dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Східнослов’янські племінні княжіння. Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. Східнослов’янські племінні княжіння. Частина 3

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

В останній чверті І тис. н.е., згідно з літописними повідомленнями, в середовищі східних слов’ян почали формуватися нові, більш значні (ніж окремі родові спільноти) утворення, відомі як літописні племена. На землях сучасної України та деяких прилеглих районів розміщувались такі з них: волиняни чи бужани (землі Західної Волині), хорвати (прикарпатський та буковинський райони), древляни (Східна Волинь), поляни (Середнє Придніпров’я), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), уличі (Нижнє Подніпров’я).

Якраз з цих племен згодом сформувався український етнічний тип, тобто з племен полян, древлян, сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів, волинян. Центральну частину басейну Дніпра, трикутник між Дніпром, Ірпенем і Россю, займали поляни з головним містом - Києвом, Лівий берег Дніпра, басейн Десни - належав сіверянам. Безпосередніми сусідами полян на заході були древляни. Їхня територія на півночі обмежувалась Прип’яттю, на північному сході Дніпром, на заході - Горинню, на півдні - верхів’ям Південного Бугу. Нижню течію Дніпра і Південного Бугу займали уличі, в басейні середнього і нижнього Дністра вздовж Дунаю проживали тиверці. На захід від землі древлян, в басейні Західного Бугу, простягалась земля дулібів (волинян). Їхніми сусідами на південному заході були хорвати.

Внаслідок тиску кочівників з причорноморських степів, першими зійшли з історичної арени і влилися до складу нових більш пізніших утворень уличі. Далі аналогічна доля чекала і на інших. Це стосувалося не лише півдня східнослов’янської ойкумени, а й більш північних регіонів, де проживали інші групи слов’ян, які мали свої найменування (радимичі, кривичі, вятичі та інші).

Кожна з таких груп населення в процесі свого проживання на певній території набула характерних, тільки їй притаманних особливостей. "Имехуть бо обычая своя, и законы отець своихъ и предания, каждо своя наровъ" – відзначається в початковій частині "Повісті временних літ". Розкриваючи цю сентенцію, літописець дає прихильну характеристику лише полянам, як найбільш цивілізованим, а інші племена атестує як темних язичників, що є, звичайно, тенденційним з боку киянина. Не заперечуючи того, що дещо із розказаного автором "Повісті" про життя племен у вигляді реліктів могло мати місце ще й в його часи початку ІІ тис. н.е., в цілому ці характеристики стосуються їх переддержавного і дохристиянського буття.

Археологічні матеріали останньої чверті І тис. н.е. підтверджують поділ східнослов’янського масиву на кілька угруповань. Існують дві основні точки зору стосовно характеру вищезгаданих утворень, а також інших об’єднань в ті часи. Одні дослідники розглядають їх як союзи племен, інші - як племінні княжіння. Очевидно, праві ті, хто вважає ці утворення племінними союзами, що пізніше трансформувалися у племінні княжіння. Але і ті, і інші, слід підкреслити, знаходились ще на останній стадії існування структур первісного суспільства (хоч воно вже і вступило у стадію свого розкладу). При цьому слід пам’ятати, що розвиток етнічних спільностей не ізольований від соціально-економічних та політичних чинників, а переплітається з ними, взаємоперехрещується і значною мірою залежить від них.

Говорячи ж про географічні межі розселення представників вищезгаданих літописних племен, слід підкреслити, що вони певною мірою були розмитими. Іншими словами, між племенами не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньодержавних соціальних органів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури й прагне до розширення своєї території, кордони якої набували певної округленості, внаслідок чого зникають вклинення на територію сусідів. Пізніше, в процесі подальшої кристалізації державних кордонів і регіонів, уже в середині них починають формуватися й нові етноси або ж певною мірою реформуватися старі.

