dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 20 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Перша протоцивілізація землеробів. Частина 1

Держава і цивілізація в історії України. Перша протоцивілізація землеробів. Частина 1

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

У рамках даної теми немає потреби розглядати проблеми появи людини на теренах сучасної України або функціонування класичного первісного суспільства. А тому перейдемо безпосередньо до характеристики перших протоцивілізаційних систем, котрі розвивалися в даному європейському регіоні.

Але спочатку кілька загальних зауважень з цього приводу. Слід нагадати, що удосконалення системи виробництва, індивідуалізація праці, економічне відособлення сімей, виникнення відокремленої, а згодом і приватної власності поступово привели до трансформації структури егалітарного суспільства (тобто такого суспільства, якому ще не властиві соціальне та майнове розшарування) і формування нових соціальних відносин, що базувались уже на засадах політичної, а не потестарної влади, нових принципах економічних і соціальних стосунків, які передбачали різні форми експлуатації.

Ускладнення економічної і соціальної структури суспільства потребувало спеціалізації організаційно-управлінської роботи, а зростання обсягу додаткового продукту відкривало можливост і реалізації цієї потреби. Збільшення обсягу цього продукту, насамперед, дало можливість звільнити організаційно-управлінську сферу від безпосередньої участі у матеріальному виробництві й зосередитись лише на функціях управління колективом, серед яких однією з найважливіших була функція перерозподілу сукупного суспільного продукту.

Сама по собі організаційно-управлінська робота є продуктивною і, безперечно, необхідною, що робило її, поруч з розумовою працею, престижною в суспільстві. Це вело до виникнення ієрархії видів праці, появи рангів і закріплення в людській свідомості та в соціальній практиці порівняльного статусу суспільних функцій. Всі члени колективу розуміли важливість і необхідність праці керівників, і тому виділення частки суспільного продукту на їхнє утримання не викликало у них заперечень. Ідеологічно така ситуація усвідомлювалась як наявність між рядовими членами громади і вождями якихось взаємних обов’язків, взаємодомовленості й взаємодопомоги.

Дійсно, в період занепаду потестарної і складання на її основі політичної організації провідну роль відігравала соціальна верхівка, яка, перероджуючись у нову владу, певною мірою намагалася зберегти цілісність свого колективу, проте це не виключало асиметричного розподілу сукупного надлишкового продукту на користь вождя, його родини та інших представників ієрархічної структури організаційно-управлінської сфери. Сама асиметрія розподілу і є прихованою формою експлуатації, коли значна частина суспільного додаткового продукту залишалася в структурах управління.

Розглядаючи шляхи становлення соціальної та економічної стратифікації в суспільстві, зародження експлуатації і залежності, володарювання і підлеглості, можна виділити два основні напрямки процесу відчуження додаткового продукту на користь певної категорії власників:

- на основі приватної власності на основні знаряддя праці;

- на основі монополізації і привласнення суспільних посадових функцій.

Цей поділ є досить умовним, особливо для ранніх етапів зародження експлуатації, оскільки в практичному житті вони не мали ще чіткого оформлення й до того ж базувалися, здебільшого, не на насильстві, а на психологічному підкоренні авторитетові лідера.

В Південно-Східній Європі, в тому числі і на сучасних українських теренах, такі зміни почали відбуватися в кінці V – на початку ІV тисячоліття до н.е., під час переходу до енеоліту, тобто мідно-кам’яного віку, основною ознакою якого вважається освоєння людством нового матеріалу - міді - та усталенням відтворюючих форм господарства, що мало велике економічне й соціальне значення. В цей час землеробство і скотарство стають провідними галузями діяльності багатьох людських спільнот. Серед них треба виокремити трипільську культуру - одне з найяскравіших явищ первісного світу. Її витоки містяться у Південно-Східній Трансільванії та Румунській Молдові, де аналогічні археологічні пам’ятки відомі під назвою Кукутені. Тому цю культуру тепер частіше називають Кукутені-Трипілля.

З’явившись на історичній арені на початку ІV тис. до н.е., трипільська культура проіснувала близько 1500 років. Племена її носіїв освоїли весь Правобережний Український лісостеп і частково Лівобережжя в Середньому Подніпров’ї. Хронологічно історія трипільців поділяється на три основні етапи: ранній (4000–3600 рр. до н.е.), середній (3600–3100 рр.) та пізній (3100–2500 рр.). Територіально для кожного етапу виділяються локально-хронологічні групи, а в їх межах - одночасові пам’ятки, що утворюють типи пам’яток.

За різних часів своєї історії трипільці сусідили і мали контакти з різними народами, що перебували на різному рівні соціально-економічного розвитку, запозичаючи у них найновіші культурні й технічні досягнення і передаючи їх народам, що стояли на нижчому щаблі. Тобто, отримавши відповідний поштовх з Балкан, трипільці стали ланкою в ланцюзі процесу енеолітизації і пов’язаних з ним здобутків у відтворюючих формах господарства для енеолітичних племен на північному сході і степових скотарів на південному сході.

