dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Перші протоцивілізації скотарів. Частина 1

Держава і цивілізація в історії України. Перші протоцивілізації скотарів. Частина 1

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Степи Північного Причорномор’я являються західною, крайньою зоною Великого поясу Євразійських степів, котрі тягнулися від Саян на сході до Дунаю на заході. Їх широке освоєння почалося з часів переходу до землеробства та скотарства. При цьому умови лісостепу більшою мірою сприяли першому із згаданих занять, хоча і тут утримували худобу (вищезгадана трипільська та інші культури). Степові обшири в цілому в однаковій мірі були вигідні як для розвитку землеробства, так і скотарства. Недостатня кількість опадів тут компенсується теплом і станом ґрунту. Але він важкий для обробітку, що призвело до досить пізнього використання цієї зони для землеробства.

Утримання великої кількості худоби вимагало постійного перегону з одного пасовиська на інше. Разом з тваринами мандрували й люди. Та потреби у хлібі примушували займатися тут і землеробством, й, відповідно, вимагали осілості. Тому в степу сформувався своєрідний пересувно-осілий спосіб існування. Пізніше, на рубежі ІІ–І тис. до н.е., це призвело до виникнення кочівництва. Але трапилося це вже у інших історичних умовах.

В степах України, як і на інших аналогічних просторах, головною господарською цінністю була худоба. Вона стала головним багатством степняків, мірилом соціального й майнового становища сім’ї. Адже саме худоба забезпечувала людей майже всім.

Комплексний скотарсько-землеробський спосіб ведення господарства, що почав формуватись ще в енеоліті, був характерним для наступної епохи бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н.е.), коли різні групи населення і цілі народи почали широко використовувати даний метал.

Імен цих народів ми не знаємо і ніколи про них не дізнаємося, оскільки вони не користувалися писемністю. Тому археологи їх називають умовно: за якимись яскравими рисами їх культури або іншими ознаками. Цьому й слугує поняття археологічної культури, і не лише до розглянутого в цьому розділі питання, але і в багатьох інших випадках. Подібні групи пам’яток в межах певної території і часу, котрі об’єднані дослідниками старожитностей в археологічні культури, таким чином виступають єдиним способом виявлення стародавніх народів та їх споріднених груп, а разом з тим дозволяють реконструювати їхню історію. Відсутність їх найменувань для стародавніх часів примушує використовувати такі умовні назви народів — за археологічними культурами. Інакше важко уявити історію життя в степах протягом тривалого періоду, як і в інших регіонах. А цей період не дозволяє говорити про безперервний розвиток одного народу. Історія наповнена пересуванням мас людей, які іноді долали фантастичні відстані. Про це, зокрема, свідчить розселення індоєвропейців.

Археологічно із ранньоіндоєвропейською мовною спільнотою можна пов’язати пам’ятки культурно-історичної області в ареалі поміж Дніпром та Уралом. Суспільний устрій характеризувався виразною патріархальністю — пануванням чоловіків у сім’ї, громаді та племені, як на війні, так і в мирний час. Головний бог індоєвропейців, звичайно ж чоловічої статі, поєднував функції військового ватажка й власника домашньої худоби.

Якраз у ІV тис. до н.е. до переліку доместикованих (тобто одомашнених диких тварин) додається кінь, а одним із символів влади вождя-вершника стають кам’яні скіпетри, навершшя яких прикрашаються зображеннями коня. Вони з’являються разом з іншими знаками влади (кам’яні булави, сокири та ін.), котрі у всіх типових випадках символізують риси суспільної, військової, а також духовної влади вождів-патріархів, які одночасно були і жерцями. Поховання цих осіб супроводжувалися примітивною муміфікацією та створенням посмертних глиняних масок.

На думку В.Отрощенка та інших дослідників, разом із вищезгаданими клейнодами етнокультурними ознаками індоєвропейців виступають кам’яні ідоли, шнур в оздобленні кераміки, вохра в поховальному ритуалі, курганний насип, а з часом і віз на колесах, запряжений волами.

Впровадження транспортних засобів сприяло росту мобільності. Археологічно її засвідчено в похованнях заключного етапу ямної культури, що датується серединою ІІІ - початком ІІ тис. до н.е. Але це не виключає того, що вони з’явилися раніше. Великі вози на чотирьох колесах надавали змогу всій громаді якийсь час брати участь у перегоні худоби. Ними перевозились певні запаси харчів (зерно, борошно), а також малі діти й немічні дорослі. Вози слугували й для транспортування продуктів, заготовлених влітку - молочних, в’яленої риби, сушених плодів. За суворих умов існування в степу люди користувалися усіма можливостями, які надавала природа. Звичайно, і сам перегін худоби було сплановано з урахуванням рибальства, мисливства й збиральництва.

