dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Перша протоцивілізація землеробів. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Перша протоцивілізація землеробів. Частина 2

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Трипільська культура в загальному плані входила до західного ареалу північної зони розвитку найдавніших "передцивілізацій" Старого Світу. В свою чергу, цей західний ареал складається з двох найрозвиненіших областей, що в європейській археології мають назву "балкано-західноукраїнської" та "середньоєвропейської". Розвиток Трипілля і сусідніх степових культур в історії енеолітичної доби Старого Світу додав до формул "Ex Orienta Lux" та "Ex Balcanae Lux" ще одну: "Ex Nord Ponticae Lux".

У зв’язку з тим, що трипільська культура залишила найяскравіший слід в давній історії України, цей факт і виступає для декого приводом вбачати в ній корені українського народу. Але слід зазначити, що тут більше діють політичні емоції, аніж розсудливість. Окрім цього, не можна забувати і про романтичний наліт при розгляді даного питання. Свідомо чи несвідомо, проблеми культурогенезу плутають з проблемами етногенезу, підміняючи ці поняття. На думку К.Бунатян та інших науковців, існують досить вагомі підстави сумніватися у належності трипільців до індоєвропейської мовної спільності - тієї спільності, з розпадом якої приблизно у V тис. до н.е. пов’язують формування трьох гілок індоіранців - східної, південної та північної. З останньої в І тис. до н.е. (а щонайбільше - з середини ІІ тис. до н.е.) виділяються носії праслов’янської мови. Світ слов’янських народів - це вже явище кінця І тис. до н.е. та початку нашої ери. Їх розвиток і подальший поділ на південних, західних та східних слов’ян належать до епохи, яку відділяють від трипільців тисячоліття, протягом яких на нашій землі змінили один одного десятки народів. І кожен з них лишив тут по собі якийсь слід.

Таке спостереження в значній мірі перегукується з висновками антропологів. На думку більшості дослідників, для трипільського населення характерні як середземноморські, так і протоєвропейські антропологічні варіанти європеоїдної раси (при переважанні першого), що може свідчити про неоднорідний склад населення. Майже всі пізньотрипільські могильники у своєму складі мають ці два морфологічні варіанти, за винятком печери Більче-Злоте на Тернопільщині, де були поховані представники лише середземноморського типу, поширеного серед племен Середземномор’я та Середньої Європи за доби неоліту і бронзи.

Процес формування фізичного типу трипільців відзначався великою складністю, оскільки відбувався в умовах етнокультурного зближення їх з південно-західними і північно-східними сусідами внаслідок постійних і давніх контактів, особливо з населенням балканських і малоазійських культур. Знахідки на трипільських поселеннях глиняних статуеток з ознаками "вірменоїдального" типу іноді пояснюються проникненням передньоазіатських "вірменоїдів" через Балканський півострів на Правобережжя України. На цих зображеннях справді виступає ніс, хоча таке явище деякі дослідники пояснюють певним каноном.

Отже, фізичний тип носіїв трипільської культури, кількість яких в окремі періоди перевищувала 400 тис. осіб, був неоднорідним, складеним у процесі взаємодії кількох морфологічних компонентів.

Якщо ж говорити про соціальну організацію трипільського суспільства, то вона з часом трансформувалась.

Так, за раннього Трипілля, коли йшло активне освоєння нових територій, носії цієї культури мешкали невеликими громадами, що складалися з 10–15 малих сімей (загалом до 50–70 осіб), та крім землеробства й скотарства займалися мисливством, рибальством, збиральництвом. Зміцнена сім’я була господарським осередком такої общини. І все ж самостійність окремих невеликих колективів найближчих родичів була ще досить відносною.

Загалом для цього етапу можна говорити про три рівні соціальної організації. Нижчою ланкою виступала мала сім’я. Група споріднених по чоловічій чи жіночій лінії сімей утворювала общину, родовий характер якої й визначався цією спорідненістю. Певно, в умовах невеликих общин ще не було потреби в якихось постійних лідерах - цю функцію залежно від обставин виконував той чи інший дорослий член общини, що користувався авторитетом. А звичайні повсякденні справи вирішувалися колективно - радою всього дорослого населення. Щоправда, деякі дані, мабуть, і можна інтерпретувати як початкову стадію виділення вождів. Але сама культова сфера ще не відокремилася, оскільки спеціальних культових споруд поки що не виявлено.

