібелунгів/Ніфлунгів південногерманського походження та в інших середньовічних творах.

Серед підкорених Германаріхом народів перераховуються одинадцять північних племен, серед яких різні дослідники впізнають народи балтського та фінського походження: чудь, весь, мерзу, мордву та інші. Окремо йдеться про підкорення естів, а також герулів та венетів. Та повне підпорядкування готам народів, що проживали на берегах Балтики чи в басейні Волги і Оки не уявляється практично можливим. Більшість дослідників вбачає зв’язок між порядком перерахованих племен в такому списку й реальними торговельними шляхами. Дехто вважає, що Йордан просто переписав ряд назв східноєвропейських племен з античного ітінерарія (дорожника) або ж опису мандрівки конкретного купця. Існує також думка про відображення в цьому списку водного маршруту із Балтики по Волзі в Каспійське море із поверненням через Кавказ, по якому готські мандрівники пройшли в пошуках торговельних зв’язків зі Сходом. Висловлювалося й припущення, що походи Германаріха в напрямку таких шляхів (в тому числі в Прибалтику та Меотіду) являють собою різні фази продуманого плану з метою встановлення свого панування над економічно важливими комунікацями Східної Європи. Можливо, конкретним завданням такої політики була нейтралізація торговельних посередників та вільний, "безмитний" поступ товарів з далеких областей із подальшим їх перепродажем провінційним партнерам. Ще раз нагадаємо, що якраз на "еру Германаріха" (друга-третя чверті IV ст. н. е.) прийшов пік у поступу масових римських імпортів до носіїв черняхівської культури.