dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Скіфське «царство» (Частина 2)

Держава і цивілізація в історії України. Скіфське «царство» (Частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Найбільшого розвитку "Велика Скіфія", як умовно називають це утворення сучасні дослідники, досягає в V-IV ст. до н.е. Вона була заселена численними народами, панівне положення серед яких належало кочовим скіфам уцілому і племені царських скіфів конкретно, які вважали інших скіфів своїми рабами.

Скіфія мала більш-менш визначені кордони: від Дунаю на заході до Дону на сході, від Полісся на півночі до узбережжя Чорного моря на півдні. Західними сусідами скіфів були фракійці, північними - неври, східними - сармати. Скіфське суспільство - порівняно складне утворення, основу якого складали три племінні союзи, кожен з яких мав свого "царя" і свою територію. Етнічною основою утворення були царські скіфи, від яких залежали так звані скіфи-орачі, скіфи-землероби і скіфи-кочовики. Форми і сутність підлеглості (кількість земельних ділянок, участь у спільних воєнних акціях) залежали також від мовної і родової спорідненості. Іраномовні кочовики займали південний Лівобережний степ і Степовий Крим, їхня столиця (Кам’янське городище) знаходилась на території сучасної Запорізької області. Споріднені з ними племена скіфів-кочовиків займали Лівобережний степ. Скіфи-землероби і скіфи-орачі, будучи, ймовірно, нащадками давніх фракійців і слов’янських племен, займали територію Правобережного лісостепу і степу і мали свій, дещо відмінний, суспільно-політичний устрій.

Пограбування економічних ресурсів підкорених племен і обкладання їх тяжкою даниною, вигоди від контролю над торговельними комунікаціями, що пролягали через степи, - все це не лише забезпечувало кочовиків необхідними для нормального життя продуктами землеробства й ремесла, але й щедро збагачувало степову соціальну верхівку. Накопичені величезні цінності кочові володарі, перед усе, перетворювали на престижні речі, котрі мали підкреслювати їх виключний суспільний стан. З часом більша частина таких речей попадала в усипальні вищої скіфської аристократії, котрі за своїми розмірами і багатством супроводжуючої поховальної атрибутики, вірогідно, не мають собі рівних серед старожитностей усієї Європи. Найбільш грандіозні скіфські кургани були зведені в степах України в кінці V і, в основному, в IV ст. до н.е.

Більша частина дорогоцінних виробів, серед котрих чимало дійсних шедеврів давнього ювелірного мистецтва, поступало до скіфів із античних центрів Північного Причорномор’я. В них існували спеціальні майстерні, де виготовляли речі для багатих скіфів. В V-IV ст. до н.е. одним з головних торговельних партнерів Скіфії стає Боспорське царство, що займало східну частину Кримського півострова, територію Тамані й прилеглі райони. Вірогідно, однією з основних статей скіфського експорту, котрий йшов в обмін на вироби грецьких ремісників, був хліб, вирощений землеробами лісостепу, економічно й політично підвласних кочовій правлячій верхівці. Велика зацікавленість степової знаті в результаті цих торговельних операцій визначила два важливих напрями зовнішньополітичної активності скіфського утворення. На півночі його головним завданням було підтримання панування над підкоренням населення лісостепу. А на півдні скіфи всю енергію віддавали на зміцнення своїх позицій в античних колоніях Північного Причорномор’я.

Бурхливо розвивалися події і на західних кордонах Скіфії. Це був третій, не менш важливий напрямок зовнішньої політики скіфів. Основні акції скіфської експансії тут розвивалися за часів володарювання Атея. Слід відзначити, що з приводу цієї історичної фігури в літературі існують різні думки: одні науковці вважають його верховним скіфським володарем, інші - лише зверхником скіфського угруповання на Нижньому Дунаї. Але, в кожному випадку, його смілива й наступальна політика спиралася на могутність усієї Скіфії. З часом Атею вдалося надійно закріпитися на Правобережжі Дунаю, а про його могутність, зокрема, свідчить випуск власної монети, що чеканилась в античному місті Каллатія. Цей скіфський зверхник спочатку контактував, а потім і протистояв Філліпу ІІ - батьку Олександра Македонського. В 339 р. до н.е. перемога виявилась на боці македонського царя: рішучий бій десь поблизу Дунаю закінчився перемогою греків, а сам Атей, якому тоді було під 100 років, у ньому загинув. Після цього тиск кочівників на Нижнє Подунав’я на деякий час припинився, однак могутність усієї Скіфії ще не похитнулася. Про це свідчать, зокрема, події 331 р. до н.е., коли намісник вже самого Олександра Македонського Запіріон із тридцятьма тисячами воїнів вдерся до Скіфії й підійшов до мурів античного міста Ольвії. Облога виявилась безрезультатною, а на зворотному шляху все його військо, як і сам Запіріон, знайшло смерть від скіфської зброї.

