dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (первоистоки 11)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (первоистоки 11)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Історія Росії. Передісторія

Балтослов'яни

Останні міграційні хвилі індоєвропейців захопили й носіїв давньоєвропейських діалектів. У міру просування цих етносів на захід із них виділялися племінні об'єднання, які осідали на нових територіях. Здобуваючи чи отримуючи нову батьківщину, племена одночасно розділилися за родом основної діяльності: землероби відокремилися від скотарів.

Чеський науковець Арношт Лампрехт припустив, що десь у 2000-1500 рр. до н. є. від носіїв германських мов відокремилися й осіли "на постійне місце проживання" племена, які розмовляли близькими балтослов'янськими діалектами. Вони заселили величезну територію, яка охоплювала південне узбережжя Балтійського моря та велику частину Центральної і Східної Європи. На заході ці землі обмежували річки Дністер і Вісла, на сході - верхів'я Західної Двіни й Оки. Південні території, освоєні балтослов'янами, охоплювали Верхнє Подніпров'я. Досі не з'ясовано, які саме археологічні культури II—І тис. до н. е. безпосередньо пов'язані з предками слов'ян; не вдалося також відокремити їх від археологічних пам'яток, залишених предками балтів. Тому історикам доводиться спиратися здебільшого на дані історичної діалектології.

Історична лінгвістика свідчить, що балтослов'янська культурно-мовна єдність існувала впродовж майже півтори тисячі років. Лише до середини І тис. до н. є. зі спільної пізньоіндоєвропейської, або балтослов'янської, мови виділилися власне слов'янські і балтські племінні діалекти. Причому балти розділилися на три великі групи: західну (предки пруссів, ятвягів, галіндів, куршів і скалвів); серединну, або летто-литовську (предки литви, жемайтів, аукштайтів, латгалів, земгалів і селів); і дніпровську (предки літописної голяді й інших племен, назви яких невідомі). Слов'яни, своєю чергою, розділилися у IV-X століттях на три головні діалектні ареали: південний (предки сучасних болгар, словенів, македонців, сербів і хорватів), західний (предки чехів, словаків і поляків) та східний (предки росіян, українців і білорусів).

Усі згадані діалектно-племінні групи постійно контактували між собою, що й зумовило збереження балтослов'янської єдності. Зоною особливо активних культурних і мовних зв'язків балтів і слов'ян були області Верхнього Подніпров'я, Західно-Двінського та Окського басейнів, населені племенами дніпровських балтів і поступово освоювані слов'яномовним населенням. У результаті цих процесів спільнослов'янська (праслов'янська) мова зберігала суттєву близькість із балтськими мовами (особливо у фонології).

У ході аналізу гіпотез, які вже давно існують, і під час розробки нових береться до уваги, що дані лінгвістики не піддаються абсолютному датуванню (особливо коли йдеться про реконструкції прамови). Археологічні ж дані, які дозволили б отримати досить точні дати, "мовчать": за відсутності прямих свідчень у письмових джерелах неможливо встановити мову носіїв тієї чи тієї археологічної культури. Тому вважається, що лише поява самоназви слов'ян - одинокий надійний доказ постання у них етнічної самосвідомості, отже, саме її можна розглядати як точку відліку цієї етнічної спільноти.

Більшість сучасних народів, зокрема й російські, сформувалися в результаті тривалої взаємодії кількох давніх етносів. Між сусідніми народами відбувалися контакти, обмін матеріальними ресурсами, міжплемінні шлюби, воєнні сутички. При цьому спадкоємність у культурному розвитку, збереження мови і традицій - найважливіші ознаки, за якими люди визначають свою етнічну приналежність.

Етноси зароджувалися ще в дописемний період, тому ранню історію народів вивчають за допомогою археологічних джерел і мовних даних. Археологія дозволяє простежити історію матеріальної культури окремого народу та його контакти з сусідніми народами. Ці спостереження доповнюються вивченням лексики і морфології мови. Зіставлення результатів археологічних і лінгвістичних досліджень дає можливість досить докладно й точно відтворити ранню історію народів.

