dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Східнослов’янські племінні княжіння (Частина 2)

Держава і цивілізація в історії України. Східнослов’янські племінні княжіння (Частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Як вже відзначалось, переважна більшість населення проживала у відкритих селищах, які розміщувалися групами на відстані 0,5–3 км одне від одного. Вони були невеликими за розмірами (0,5–1 га) і за кількістю жител теж. В середньому їх нараховувалось півтора - два десятки. Проте відомі селища і з меншою або значно більшою кількістю жител. Так, на повністю дослідженому Рашківському поселенні на Дністрі їх число перевищувало сотню. Жителі таких пунктів забезпечували своє існування в межах так званої ресурсної зони, тобто території навколо конкретного селища в радіусі 10-60 хвилин пересування або, в 1-5 км від самих жител.

Культури слов’ян другої половини І тис. н.е., як і попередніх часів, на території півдня Східної Європи охоплюють головним чином лісостепову зону й південну частину лісової. Для ландшафта першої з названих груп найбільш родючими ґрунтами були різні типи чорноземів, що залягають на лесах. А в ландшафтах другої групи родючі ґрунти відносно нечисленні й складаються з опідзоленого чорнозему та сірих лісових ґрунтів.

Ранні історичні слов’яни, як і їх безпосередні попередники, все ж орієнтувалися не на більш родючі, але й більш важкі для обробітку чорноземи, а на більш слабкі по родючості, проте більш легкі в обробітку землі перших надпойменних річкових терас. Не виключено, що в деяких випадках розроблялися і болотні чорноземи в поймі, в цілому більш пристосовані до городніх, ніж для зернових культур. Чорноземні ґрунти починають освоюватися лише в кінці І тисячоліття у зв’язку з переходом до більш високого ступеня розвиткусільськогосподарського виробництва.

Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, що значною мірою визначали рівень розвитку тогочасного суспільства. Слов’яни мешкали на сприятливих для залізообробної справи територіях. Тут простягалися великі лісові масиви, що слугували джерелом виготовлення деревного вугілля, а в річкових заплавах містилося вдосталь болотної руди. Крицю - малоякісне залізо із значними домішками шлаків - отримували в горнах у сиродутний спосіб. Самі шлаки виводили куванням. Рівень ковальського ремесла у слов’ян до VII-VIII ст. н.е. був порівняно низьким. Асортимент залізних виробів становив близько 30 найменувань, включаючи знаряддя праці, зброю, деталі одягу. Кожна громада утримувала свого коваля, який і забезпечував сам себе сировиною. Але з третьої чверті цього тисячоліття починається певна реорганізація: металургія відокремлюється від ковальства, актуальною стає торгівля напівфабрикатами. На пам’ятках VIII-X ст. з’являються складні за конфігурацією сталеві вироби. А прикраси з кольорових металів виготовлялися в техніці литва, застосовували також кування та карбування. Сировиною слугували привізні олов’яні сплави, бронза, латунь, срібло (в основному монети).

Традиційними були будівництво (головним чином, напівземлянкові житла невеликих розмірів та господарчі споруди), керамічне ремесло (ліпний посуд виготовляли жінки практично в кожній родині). Розвивались прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, кістки. Всі вони мали домашній характер і забезпечували людей найнеобхіднішими повсякденними речами – одягом, взуттям, виробами побутового призначення. Виготовлялись примітивні меблі, сані, вози, човни тощо.

У VIII–X ст. із відокремленням ремесла від сільського господарства, зародженням товарного виробництва та зростанням внутрішнього обміну певною мірою розвивається й зовнішня торгівля.

На межі докласового і класового суспільств співплемінники, приносячи вождю данину із продуктів своєї праці, все ще сподівалися на його підтримку у випадку якоїсь біди. Від такої системи взаємовідносин залишався лише крок до того моменту, коли знать узурпувала право збирати й розподіляти в своїх цілях частину додаткового продукту, а натуральні повинності общинників на користь громади перетворювалися на феодальні повинності. На відміну від інституту данництва, суть якого полягала в регулярному відчуженні певної кількості матеріальних цінностей переможцями з всієї в цілому спільноти переможених, пізніше, в часи Київської Русі, "дань" збиралася з "дима", "рала", "плуга". За цими назвами дослідники вбачають господарську одиницю феодального суспільства - малу сім’ю, що складалася із чоловіка, жінки і малих, або навіть і дорослих, але неодружених дітей.

Та характеристика східнослов’янського, в першу чергу землеробського, суспільства другої половини І тис. н.е. була б неповною без розгляду ідеологічних уявлень населення тих часів.

