dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 23 Сентября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Скіфське «царство» (Частина 1)

Держава і цивілізація в історії України. Скіфське «царство» (Частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Сама поява кочівництва на межі II - I до н.е., коли люди ще не обробляють землю, не мають стаціонарних поселень, мало займаються ремісництвом, а все їхнє життя проходить у дорозі переганяючи чисельні стада у пошуках нових пасовиськ, обумовлена новим розвитком кількох факторів:

- використанням коня для їзди верхи та запрягання у віз;

- винайденням ефективної зброї із заліза;

- формуванням певного складу стада, а саме із найвитриваліших за своєю природою тварин, здатних долати великі відстані та цілорічно годуватися підніжним кормом. Такими тваринами для кочівників євразійських степів стали коні, вівці та кози, а південніше, в пустелях та напівпустелях, верблюди, вівці, кози.

Але самі причини, внаслідок яких цілі народи знаходились в постійному русі на просторах Великого степу, ще не до кінця встановлені. Існує з цього приводу декілька точок зору: 1) різноманітні глобальні кліматичні зміни (засухи, зволоження); 2) войовнича і жадібна вдача кочівників; 3) перенаселення степів; 4) зростання виробничих сил і класова боротьба, ослаблення землеробських суспільств у зв’язку з феодальною роздробленістю (марксистські концепц ії); 5) необхідність поповнювати екстенсивну скотарську економіку за допомогою набігів на більш стабільні суспільства землеробів; 6) небажання з боку осілих торгувати з номадами (надлишки скотарства не було куди продати); 7) особисті якості зверхників степових суспільств; 8) етноінтегруючі імпульси (пасіонарність - за Л.Гумільовим).

Та і у відношенні того, якого рівня досягли у своєму історичному розвитку кочові суспільства, залишається ще багато неясного. З цього приводу теж були запропоновані різні варіанти. Серед істориків пройшла навіть ціла дискусія про "кочовий феодалізм". Одні дослідники вважали, що кочівники розвивалися по тих же законах, що і землеробські народи, і основою феодалізму у номадів стає власність на землю. Їх опоненти відстоювали самобутність кочівників - скотарів й доводили, що пасовиська номадів завжди залишались  колективній власності, а основу феодалізму складала ласність на худобу. Сьогодні існує кілька точок зору ідносно характеру суспільних відносин у кочовиків. Одні ауковці вважають, що кочівники самостійно могли досягти ише переддержавного рівня розвитку, другі допускають, що найбільш значні об’єднання степняків мали ранньодержавний характер, на думку третіх - розвиток кочівників заторможувався лише після досягнення ними феодальної стадії, а четверті відстоюють тезу про самостійний шлях еволюц ії номадів.

Така розбіжність у поглядах на суспільний устрій прослідковується і у відношенні скіфів, про яких і піде мова в даному розділі. Одні дослідники вважали, що виникнення скіфської держави можна віднести ще до VII ст. до н.е. – часу скіфських походів через Кавказ. Згідно з іншим, формування скіфської державності припадає на більш пізніші часи і пов’язується з консолідацією скіфських племен за царювання Атея (IV ст. до н.е.). Дещо стриманішою до визначення рівня розвитку скіфського суспільства є третя гіпотеза, за якою кочові скіфи так і не створили своєї держави, а були тільки на порозі її становлення. Водночас практично всі скіфологи визнають, що скіфське суспільство перебувало (хоча ступінь завершеності цього процесу дискусійний) на стадії класоутворення і формування держави.

Попередниками скіфів були кіммерійці, а суперниками на пізньому етапі їхньої історії - сармати. Але обсяг даної праці не дозволяє охарактеризувати ці народи. Окрім того, на думку В.Мурзіна, скіфський період в історії України став якісно новим етапом у розвитку її давнього населення. Якраз тоді Північне Причорномор’я стає контактною зоною, в межах якої виникає взаємодія трьох різних за своєю природою світів - кочового в степових районах, осілого землеробсько-скотарського у лісостеповій зоні та античного. Ця подія не лише вивела до того невідомі народи півдня Східної Європи на арену світової історії, але сприяла формуванню тут стійких утворень, першим з котрих слід назвати Надчорноморську Скіфію, що об’єднала під владою номадів різні за походженням, особливостями господарства і побуту племена та народи, які мешкали на цих землях.

За своїм фізичним типом власне скіфи належать до групи європеоїдів, а за мовною приналежністю - до числа іраномовних народів. Останнє і не дивно - адже в епоху пізньої бронзи і раннього залізного віку, складовою частиною якого являється скіфський період (VII–IV ст.ст. до н.е.) чисельні племена і народи, котрі розмовляли на північноіранських діалектах, проживали на безмежних просторах Великого степового поясу Євразії від Дунаю на заході до Внутрішньої Монголії на сході. У східних районах євразійських степів беруть свої витоки й найдавніші елементи скіфської культури, котра була перенесена в степи Східної Європи.