Розглядаючи історію Скіфії в IV ст. до н.е. не можна не згадати про один фактор, котрий з’явився саме в цей час і почав впливати на розвиток подій. Це - консолідація й посилення сарматських племен в пониззях Дону. Хоча надійних даних відносно військових конфліктів між скіфами та сарматами протягом IV ст. до н.е. нема, а теза про завоювання Скіфії новим кочівницьким угрупованням викликає суперечки, все ж немає ніяких основ для допущення безхмарних відносин між цими двома кочовими об’єднаннями. Тим більш, що правий берег Нижнього Дона, що належав до того скіфам, у IV ст. до н.е. (за археологічними даними) відходить до сарматів.

Однак ця обставина до певної пори не впливала на життєздатність Скіфії. Її культура у згаданому столітті досягає найвищого розквіту, а в степових районах виникають все нові грандіозні поховальні споруди з різноманітним та багатим супроводжуючим інвентарем. Але після такого бурхливого розвитку наступає швидкий спад - на рубежі IV-III ст. до н.е. степові скіфські пам’ятки практично зникають, що, без сумніву, свідчить про крах Великої Скіфії. На думку дослідників, до цієї катастрофи призвів цілий ряд несприятливих явищ: погіршення кліматичних умов і степові засухи, тривале витоптування трав’яного покрову як наслідок випасу численних отар, значне зменшення економічних ресурсів населення лісостепу, що трапилось через жорстоку експлуатацію степняками та інші. Все це призвело до розрухи економічної основи Скіфії і її загибелі. Негативно впливали на можливості управління структурою також її розміри - від Дону майже до Балкан і далеко на північ від берегів Чорного моря.

Але самі скіфи не щезли з історичної арени. Їхні племена ще довго контролювали Нижнє Подніпров’я, Крим і Добруджу, хоч і втратили назавжди гегемонію в Північному Причорномор’ї, що переходить до сарматів.

Протягом ІІІ ст. до н.е. скотарі-кочівники перетворюються на осілих землеробів ("пізні скіфи"), що значною мірою відбилося на багатьох елементах їхнього життя в межах "Малої Скіфії". А на околицях сучасного Сімферополя виникла нова столиця - Неаполь Скіфський; його укріплена площа досягала 20 га. До речі, скіфські городища більш ранніх часів займали площу в сотні, а то й у тисячі гектарів (Більське на Полтавщині, Велике Ходосівське біля Києва, Немирівське на Вінниччині та інші).

Розгром в середині ІІІ ст. до н.е. скіфам пережити вже не вдалося. Вони втратили свою територію, спільність матеріальної й духовної культури, перестали існувати як єдиний народ. Але саме їх ім’я ще довго фігурувало в різних писемних джерелах. Недостатньо інформовані автори називали так готів, гунів, хозар, слов’ян, що пізніше селилися в Надчорномор’ї. Та і все Північне Причорномор’я часто іменувалося Скіфією.

Якщо ж повернутися до характеристики Великої Скіфії, то розвиток її економіки протягом майже всього часу існування здійснювався в межах двох - степової та лісостепової - природних смуг. Вплив природних умов на розвиток цього могутнього об’єднання був таким великим, що вони визначали етнокультурний та соціально-економічний поділ Скіфії на дві частини зі своїми специфічними територіально-галузевими структурами. Основою економіки Степової Скіфії було кочове скотарство. А на відміну від степових районів, природні умови лісостепу були сприятливими для розвитку осілості та землеробства.

Характерні риси організації влади у скіфському об’єднанні, її ієрархічність, що була заснована на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалася відповідною військовою організацією, влада "царів", яка передавалася у спадщину, - все це дає змогу зіставити таку систему з "вождизмом", тобто такою потестарною структурою, головною функцією якої була адміністративно-економічна. Тому вождизм, на відміну від держави, був ще вільнимвід легалізованого примусу і насильства. Про це вже йшлося вище. Можна вважати, що у кочових скіфів, суспільство яких поєднувало у собі залишки родоплемінних відносин, котрі консерватизувалися кочовим способомжиттєдіяльності, і приватницькі засади, що виростали з приватного володіння худобою, організація влади навряд чи могла прийняти іншу форму, аніж вождизм, тобто вона була перехідною від додержавних до ранньополітичних утворень.