Звичайно, життя потребувало управління більш високого рівня, ніж община. Головними функціями управління тих часів було збереження цілісності етносоціальних угруповань, організація їх території. Це було пов’язано з постійною експансією трипільців на нові землі, що супроводжувалось приєднанням місцевого населення. За таких умов провідну роль відігравали інтеграційні процеси, грунтовані на принципі солідарності, які не передбачали спеціальних органів управління, крім екстремальних випадків. Це й знайшло відбиття в єдності матеріальної культури. Найранішній етап цієї єдності для трипільців можна означити, певно, плем’ям, що об’єднувало групу споріднених общин. Одночасно це був період, коли почала складатися й співплемінність, тобто спільнота, що складалася з груп споріднених племен.

На середньому етапі розвитку трипільської спільноти важливою господарською ланкою стала велика сім’я, що становила домогосподарство. До її складу входили батьки та дорослі одружені діти зі своїми дітьми, які займали або окремі невеликі оселі близько одна від одної, або окремі кімнати у великих багатокамерних будинках. За умов укрупнення родових колективів рід, певно, втратив деякі господарські функції, які й перебрала велика сім’я. Цьому сприяли як сегментація роду, розселення його гілок (лініджів) у різних місцях, що унеможливлювало єдине керівництво господарськими роботами, так і консолідація декількох общин в межах одного поселення. За родом залишаються вищі функції - збереження території, регуляція землекористування, ідеологічні. Конкретні господарські функції тепер виконує велика сім’я.

Зростання населення, збільшення загальної території, а отже - і протяжності кордонів, кількості сусідів, певно, створювали за цього часу дещо напружену ситуацію. В усякому разі, більшість поселень було розташовано на високих мисах та плато, що надавало певні переваги при обороні. Деякі поселення додатково укріплено ровами. Захисту людності була підпорядкована й планувальна структура поселень, а саме розташування осель по колу.

Подальше заселення нових земель за середнього періоду супроводжувалося посиленням інтеграції. Але й вона мала свій поріг. Освоєння величезних територій викликало й зворотний процес - диференціацію. Єдність трипільського світу порушується. Вірогідно, з цього часу плем’я набуває певних потестарних функцій - функцій управління, що супроводжується виникненням постійних керівних органів. У старих місцях проживання лідерство могло належати представникам старшої лінії роду, на нових землях - першим переселенцям.

За середнього періоду соціальна організація трипільського суспільства ускладнюється: нижчими її ланками виступають великі й малі сім’ї; середніми - лініджі (родові підрозділи) та родові общини; вищими - племена та співплемінності. Навіть суто логічно зрозуміло, що за цього часу формується соціальна диференціація, зокрема мають виділятися вожді різного рангу та глави сімей. Показником цього може слугувати наявність поселень із захисними спорудами, зведення яких вимагало організації значної кількості населення. Чіткого керівництва вимагало й скупчення великих мас людей на поселеннях великих розмірів.

З початку ІІІ тис. до н.е. у трипільському суспільстві спостерігаються явища, що відбивають, з одного боку, закономірні й прогресивні зрушення в його розвитку, а з іншого - появу й наростання ознак кризи. Вибір було зроблено не на користь інтенсифікації існуючої системи господарства, а на користь зміни форми діяльності - активізації скотарства. Це відбиває й подальше розширення території - трипільці переселяються в райони, мало придатні для ведення землеробського господарства.

Населення тепер, як і на ранньому етапі, мешкає головним чином невеликими общинами, що налічують 10-12 сімей. Але продовжують виникати й нові поселення-гіганти: Майданецьке, площею 300 га, близько 1500 осель; Тальянки, площею 360 га, з 3000 осель та інші. За своїми розмірами вони значно перевищували майбутні давні міста, проте щільність їх забудови та чисельність населення були нижчі. Окрім того, тут не виявлено тих структурних частин, які відрізняють найменші міста від найбільших первісних поселень: кварталів ремісників, монументальних культових та адміністративних споруд, громадських сховищ тощо. Слід зазначити, що з цього часу культова сфера ще не відокремилася від інших видів діяльності, про що свідчить наявність вівтарів у багатьох житлах та поміж ними. Це є важливим показником того, що дане суспільство за своєю суттю було ще типово первісним, а процеси соціально-майнової диференціації та виділення апарату управління ще не набули тут незворотного характеру.