Найбільш ранні згадки про скіфів, що датуються 70-ми роками VII ст. до н.е., зафіксовані в ассирійських клинописах. Спочатку вони допомагали місцевим азійським володарям, а потім поступово стали основною військовою силою в Передній Азії, дійшовши аж до кордонів з Єгиптом. Нав’язували вони свою волю більш ніж чверть століття. Але цю політику творили, в першу чергу, їх військові контингенти. Основне ядро скіфських племен знаходилось в степах Прикубання й Північного Кавказу звідки починалися шляхи сполучення із Закавказзям та Передньою Азією.

В степовій зоні Північного Причорномор’я існує лише пара десятків курганів VIII–VI ст. до н.е. - в цей час згадані кочівники землями півдня сучасної України ще не цікавилися.

А географічно вище них, в лісостеповій зоні, місцеве населення досягло високого рівня розвитку економіки, що опиралась на орне землеробство, а це сприяло консолідації місцевих племен. Посилюється процес майнової і соціальної диференціації. З другої половини VII ст. до н.е. в соціально-економічному розвитку цього регіону все більшу роль починають відігравати торгівельні відносини між населенням сучасного українського лісостепу й античним світом, котрі відбувалися за посередництва грецьких колоністів, які почали освоювати північні береги Чорного моря. До них з Середнього Подніпров’я поступало зерно та інші продукти землеробства. На думку академіка Б.Рибакова, показником торгівельної активності місцевого населення є одна з назв Ольвії - значної античної колонії поблизу сучасного Миколаєва – "Торжище Борисфенітів", бо борисфенітами можна вважати жителів середньої течії Борисфена (давньогрецька назва Дніпра).

Так, в другій половині VII - першій половині VI ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї поступово складалася своєрідна історична ситуація, котра досить вагомо на кілька століть наперед визначила долі населення даного східноєвропейського регіону. Головну особливість цієї ситуації відзначало те, що територія розселення землеробських племен у Середньому Подніпров’ї була відділена від античних міст широкою смугою надчорноморських степів, по яких якраз і пролягали торговельні шляхи, що з’єднували ці дві культурні області. Особливе значення мали такі зручні комунікації як Дніпро та Південний Буг. У зв’язку з цим Нижнє Подніпров’я ставало центром тяжіння для кочових племен, котрі бажали встановити свій контроль над торговим обміном між землеробами Нижнього Подніпров’я й грецькими колоністами.

Скіфи першими зі степових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подніпров’я як ключового пункту, котрий давав можливість використати можливість вигоди транзитної торгівлі місцевого населення лісостепу з античними державами Північного Причорномор’я, а далі - з античними центрами Середземномор’я. Цим, в значній мірі, пояснюється переміщення основного ядра скіфських племен з Передкавказзя, що втратило своє стратегічне значення після закінчення передньоазійських походів, у степову частину Північного Причорномор’я. Окрім того, звідси кочівники могли здійснювати прямий військовий тиск на племена лісостепу, територія якого підпадала під їхній вплив.

Про ці та інші події скіфського життя ми знаходимо інформацію в першу чергу у відомому творі "батька історії" - Геродота. Суттєво доповнюють письмові джерела і археологічні матеріали з кінця VI ст. до н.е. В степовій частині Північного Причорномор’я, зокрема на території Нижнього Подніпров’я, прослідковується значне збільшення числа скіфських поховальних пам’яток, що, без сумніву, свідчить про укріплення скіфських позицій в цьому регіоні Східної Європи. Найбільшої концентрації вони досягають наприкінці V-IV ст.ст. до н.е. - саме цим періодом датуються тисячі скіфських поховань, відкритих на Півдні України.

Та у зв’язку з накопиченням археологічного матеріалу і його інтерпретацією ставало все більш ясним, що скіфська культура й скіфський етнос з самого початку формувались на основі різних етнокультурних складових. Подібний шлях етногенезу, за виключенням нечисленних випадків (ізольованість у важкодоступних мікрорегіонах) пройшла переважна більшість народів. Особливо яскраво це проявлялось у кочових спільнотах, тому що всі великі військово-політичні об’єднання номадів виникали в результаті підкорення одних груп степняків іншими. Подібним чином - в наслідок перемоги власне скіфів над їх попередниками кіммерійцями - сформувалася й скіфська орда.

В рамках єдиної військово-політичної організації процес нівелювання відмінностей проходить досить швидко. Потреби зовнішньої експлуатації, необхідність підтримувати між кочовою ордою й осілими громадами населення лісостепу відносин панування і залежності обов’язково повинні були відсунути внутрішні протиріччя в середовищі степняків на другий план, сприяти формуванню єдиного (на скільки це можливо в умовах кочового способу життя) етноса. Судячи з цього, цей процес завершився в кінці V ст. до н.е., коли саме відбулася уніфікація не лише матеріальної культури, а й поховального обряду. Вже відзначалося, що найбільша кількість скіфських курганів знаходиться на Нижньому Дніпрі, де, за словами запорожців, було "…сіна по коліно, а свіжого пойла по стойла".