Далекі предки багатьох народів, що населяють сучасну Росію, в добу мезоліту розмовляли дуже схожими мовами. Пізніше, в добу неоліту, ці мови розділилися на кілька прамов (або мов-предків), із яких згодом утворилися сучасні мови. На території Східної Європи та Північної Азії до кінця бронзового віку оселилися племена, які утворили більшість народів сучасної Росії. Скажімо, у межиріччі Волги й Ками, в районах Середнього Приуралля, ще в добу неоліту жили племена, які розмовляли мовами фінно-угорської сім'ї уральських мов (предки сучасних саамі, естонців, комі, удмуртів, марійців і мордви). На захід і південніше від них жили носії слов'янських і балтських мов. Північніше, а також у Західному Сибіру та в басейні Єнісею жили предки ненців, енців, нганасанів, селькупів, ханти й мансі. У Східному Сибіру і на Далекому Сході жили предки евенків, ламутів, удегейців, нанайців, орочів, ороків і ульчів, а ще чукчів, ескімосів, коряків, ітельменів, чуванців, алеутів і нівхів. У лісостеповій і південній тайговій областях Східної Європи та Зауралля оселилися носії іранської мови. На південь від Байкалу жили предки нинішніх тюрко- й монголомовних народів, які пізніше відіграли помітну роль в етнічній історії Сибіру та Східної Європи.

"Велике переселення народів"

Починаючи з III ст. до н. є. найдавніші китайські хроніки згадують про зіткнення з племенами кочовиків, яких зазвичай означують збірним терміном хунну (хьюнну або еюнну). Для захисту від грізних північних ворогів Небесної імперії було зведено Велику Китайську стіну. Початок її будівництва припадає на правління імператора Цинь Шиху-анді (221-210 pp. до н. е.), який уславився своєю жорстокістю. Боротьба з войовничими сусідами, що тривала п'ять із половиною століть, закінчилася перемогою Китаю.

На завершальній стадії цієї боротьби у II-IV ст. у Приураллі з тюркомовних хунну, місцевих угрів та іраномовних сарматів сформувалося нове етнічне утворення - плем'я гунів. 351 року гуни змушені були іти на захід від Імперії, де розраховували захопити пасовища і здобич, які не дісталися їм у Китаї. Вони очолили могутній союз тюркських, германських та іранських племен, який рушив на Європу. Це переміщення викликало грандіозні за масштабами етнічні процеси - "Велике переселення народів".

Європа зіткнулася з міграційними потоками зі сходу ще до того, як племена гунів перетнули урало-каспійську межу. Першою хвилею стало переселення витіснених гунами зі своєї "історичної батьківщини" германських племен готів, іраномовних алан і, можливо, частини сарматів.

На початку нашої ери східногерманські племена готів займали південне узбережжя Балтійського моря і басейн Нижньої Вісли. У кінці II ст. вони почали освоювати південні та південно-східні території, а в III ст. досягли меж Римської імперії, вийшли в Приазов'я і, судячи з усього, почали заселяти Кримський півострів. Під натиском гунів у НІ ст. готи спільно з іншими племенами вдерлися в землі Римської імперії і до кінця IV ст. заселили її територію.

Готська навала змінила буквально всю етнолінгвістичну карту Європи. Проте в тогочасних письмових джерелах немає жодної згадки про слов'ян або про племена, які можна ідентифікувати як слов'ян чи балтослов'ян, хоча в мові слов'ян чітко простежуються сліди ірано-готського впливу та ознаки, пов'язані з так званим середньозагальнослов' янським періодом (межа VIII ст. до н. є. – IV-V cт. н. е.).

Вторгнення гунів на територію Європи традиційно датують 375 р. їхня поява викликала масові переміщення попереднього "покоління" завойовників у межах усього регіону середньовічної європейської цивілізації, що формувалася. Гунське нашестя ще раз перекроїло етнічну й політичну карту Європи. Пам'ять про ці драматичні події зберегли не тільки письмові джерела, а й епос багатьох європейських народів (англосакський "Беовульф", ісландська "Старша Едда", німецька "Пісня про Нібелунгів"). Проте й цього разу "історичні звіти" про події, які потрясали Європу впродовж майже двох століть, не фіксують жодної назви племені, яке можна було б із достатніми підставами вважати слов'янським. Уявити, що гунська навала не зачепила слов'янські племена, просто неможливо. Залишається думати, що згадка про слов'ян криється за одним (чи кількома) з етнонімів, неповно описаних у джерелах для ототожнення їх із відомими племенами й народами. Можливо також, що слов'яни, які вели осілий спосіб життя і займалися землеробством (на відміну від кочових германських та іранських племен), були для гунів лише об'єктом грабунку та джерелом поповнення продовольчих запасів, завойовники не використовували їх як військову силу.

Важливо зазначити, що і балтослов'яни, і слов'янські племена, котрі виділилися з цієї спільноти, були в такий спосіб вилучені з культурно-історичної єдності, яка тим часом формувалася на основі синтезу середземноморської цивілізації та культур чужих варварських племен. Перші достовірні свідчення про слов'ян пов'язані з наступною масштабною навалою кочівників на Європу.