Історія трипільських племен, що розпочалася на території західної частини Надчорномор’я, пов’язана в основному з розселенням по Правобережному Українському лісостепу. Це було постійне і поступове займання вільних чи слабко заселених іншоетнічними племенами найближчих територій, або мало характер хвиль, що виливалися на більш віддалені території, переважно з району Попруття і Середнього Подніпров’я.

Відпливи населення з цього району були пов’язані, очевидно, з відносним перенаселенням, що періодично виникало за умов екстенсивного первісного виробничого господарства, коли ресурси відповідного району були вже не в змозі забезпечити прожитковий мінімум населення за існуючого рівня виробництва. Це могло статися при збільшенні населення за рахунок природного приросту, припливу з інших територій, збідніння ресурсів (посуха тощо). В цьому випадку надлишки громади мали шукати собі іншу територію, але не будь-яку, а подібну за природними умовами, яка б забезпечувала традиційний спосіб життя й господарчої діяльності. Володіння власними територіями призводило до деякої уособленості племен, що відображається у матеріальній культурі і дає можливість (в рамках археологічної культури) виділяти локальні групи, які відповідають окремим спільнотам, а в межах груп - типи пам’яток, що відбивають фази розвитку.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури є поява в керамічному комплексі поселень ліпного посуду, прикрашеного розписом. Питання його походження все ще залишається дискусійним. Вважається, що він з’явився під впливом південно-західних сусідів. Використовуватися почав поступово, але швидко став переважати у племен Попруття і Подністров’я, а згодом розповсюдився майже на всьому трипільському ареалі. Лише племена першої хвилі розселення, що жили в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, не сприйняли це нововведення, віддаючи перевагу старим ранньотрипільським традиціям заглибленої орнаментації посуду. Таке розмежування за орнаментальними традиціями дало підставу виділяти в культурі два ареали: західний та східний.

На початку пізнього етапу практично весь український лісостеп був вже освоєний і поділений окремими племенами трипільської культури та іноетнічним населенням того ж господарчо-культурного типу (про нього мова у даному випадку не йде). Всі наступні переміщення трипільців тепер стали можливі за рахунок перерозподілу території в межах трипільської спільності, завоювання сусідніх західних районів, заселених іншоетнічними землеробськими племенами, або ж пристосування до іншого екологічного середовища. Але останнє вимагало зміни типу господарства. Частина трипільців починає змішуватися із степовиками, про що свідчать підкурганні поховання з трипільським посудом другої половини пізнього періоду вже не тільки в степу, а й у лісостепу.

На думку І.Чернякова, місце трипільської культури в енеоліті Європи визначається такими рисами:

1. Величезна територія поширення (близько 190 тис.км2), що охоплює всю лісостепову смугу Молдови, Правобережної України від Карпат на заході до Дніпра на сході, від верхів’їв Дністра, Случі, пониззя Прип’яті, Десни на півночі до берегів Чорного моря на півдні. Разом з пам’ятками культури Кукутені у Румунії ця спільність займала площу близько 200 тис.км2 на заключному етапі розвитку. Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій: на ранньому етапі освоєна територія становила близько 50 тис.км2, на середньому - 150 тис.км2. Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

2. Довготривалий період поступового розвитку без значних змін в основних рисах культури. Початок розвитку Трипілля визначає кінець неоліту (нового кам’яного віку) та початок енеоліту на значній частині Східної Європи, середній та початок пізнього етапу - розквіт енеолітичної доби, а кінцеві етапи трипільської культури - кінець енеоліту та початок наступної епохи бронзи не тільки на землях України, але й у Європі в цілому. Розвиток цієї культури торкається трьох найважливіших епох археологічної періодизації, в якій енеоліту належить центральне місце.

3. За своїм походженням трипільська культура хоча і була пов’язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур, при цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених громад призводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

4. Трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Майже всі поселення мають одночасовий культурний шар, на відміну від культур Балкано-Подунав’я з більшою кількістю багатошарових поселень. Навряд чи можна назвати Трипілля "культурою кочівних землеробів", та деякою мірою до неї підходить поняття "культура пересувних землеробів", бо цим племенам доводилось в умовах українського лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження ґрунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятись та освоювати нові землі. Цим, зокрема, пояснюється і створення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині, в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів. Їх площа досягала 250–450 га, а кількість жителів налічувала від 8 до 14 тис. осіб.

5. Ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур "балкано-західноукраїнської" області європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала активні зв’язки з найвеличезнішим у Старому Світі ареалом скотарських культур лісостепової та поліської зон Східної Європи. На думку багатьох дослідників, зв’язки між степовими скотарськими племенами та землеробами енеолітичних культур Південно-Східної Європи визначили не тільки долю Трипілля, але й інших культур і навіть перших держав та "міських цивілізацій" Близького Сходу й Середземномор’я.