Доповнивши дані письмових джерел археологічними, насамперед, й етнографічними матеріалами, можна в загальних рисах відтворити реальну картину, пам’ятаючи, що це величезний комплекс уявлень про світ, який складався протягом тривалого часу. Його специфікою є своєрідний характер еволюції: нове не витісняє старе, а нашаровується на нього, додається до старого.

Язичницький світогляд східних слов’ян являв складну суміш пережитків сивої давнини (уявлень, що виникли ще за часів первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в період зародження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося обожнювання сил природи, тварин та рослин. Проте досить швидко ці стихійні сили набувають у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств - русалок, берегинь, рожаниць. Водночас розвивається культ предків. Подальший розвиток суспільства спричиняє до того, що на перший план поступово виходять божества, котрі уособлюють сили природи, від яких залежали результати праці землероба - основного заняття осілого слов’янського населення на території сучасної України.

В пошані у слов’ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани. Про полювання на них та урочисте споживання м’яса розповідається в літописах і билинах. Існує припущення, що щелепи з іклами кабана вставлялися в священні дерева після якихось важливих жертовних церемоній. У певних випадках для проведення ритуалу вбивалося по кілька молодих тварин. За щелепами як за священними предметами вівся постійний нагляд. Через це вони залишалися цілими і довго перебували в стовбурах дерев. Дуби також зберігалися недоторканими. Вставляння щелеп у стовбури вважалося справою релігійною, а це, в свою чергу, також сприяло ритуалові ставлення до дуба як до священного предмета. Два таких дуба із іклами диких кабанів виявлені в Дніпрі та Десні - вони слугували предметами поклоніння в священних гаях на берегах цих річок, де проводилися церемонії на честь язичницьких божеств.

Сам процес поклоніння дубу на острові Святого Григорія (сучасній Хортиці) виглядав так: "На цьому острові вони (руси. - Авт.) здійснюють свої жертвоприношення, позаяк там стоїть величезний дуб: приносять у жертву живих півнів, укріплюють вони і стріли навколо, а інші - шматочки хліба, м’яса і що має кожний, як велить їм звичай. Кидають вони і жереб про півнів чи зарізати, чи з’їсти, чи відпустити їх живими".

Ще одним важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов’ян в дохристиянські часи слугують поховальні пам’ятки - матеріальне відбиття тісно пов’язаного з тогочасною ідеологією ритуалу. Вже згадувалось і те, що обряд кремації проходив дві стадії: спочатку вмерлого спалювали на стороні, а потім на місці захоронення. В багатьох могилах знайдені залишки супроводжуючих речей - адже в тогочасних уявленнях потойбічний світ нічим не відрізняється від реального, а небіжчики, переступивши поріг смерті, продовжували своє "життя" без суттєвих змін порівняно із земним. Клали вмерлого головою в західному напрямку, що пояснюється (як і для вірувань багатьох інших народів) засвоєнням слов’янами релігійної ідеї, згідно з якою потойбічний світ, куди відходять душі померлих, розташований на заході. Але спочатку душа піднімалася в гору - разом з димом поховального вогнища.

Всю складність світосприйняття слов’ян кінця І тис. н.е. відображає так званий Збручський ідол. Ця кам’яна скульптурна композиція являє собою чотирикутний стовп із розміщеними на кожному з чотирьох боків площинними зображеннями, розділеними на три яруси. На нижньому з них висічено фігуру вусатого чоловіка в трьох зображеннях, який підтримує середній ярус. Цей середній, тобто другий ярус заповнений фігурами чоловіків і жінок, що взялися за руки. На горішньому, третьому ярусі розміщені фігури чотирьох божеств, увінчаних спільною шапкою, що, можливо, відбиває розвиток у слов’янській міфології ідеї пошуку єдиного верховного бога.

Загальновизнано, що три горизонтальні яруси ідола символізують три зони всесвіту: горішній ярус - небо, середній - землю, нижній ярус посідає підземний бог, який тримає на своїх плечах землю. Важливим в цьому розташуванні є те, що підземний світ не ворожий людству - адже він тримає його на собі. Це стає особливо зрозумілим під час реконструкції світогляду слов’ян-землеробів, котрі протягом багатьох століть споглядали за появою основи їх існування - хліба - саме з-під землі. Єдине божество Род об’єднало по вертикалі не лише всі світи, а й найважливіші для людини функції незримих сил: світло, добробут, родючість, безпеку й заступництво предків.