Звичайно, до появи кордонів між середньовічними країнами сусідні племена, зокрема представники західних та східних слов’ян могли впереміж проживати на певних територіях. Тож якщо допускати, як це робить М.Парчевський, що групи лендзян з території сучасної Польщі могли мешкати в басейнах Сану, Західного Бугу або у верхів’ях Дністра, то слід і припускати проживання окремих східнослов’янських груп населення (тих же волинян) значно західніше територій, на яких вони локалізуються. Окрім того, стосовно до вже згаданих західнослов’янських лендзян існує ще одна згадка - в середині Х ст. н.е. вони, згідно з повідомленнями авторитетного автора - візантійського імператора Костянтина Багрянородного - були платниками данини Русі.

Такі ж взаємопроникнення вірогідно існували й серед вже згаданих східнослов’янських племен. Про це, зокрема, свідчать і деякі фольклорні дані. Так, у чернігівських легендах і переказах згадується про "примучення" жителів межиріччя Дніпра і Десни сіверян з боку древлян – мешканців східноволинських земель.

Стосовно середньодніпровської території теж існує ще одна загадка. Йдеться про полян, котрих, як вже відзначалось, літописець виділяє посеред інших племінних угруповань: "Имяху бо обычаи свои и закон отець свои и преданыа каждо свои, нравъ. Поляне бе свои отець обычаи имуть кротокъ и тих… а Древляне живяху звериньскимъ образомъ… и Радимичи и Вятичи и Северъ один обычаи имяху живяху в лесъ якоже всякии зверь…".

Звичайно, про що вже теж говорилось, слід враховувати суб’єктивну точку зору київського літописця, але факт залишається фактом - на східнослов’янському півдні якраз це плем’я було лідером, а це заслуговує на пояснення, якого нема в письмових джерелах. Та й в археологічному відношенні ситуація в середньодніпровському регіоні досить складна. Масовий матеріал (передусім ліпна кераміка) дає змогу для VI-VII ст. н.е. в Подніпров’ї локалізувати три групи пам’яток, тобто носіїв трьох археологічних культур - корчацької, пеньківської та колочинської, що територіально стикаються в районі Києва та його околицях. Аналогічна ситуація прослідковується й для часів VIII–IX ст., коли на берегах Середнього Дніпра поруч знаходились поселення носіїв культури Луки Райковецької, а також волинцівської та роменської археологічних культур.

Проживання в одному регіоні одночасово носіїв різних культур, в котрих більшість дослідників вбачає представників різних племінних угруповань, дає можливість ще раз звернутись до специфічних особливостей полянського племінного союзу-князівства. Вже висловлювалися гіпотези з цього приводу: поляни - автохтонне плем’я, котре поступово, протягом другої половини І тис. н.е. набирало сил та могутності на берегах Дніпра і Росі; до складу полянської спільності входили літописні хорвати, дуліби, бужани, волиняни, уличі й тиверці - тобто майже все слов’янське населення від Дніпра до Карпат. Та вищеприведена реальна різноманітність археологічних матеріалів у київському регіоні, що прослідковується протягом кількох століть другої половини І тис. н.е., дає змогу висловити й припущення, що полянське об’єднання із самого початку своєї історії формувалось на різноплемінній основі. Тобто, до його складу увійшли не один чи декілька племінних союзів, а лише окремі племена (чи їх представники), що й створили нове угруповання. До речі, основний полянський центр - місто Київ - із самих ранніх часів свого існування носив саме міжплемінний характер.

Близьке територіальне розміщення в контактній зоні різних племінних груп та їх поступове змішування сприяло більш швидкому, ніж у сусідів, що сформувалися на одній племінній основі, соціальному прогресу, руйнуванню старих родових устоїв, еволюції в бік цивілізації.

Саме тому літописець і відзначив, що "Поляне яже ныне зовомая Русь". Територія цього союзу-князівства стала місцем формування "Руської землі" -  нового суперсоюзу, територіального ядра первісної Русі. До неї також увійшли древлянські та західносіверянські землі. А межі, на думку багатьох дослідників, вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип’яттю, середньою течією Десни, верхів’ями Сейму та Псла.