Як археологічний аргумент можна використати й супроводжуючий інвентар на пізньотрипільських могильниках - він у цілому небагатий. Тут ще не відчувається того відриву вождів від населення, який підкреслює пишність та оригінальність поховальних споруд, вишуканість та багатство речей. Весь вигляд матеріальних залишків цього періоду свідчить про скромний добробут населення та про егалітарність (звичайно, відносну) даного суспільства.

Приблизно в середині третьої чверті ІІІ тис. до н.е. трипільські поселення припиняють своє існування. На цей час криза охопила не лише дане суспільство, а й широке коло ранньоземлеробських культур Середньої Азії, Кавказу, Балкансько-Дунайського регіону, Центральної Європи. Причину цього вбачають, зокрема, і в зміні клімату - зниженні температури та вологості.

За іншою версією, основною причиною стала навала скотарських племен (номадів) з Північного Причорномор’я. Носіїв курганних культур з українських степів, про які мова піде в наступному розділі, навіть називають "вікінгами" ІV-ІІІ тис. до н.е., які були руйнівниками культур Східного і навіть частково Західного Середземномор’я. Феномен полягає в тому, що трипільська культура за тривалий час на великій території України змогла своєрідно поєднати господарські, фізикобіологічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників людських суспільств Півдня, Центру, Сходу та Полісся Європи, що належали до кількох антропологічних та мовних груп, знаходились на різних рівнях розвитку господарства й культури.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі, відчутних слідів у наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилося. Можна констатувати, що розвиток цього населення відбувався своїм, суто європейським для тих часів, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але зрівнятися з ними не змогли.

Держава і цивілізація в історії України. Перша протоцивілізація землеробів. Частина 2

 

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця.

 

Трипільська культура в загальному плані входила до західного ареалу північної зони розвитку найдавніших "передцивілізацій" Старого Світу. В свою чергу, цей західний ареал складається з двох найрозвиненіших областей, що в європейській археології мають назву "балкано-західноукраїнської" та "середньоєвропейської". Розвиток Трипілля і сусідніх степових культур в історії енеолітичної доби Старого Світу додав до формул "Ex Orienta Lux" та "Ex Balcanae Lux" ще одну: "Ex Nord Ponticae Lux".

 

У зв’язку з тим, що трипільська культура залишила найяскравіший слід в давній історії України, цей факт і виступає для декого приводом вбачати в ній корені українського народу. Але слід зазначити, що тут більше діють політичні емоції, аніж розсудливість. Окрім цього, не можна забувати і про романтичний наліт при розгляді даного питання. Свідомо чи несвідомо, проблеми культурогенезу плутають з проблемами етногенезу, підміняючи ці поняття. На думку К.Бунатян та інших науковців, існують досить вагомі підстави сумніватися у належності трипільців до індоєвропейської мовної спільності - тієї спільності, з розпадом якої приблизно у V тис. до н.е. пов’язують формування трьох гілок індоіранців - східної, південної та північної. З останньої в І тис. до н.е. (а щонайбільше - з середини ІІ тис. до н.е.) виділяються носії праслов’янської мови. Світ слов’янських народів - це вже явище кінця І тис. до н.е. та початку нашої ери. Їх розвиток і подальший поділ на південних, західних та східних слов’ян належать до епохи, яку відділяють від трипільців тисячоліття, протягом яких на нашій землі змінили один одного десятки народів. І кожен з них лишив тут по собі якийсь слід.