Українські автори послідовно обстоюють гіпотезу східноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців. Слід зазначити, що розрізнення й подальше розселення індоєвропейців до різних регіонів Європи та Азії із східноєвропейського "плацдарму" нині виглядає з наукової точки зору найоптимальнішим. Якраз археологічні культури населення степової зони України часів енеоліту та бронзи мають відношення до розвитку цих історичних процесів.

З часом індоєвропейський пласт поширився на ряд більш конкретних територій, а це, в свою чергу, поставило перед дослідниками вирішення ряду нових проблем, зокрема арійської. Вона традиційно має дві площини - наукову й політичну.

Лінгвісти виокремлюють нерозчленовану арійську мовну спільність, яка утворилася після розпаду пізньоіндоєвропейської прамови, можливо, в другій половині ІІІ тис. до н.е. А поділ арійців на праіранців та праіндійців (індоаріїв) відбувся в першій половині ІІ тис. до н.е. В другій чверті ІІ тис. до н.е. індоарії полишили Європу, простуючи ще не до кінця з’ясованим маршрутом до Індії. Перші прояви мови індоаріїв зафіксовані в писемних джерелах Передньої Азії (1500-1300 рр. до н.е.), а тому перебування аріїв за межами Індії сумнівів не викликає.

Час гіпотетичного поділу арійської мовної спільності відповідає пізньому періоду розвитку катакомбної культури (за особливостями конструкції поховальної споруди), що існувала в ХХ–ХVІІ ст. до н.е. в степах Північного Причорномор’я. Але слід пам’ятати, що індоарії пізньокатакомбного періоду ще не наблизилися до свого культурного рівня, оспіваного у священних гімнах - ведах. Культура ж ведійських аріїв активно порівнюється нині з пам’ятками синташтинської культури Південного Уралу, де відкриті унікальні городища-протоміста та курганні могильники зі склепами воїнів-колісничих. Вірогідно у формуванні синташтинської культури брали участь і носії пізньокатакомбної спільності.

Зважуючи на викладене, необхідно обережно торкатися арійського аспекту праісторії України й пам’ятати, що на думку ряду авторитетних науковців, його не було взагалі. Тобто, що прабатьківщина аріїв взагалі знаходилась далеко від України (проблема ще далека від свого вирішення). Ігнорування цих застережень переводить наукову проблему в сферу політиканства. В деяких, опублікованих відносно недавно, книгах пропонується лобове розв’язання арійської проблеми лише на користь України. І хоча твір Ю.Шилова написаний у жанрі фантастики з елементами містики, а роман Ю.Канигіна більше подібний до відвертої містифікації, певна частина читачів сприйняла їх як нове слово в науці. Між тим, джерельна база для висновків першого з названих авторів обмежується кількома десятками курганів, розкопаних лише ним особисто. Оскільки стояли ці кургани колись на Наддніпрянщині, то саме цей регіон оголошується батьківщиною аріїв. Така вузька локалізація цієї прабатьківщини нічим не виправдана. У більш виважених гіпотезах Дніпро обмежує арійський ареал на заході. Є навіть тлумачення гідроніму "Данапріс/Дніпро" як "Західна ріка", яке опирається на санскрит, проте й воно піддане сумніву. Основною рікою індоіранських племен на їх прабатьківщині виступає Рангха (Ранха), яку прибічники східноєвропейської прабатьківщини аріїв ідентифікують з Волгою (Ра). А Ю.Канигін легко і безапеляційно пов’язує аріїв з українцями. Коли ж до цього додати його твердження, що Ісус Христос був гуцулом, то до висновку про ще один богом обраний народ рукою подати.

Тож повністю можна погоджуватися з думкою, що арійська спадщина в Україні вимагає до себе обережного підходу.

Рання та середня фази доби пізньої бронзи співпадають з встановленням сприятливих кліматичних умов у ЦентральноСхідній Європі - вологої й теплої погоди. Відповідно, у проміжок часу 1700-1200 рр. до н.е. спостерігається максимальна щільність заселення всіх регіонів України. Кількість пам’яток культур доби пізньої бронзи обчислюється тисячами. Демографічний вибух, пік якого припадає на ХІV-ХІІІ ст. до н.е., призвів до виснаження природних ресурсів. Зміна кліматичного режиму на сухий та прохолодний за умов перенаселення мала катастрофічні наслідки. Негативні зміни виявилися в скороченні кількості поселень на відтинку часу 1200-900 рр. до н.е., а також у повній зміні їх культурного антуражу. Звичайно, демографічна криза позначилася на етнічній ситуації. Найістотніший відплив населення йшов з територій південного лісостепу та степової смуги. Зокрема, населення Західного Надчорномор’я приєдналося до руху так званих "народів моря", що полонив наприкінці ХІІІ та у ХІІ ст. до н.е. Малу Азію та Східне Середземномор’я.