Таким же чином можна охарактеризувати й рівень розвитку населення лісостепової зони. При цьому слід відзначити, що розвиток скіфського суспільства в бік державності був переривчатим і охоплював лише окремі етапи скіфської історії VII - початок VI ст. до н.е. і V-IV ст. до н.е. Природньо, ранньополітичні утворення були далекими від держав розвинутого типу і своєю невивершеністю відповідали рівню розвитку скіфського кочового суспільства, що зумовлювало й оборотність розвитку скіфської державності у період згасання зовнішньоексплуататорської діяльності. Зокрема такий процес мав місце у VI ст. до н.е.

Ми ще повернемося до цього питання. А зараз розглянемо феномен самих скіфських "царів" та їх поховань. Адже матеріали цих поховальних комплексів досить образно свідчать про життя та могутність представників вищих прошарк ів тогочасного суспільства.

Давні автори, котрі висвітлювали скіфську тематику, згадували про вісім особистостей, чий соціальний статус іменується грецьким титулом "басилевс", але лише п’ятеро з них відомі поіменно - Аріапіф, Атей, Агай та інші. Всі скіфські зверхники, без сумніву, були поховані в так званих "царських" курганах, висота яких досягала навіть 20 м, вони могли бути ще вищими, але їх вершини зрізані пізнішими земляними роботами.

Яскраве уявлення про ці поховальні пам’ятки дає зокрема курган Чортомлик, що знаходиться біля м. Нікополя на Дніпропетровщині. Під його 20-метровим насипом було вирито гігантську підземну споруду у вигляді 11-метрової шахти і п’яти камер, у яких крім самого скіфського царя, були поховані його дружина чи наложниця і слуги. Окремі могили прислужників (9) і верхових коней (11) у золотих та срібних прикрасах знаходились за межами центральної гробниці. Хоча остання була пограбована ще в давнину, проте тут під час розкопок виявлено сім тисяч різноманітних предметів, значна частина яких була вироблена з коштовних металів. Найціннішою з них є так звана чортомлицька срібна амфора заввишки 0,7 м, прикрашена рельєфними сценами із скіфського життя. Вона являє собою один з найвидатніших шедеврів давнього ювелірного мистецтва. Після кривавих похорон над могилою був зведений насип, для чого використано пластини із дерну загальним обсягом близько 75 тис.м3. А по завершенню цих робіт курган було оточено кам’яною стіною, котра відділила цю споруду від оточуючого її рельєфу.

В.Массон, характеризуючи суспільства на етапі формування державних структур, відзначав: "Сооружение царских гробниц в формирующихся или сложившихся раннеклассовых обществах было кульминационным пунктом процесса нарастания пышности погребальных обрядов по мере развития в обществе острого социального неравенства. Только что возникшая царская власть утверждала и пропагандировала своё могущество через погребальные обряды с безоглядной расточительностью. Рано или поздно это возрастающее стремление обставлять захоронения царей всё с большим великолепием должно было прийти в противоречие с более насущными интересами развивающегося общества. И такой кризис наступил. Царские погребения с их сложным ритуалом по сути дела были вершиной этой нерентабельной траты общественного достояния в виде материальных ценностей или такой важнейшей составной части производительных сил, как сам человек". В повній мірі це відноситься і до скіфських «царських» курганів.

У Геродота є опис захоронення скіфського царя. Тіло покійного бальзамували, внутрощі заміняли пахучими травами, а потім обвозили по всіх підвладних йому територіях, де населення оплакувало вмерлого зверхника (люди обрізали волосся, наносили собі рани). Через 40 днів після смерті померлого доставляли до місця поховання, де вже була вирита глибока могила, куди його і клали під покривалом, що трималося на списах. Разом з ним клали жінку – наложницю та найближчих слуг: зброєносця, виночерпія, оповісника й конюшого; по голові різного скота і дорогі золоті речі. Над могилою зводили курган, а через рік на ньому влаштовувались поминки; під час їх проведення вбивали ще 50 слуг та стільки ж коней. Тіла тих та інших насаджували на кілки так, що люди знаходились верхи на конях, і розставляли їх навколо кургану.

Подією великого значення в історії скіфів була спроба вторгнення в Північне Причорномор’я війська персів під проводом царя Дарія І в 514 р. до н.е. Цей могутній володар поставив завдання поширити Перську імперію на весь тогочасний культурний світ і, зокрема, підпорядкувати чорноморські колонії греків, а тим самим захопити контроль над чорноморською торгівлею, особливо над переправленням необхідного Греції скіфського хліба. За легендою, викладеною тим же Геродотом, скіфи, відступаючи вглиб підвласних їм земель, заставили персів в короткий проміжок часу (за два місяці) обійти майже всю південну частину Східної Європи. Переконавшись в безнадійності переслідування скіфів і зазнаючи все більших труднощів з провізією на своєму попередньо спустошеному супротивником шляху, Дарій вимушений був відійти у зворотному напрямку, не отримавши успіху, а скіфи в свою чергу отримали репутацію непереможних.