Таке спостереження в значній мірі перегукується з висновками антропологів. На думку більшості дослідників, для трипільського населення характерні як середземноморські, так і протоєвропейські антропологічні варіанти європеоїдної раси (при переважанні першого), що може свідчити про неоднорідний склад населення. Майже всі пізньотрипільські могильники у своєму складі мають ці два морфологічні варіанти, за винятком печери Більче-Злоте на Тернопільщині, де були поховані представники лише середземноморського типу, поширеного серед племен Середземномор’я та Середньої Європи за доби неоліту і бронзи.

Процес формування фізичного типу трипільців відзначався великою складністю, оскільки відбувався в умовах етнокультурного зближення їх з південно-західними і північно-східними сусідами внаслідок постійних і давніх контактів, особливо з населенням балканських і малоазійських культур. Знахідки на трипільських поселеннях глиняних статуеток з ознаками "вірменоїдального" типу іноді пояснюються проникненням передньоазіатських "вірменоїдів" через Балканський півострів на Правобережжя України. На цих зображеннях справді виступає ніс, хоча таке явище деякі дослідники пояснюють певним каноном.

Отже, фізичний тип носіїв трипільської культури, кількість яких в окремі періоди перевищувала 400 тис. осіб, був неоднорідним, складеним у процесі взаємодії кількох морфологічних компонентів.

Якщо ж говорити про соціальну організацію трипільського суспільства, то вона з часом трансформувалась.

Так, за раннього Трипілля, коли йшло активне освоєння нових територій, носії цієї культури мешкали невеликими громадами, що складалися з 10–15 малих сімей (загалом до 50–70 осіб), та крім землеробства й скотарства займалися мисливством, рибальством, збиральництвом. Зміцнена сім’я була господарським осередком такої общини. І все ж самостійність окремих невеликих колективів найближчих родичів була ще досить відносною.

Загалом для цього етапу можна говорити про три рівні соціальної організації. Нижчою ланкою виступала мала сім’я. Група споріднених по чоловічій чи жіночій лінії сімей утворювала общину, родовий характер якої й визначався цією спорідненістю. Певно, в умовах невеликих общин ще не було потреби в якихось постійних лідерах - цю функцію залежно від обставин виконував той чи інший дорослий член общини, що користувався авторитетом. А звичайні повсякденні справи вирішувалися колективно - радою всього дорослого населення. Щоправда, деякі дані, мабуть, і можна інтерпретувати як початкову стадію виділення вождів. Але сама культова сфера ще не відокремилася, оскільки спеціальних культових споруд поки що не виявлено.

Звичайно, життя потребувало управління більш високого рівня, ніж община. Головними функціями управління тих часів було збереження цілісності етносоціальних угруповань, організація їх території. Це було пов’язано з постійною експансією трипільців на нові землі, що супроводжувалось приєднанням місцевого населення. За таких умов провідну роль відігравали інтеграційні процеси, грунтовані на принципі солідарності, які не передбачали спеціальних органів управління, крім екстремальних випадків. Це й знайшло відбиття в єдності матеріальної культури. Найранішній етап цієї єдності для трипільців можна означити, певно, плем’ям, що об’єднувало групу споріднених общин. Одночасно це був період, коли почала складатися й співплемінність, тобто спільнота, що складалася з груп споріднених племен.

На середньому етапі розвитку трипільської спільноти важливою господарською ланкою стала велика сім’я, що становила домогосподарство. До її складу входили батьки та дорослі одружені діти зі своїми дітьми, які займали або окремі невеликі оселі близько одна від одної, або окремі кімнати у великих багатокамерних будинках. За умов укрупнення родових колективів рід, певно, втратив деякі господарські функції, які й перебрала велика сім’я. Цьому сприяли як сегментація роду, розселення його гілок (лініджів) у різних місцях, що унеможливлювало єдине керівництво господарськими роботами, так і консолідація декількох общин в межах одного поселення. За родом залишаються вищі функції - збереження території, регуляція землекористування, ідеологічні. Конкретні господарські функції тепер виконує велика сім’я.

Зростання населення, збільшення загальної території, а отже - і протяжності кордонів, кількості сусідів, певно, створювали за цього часу дещо напружену ситуацію. В усякому разі, більшість поселень було розташовано на високих мисах та плато, що надавало певні переваги при обороні. Деякі поселення додатково укріплено ровами. Захисту людності була підпорядкована й планувальна структура поселень, а саме розташування осель по колу.