Ця історична подія стала передвісником майбутніх глобальних змін в східнослов’янському суспільстві – появі Київської Русі. Одночасно з початком формування майбутньої державної території та утвердженням своїх прав на міжнародній арені (часто за допомогою зброї) розпочалися процеси культурного та етнічного характеру на новому рівні, що були складовими частинами загально-історичного розвитку східних слов’ян. Саме в ІХ–Х ст. на півдні їх розселення починають простежуватися нові риси в матеріальній культурі. Відбувалося стирання й нівелювання племінних відмінностей населення різних територій.

Окрім того, у дослідників не викликає сумнівів теза, що в розглянуті часи розпочинається новий етап еволюції етнічних процесів. Це призвело надалі до появи на історичній арені "русів" чи "русинів", яких на Заході і Сході знали в першу чергу як дипломатів, воїнів, купців, слов’янських зверхників - тобто як представників вищих прошарків суспільства, носіїв державницьких ідей та безпосередніх виконавців цих задумів. Саме руси, як представники нової, державницької течії, й формували основу нового етнічного самоусвідомлення, яке базувалось і розвивалось вже на нових принципах.

Інтенсивні міжплемінні процеси відбувалися і в басейні Західного Бугу, де, як і в Подніпров’ї, досить рано розпочалися інтеграційні процеси й виникло протодержавне утворення. Тож коли сюди з Дніпра прийшла влада київських зверхників, то застала тут досить розвинуту соціальну структуру, що об’єднала населення значної території. Звичайно, це теж сприяло руйнуванню старих племінних об’єднань і зародженню нових етнічних утворень.

Слід відзначити, що окрім згаданих регіонів в останній чверті І тис. н.е. існували й інші осередки формування майбутньої держави – "Зовнішня Русь" (за висловом того ж імператора Костянтина Багрянородного) - в районі Волхова на Новгородщині, полоцький - в районі річок Полота і Західна Двіна, смоленський - на Верхньому Дніпрі та північно-східній - на Верхній Волзі.

Поступово літописні племена-князівства сходили з історичної арени. Щодо цього слід зробити застереження проти штучного об’єднання різних (хоч і однокорінних) ономастичних сполучень - етнонімів та топонімів. Так, в багатьох дослідженнях відзначається, що уличі в останнє згадуються в літописах під 885 р., дуліби - 907 р., поляни - 944 р., древляни - 990 р., сіверяни - 1183 р. та ін. З цього робиться висновок про тривале використання назв племен в давньоруський час. Але про древлянське плем’я літопис востаннє згадує не під 990 р., а під 945–946 рр. при описі походу на них княгин і Ольги (помста за вбивство її чоловіка князя Ігоря). Пізніше, в 977 р., згадується деревлянин - тобто житель "Деревської" землі. Ще пізніше (як і в деяких більш ранніх випадках) використовується лише топонім, а не найменування племені – "Дерева", "Деревська земля". Ще один приклад, начебто остання звістка про сіверян була під 1183 р. Але це ж знову запис, про те, що князь Володимир "иде на Северьские городы" - тобто використання терміну в географічному плані. Про сіверян (а точніше про север) востаннє згадується за півтора століття до того - у повідомленнях про завоювання Чернігова князем Мстиславом у 1024 р. під час протистояння з братом Ярославом. Тобто власне етнічні назви - самоназви окремих етнічних чи діалектно-етнографічних груп — перестають згадуватися в писемних джерелах не пізніше кінця Х - початку ХІ ст. В більш пізніх літописних повідомленнях вони використовуються в історично-територіальному або географічному плані.

Всі вищенаведені матеріали про розвиток східнослов’янського суспільства в другій половині І тис. н.е., особливо в останній його чверті, вказують на внутрішню еволюцію цього молодого етносу. А племінні союзи/князівства, котрі вийшли на переддержавний рівень розвитку, слід характеризувати як протоцивілізаційні структури.