dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 22 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Вперед, у минуле!

Вперед, у минуле!

Вперед, у минуле!

У вирі подій, які (чи міг би хтось ще півроку тому таке собі уявити!) стосуються майже виключно українсько-російського співробітництва, на поверхню періодично виринають досить цікаві акценти. При цьому іноді здається, що наші політики намагаються перевершити за сміливістю власних намірів знаменитого Кремлівського мрійника. Володимир Ілліч свого часу виявися неабияким пророком. Чи вдасться задумане його теперішнім послідовникам?

Прем'єр-міністр Микола Янович Азаров, наприклад, розраховує на успіх переговорів з РФ про можливість повернення України на середньоазіатські нафтогазові ринки. І не бачить у цьому нічого неможливого, попри досить однозначні коментарі з цього приводу Президента Росії Д. Мєдвєдєва, надані під час візиту до Києва.

Керівник нашого Уряду відкрито натякає на те, що заради спокусливого і важливого для економіки повернення до реалізації прямих контрактів з азіатськими газовими постачальниками Україна готова продовжувати йти на “деякі” поступки Москві. Логіка просто чудова! Наша держава скоро посяде перше місце у світі в рейтингу країн, здатних здійснити найбільшу кількість політичних та економічних поступок  за одиницю часу. Правда, перше місце залишатиметься єдиним у цьому рейтингу. Оскільки таку жвавість Київ готовий демонструвати лише у відносинах з Росією. І у цьому дійсно не матиме собі конкурентів.

Прем'єр-міністр України у бажанні будь-якою ціною повернутися у безумовно гарне (передусім, для флагманів вітчизняної економіки з добре відомими широкому загалу прізвищами) минуле виявляє таке завзяття, ніби мова йде про можливість повернутися в золоті та безтурботні часи власної молодості. Окрім наполегливості, він виявляє просто таки блискучі дипломатичні таланти — одразу оголошує на весь світ пріоритетну мету та ще рапортує про готовність розглянути її у пакеті з зустрічними пропозиціями “партнера” по переговорах. Можливо, слід було б одразу запропонувати конкретний перелік нових українських поступок?

Не дивно, що останні українсько-російські домовленості викликали певні застереження навіть у самого патріарха вітчизняного бардаку - Леоніда Даниловича Кучми, який, здавалось би, весь час мріяв про повернення “своїх” часів і з полегшенням констатував пару місяців тому, що ситуація, нарешті, “обнулилася”.

Передовий досвід Прем'єра, лише стосовно діалогу з суспільством, варто перейняти панові Президентові. Він також, швидше за усе, потаємно мріє про минуле. Не про складні і незаможні молоді роки, звичайно. Але дуже важко Віктору Федоровичу приховати очевидне бажання навести у країні лад. Керуючись взірцями п'ятирічної давнини - “золотих” часів Кучми або другої каденції Путіна. Отже, взірцями хоч і недалеких, але все таки минулих часів.

Стратегія розвитку України до 2020 року анонсується на другу половину року поточного. А от стратегія розставити по всій вертикалі — від Києва до керівництва найдрібніших сіл — виключно “своїх”, лояльних людей — сумніву не підлягає. Свої люди, як відомо, в обмін на беззастережну слухняність будуть наділені додатковими правами. Як наприклад пані Герман, яка (в рамках турботи про інформаційну політику адміністрації президента?) “ненав'язливо” цікавиться долею сестри депутата Парубія в львівському відділку міліції.

Логічно, очікувано, до пори до часу — ефективно. От лише про яку перспективу йдеться президенту? Навряд чи завдяки цьому вдасться досягти поступального гармонійного соціально-економічного розвитку держави. А от вирішувати “на раз” тактичні завдання у різних сферах життєдіяльності свого близького оточення на принципах “єдіноначалія”, такого собі жорсткого менеджменту - цілком. Тобто керувати країною, як великим промисловим об'єктом, основні дивіденди від підприємницької діяльності якого має отримувати стисле коло акціонерів.

Попри все, наш лідер не намагається змоделювати майбутнє, а наполегливо прагне скопіювати добре йому відоме і комфортне минуле. Чи принесе це успіх? Можливо, але сумнівно, що надовго. Незважаючи на усю критику українського суспільства, його віковий та соціальний склад зазнає поступових змін. В цих умовах  керівнику держави варто своє бачення адаптувати під нові реалії та внести корективи в модель, яка була ефективною (та чи була?) за дещо інших обставин. Наразі таких спроб не спостерігається, а відстежуються лише потуги прямолінійного зміцнення “президентської” вертикалі.

Ну, добре, зі спогадами сивочолих мужів, які, швидше за усе, відіграють останній акт у спектаклі власної політичної кар'єри. Приклад їх наслідують і інші  українські політики, безвідносно до віку та політичної орієнтації!

Найенергійніша до недавнього часу представниця влади Юлія Тимошенко “послідовно” (напевно тому, що сьогодні саме вона  - Янукович) продовжує апелювати до цінностей та ідеологем революції 2004 року і пов'язаних з нею технологій ненасильницького спротиву. Як добре було б повернутися у часи, коли більшості українців до нестями  остогидла, заскорузла у корупції та фальші влада у всіх її проявах. Так легко повести людей за собою в такій ситуації! А що ж робити, якщо громадянам набридло безвладдя? Закликати їх готувати амулети з ялинкових гілок, користуючись нагодою, подарованою примхами погоди?

Опозиція, загалом, об’єднала свої зусилля з владою для повернення ситуації в часи жорсткого (зовні) протистояння з авторитарною владою часів акції «Україна без Кучми». Вибух тієї системи пролунав у той момент, коли накопичилася критична маса непорозумінь у сфері бізнесових стосунків, адже влада намагалася узурпувати всі підприємницькі взаємовідносини і бути єдиним арбітром для олігархів та птахів поменше. 

Сьогоднішня опозиція потайки мріє про відновлення конфліктів минулого, вбачаючи у цьому свій шанс рано чи пізно розхитати ситуацію і сколихнути суспільство на радикальні кроки.

Єдине, що насторожує – у першій половині «нульових» років цього сторіччя ситуація в Україні розхитувалася на тлі стійкого зростання світової економіки. А сьогодні наша держава затиснута між грошовитою, але слабкої в плані технологічного потенціалу «ресурсною» економікою Росії та Євросоюзом, складна економічна машина якого переживає чи не найскрутніші роки з часу утворення. Можливість залучення зовнішніх фінансових вливань, критично важливих для слабкої економіки України, постійно перебуває під загрозою.

Тому, можливо, сьогодні для нас немає «розумної альтернативи», окрім повернення у лещата тісної, у т. ч. політичної, кооперації з Москвою, яка, до речі, теж наполегливо споглядає у минуле. У минуле власної імперської величі та могутності, якої без залучення українських гуманітарних ресурсів відновити жодним чином не вдасться.  

Отже, усі наші персонажі (окрім, можливо, видатного політичного діяча вітчизняної сучасності Арсенія Яценюка, який на словах вміє малювати найяскравіші перспективи, а на ділі воліє не переобтяжуватися зайвою працею) так чи інакше мріють про повернення у часі до найбільш комфортної для них ситуації. У цьому немає нічого дивного — таке бажання притаманне більшості людей, незалежно від їх соціального або політичного статусу.

Проблема у тому, що у незалежної України (у межах теперішніх кордонів) немає більш-менш істотного власного минулого. Наше минуле – депресія і безвихідь 90-их, поступова деградація суспільства і держави. То чи варто повертатися?