Подальше заселення нових земель за середнього періоду супроводжувалося посиленням інтеграції. Але й вона мала свій поріг. Освоєння величезних територій викликало й зворотний процес - диференціацію. Єдність трипільського світу порушується. Вірогідно, з цього часу плем’я набуває певних потестарних функцій - функцій управління, що супроводжується виникненням постійних керівних органів. У старих місцях проживання лідерство могло належати представникам старшої лінії роду, на нових землях - першим переселенцям.

За середнього періоду соціальна організація трипільського суспільства ускладнюється: нижчими її ланками виступають великі й малі сім’ї; середніми - лініджі (родові підрозділи) та родові общини; вищими - племена та співплемінності. Навіть суто логічно зрозуміло, що за цього часу формується соціальна диференціація, зокрема мають виділятися вожді різного рангу та глави сімей. Показником цього може слугувати наявність поселень із захисними спорудами, зведення яких вимагало організації значної кількості населення. Чіткого керівництва вимагало й скупчення великих мас людей на поселеннях великих розмірів.

З початку ІІІ тис. до н.е. у трипільському суспільстві спостерігаються явища, що відбивають, з одного боку, закономірні й прогресивні зрушення в його розвитку, а з іншого - появу й наростання ознак кризи. Вибір було зроблено не на користь інтенсифікації існуючої системи господарства, а на користь зміни форми діяльності - активізації скотарства. Це відбиває й подальше розширення території - трипільці переселяються в райони, мало придатні для ведення землеробського господарства.

Населення тепер, як і на ранньому етапі, мешкає головним чином невеликими общинами, що налічують 10-12 сімей. Але продовжують виникати й нові поселення-гіганти: Майданецьке, площею 300 га, близько 1500 осель; Тальянки, площею 360 га, з 3000 осель та інші. За своїми розмірами вони значно перевищували майбутні давні міста, проте щільність їх забудови та чисельність населення були нижчі. Окрім того, тут не виявлено тих структурних частин, які відрізняють найменші міста від найбільших первісних поселень: кварталів ремісників, монументальних культових та адміністративних споруд, громадських сховищ тощо. Слід зазначити, що з цього часу культова сфера ще не відокремилася від інших видів діяльності, про що свідчить наявність вівтарів у багатьох житлах та поміж ними. Це є важливим показником того, що дане суспільство за своєю суттю було ще типово первісним, а процеси соціально-майнової диференціації та виділення апарату управління ще не набули тут незворотного характеру.

Як археологічний аргумент можна використати й супроводжуючий інвентар на пізньотрипільських могильниках - він у цілому небагатий. Тут ще не відчувається того відриву вождів від населення, який підкреслює пишність та оригінальність поховальних споруд, вишуканість та багатство речей. Весь вигляд матеріальних залишків цього періоду свідчить про скромний добробут населення та про егалітарність (звичайно, відносну) даного суспільства.

Приблизно в середині третьої чверті ІІІ тис. до н.е. трипільські поселення припиняють своє існування. На цей час криза охопила не лише дане суспільство, а й широке коло ранньоземлеробських культур Середньої Азії, Кавказу, Балкансько-Дунайського регіону, Центральної Європи. Причину цього вбачають, зокрема, і в зміні клімату - зниженні температури та вологості.

За іншою версією, основною причиною стала навала скотарських племен (номадів) з Північного Причорномор’я. Носіїв курганних культур з українських степів, про які мова піде в наступному розділі, навіть називають "вікінгами" ІV-ІІІ тис. до н.е., які були руйнівниками культур Східного і навіть частково Західного Середземномор’я. Феномен полягає в тому, що трипільська культура за тривалий час на великій території України змогла своєрідно поєднати господарські, фізикобіологічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників людських суспільств Півдня, Центру, Сходу та Полісся Європи, що належали до кількох антропологічних та мовних груп, знаходились на різних рівнях розвитку господарства й культури.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі, відчутних слідів у наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилося. Можна констатувати, що розвиток цього населення відбувався своїм, суто європейським для тих часів, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але зрівнятися з ними не змогли.