dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Show must go on або публічне самогубство

Show must go on або публічне самогубство

Show must go on або публічне самогубство

Спокій, з яким оточуючий світ спостерігає за подіями в Україні, насторожує. Напевно саме з таким настроєм лікарі споглядають на приреченого хворого — не він перший, не він і останній. Але хіба  заслуговує на таке ставлення народ, який, напевно, найкраще в Європі розуміється в геополітиці, демократичних та авторитарних системах цінностей, найдрібніших нюансах міжконфесійних відносин, особливостях життя без державного бюджету і пересування по неприбраних від снігу тротуарах та, на додаток, аурах, біополях та усіх можливих способах зняття “порчі”? Однозначно — ні! Нас можна поважати або зневажати, але ігнорувати Україну вкрай нерозумно. Розвиток ситуації в нашій державі слід старанно конспектувати та окремим предметом під назвою “Як швидко і остаточно втратити незалежність” викладати у всіх вищих навчальних закладах нормальних країн.

У 2004 році Україна немов би пройшла жорсткий кастинг на участь у престижному “реаліті” шоу  глобального значення і у перші місяці свого перебування “за склом” викликала нечуваний інтерес з боку глядачів на всіх континентах. От тільки після закінчення гучного проекту акторка відмовилася повертатися у реальний світ, залишаючись надалі жити у знімальному павільйоні в очікуванні чергових аплодисментів. Дарма, що сценаристи перестали давати вказівки, оператори вже давно вимкнули камери, а глядачі - телевізори. Наша героїня так захопилася удаваним життям, що їй не вистачає ні бажання, ні сміливості знову зустрічатися з буденністю. А вона, ця буденність, м'яко кажучи, змінилася.

Складається враження, що суспільство наше перебуває у такому собі наркотичному стані, характер якого лише видозмінюється у різних соціальних прошарках -  від повної апатії та дезорієнтації у просторі до нездорової манії збагачення або екстазу від беззмістовної політичної риторики. Десь у підсвідомості усі розуміють, що летять у прірву, але конкретні  дії спрямовують виключно у напрямку пошуку чергової дози “адреналіну”.

Звичайно, таке видовище не могло надто довго привертати увагу нормальних людей і вони, спробувавши було постукати у скло, щоб повернути учасницю шоу на грішну землю, поволі розійшлися, не отримавши жодної зворотньої реакції. В кінці кінців, організатори шоу  завжди високо цінували принцип свободи вибору. І Україна скористалася ним на всі 100 відсотків. Вона наполегливо і послідовно торувала собі шлях у безвихідь. І, слід віддати належне, майже досягла поставленої мети.

Історія людства знала чимало кровопивць та людожерів. Так само, як не існувало в природі вічних держав, не кажучи вже про імперії (черговий камінець в город заклятих сусідів — росіян).  Але прикладів того, як знущається сама над собою (!) Україна, віднайти надзвичайно важко. Недарма, напевно, на нашій землі народився славетний письменник Мазох.

Тим часом корабель самозакоханих придурків на всіх вітрилах мчить на кам'янисту мілину, а його “команда” продовжує сперечатися, хто саме триматиме в руках штурвал для виконання високої місії -  зі всієї дурі розвалити посудину об скелі. Звичайно, керівна верхівка українського “Титаніку” має чудові непробивні рятувальні жилети та усіма засобами щоденно збільшує їх запас. Проте, сама ідея якось змінити фатальний сценарій або, принаймні, призупинити хід корабля здається не дуже бентежить відважних морських вовків.

З рештою, бути чи не бути Україні залишається її приватною справою, попри усі балачки про колективну безпеку та норми міжнародного права. Якщо країна в особі  політичного керівництва та його вірних виборців сама до себе відноситься з такою патологічною ненавистю, що мороз йде по шкірі, гуманніше виглядає вдатися до своєрідної державної евтаназії, аби не мучити ні себе, ні сусідів (раніше, правда, ще Америка зрідка турбувалася про стан українського здоров'я і, навіть, задіяла у голлівудських постановках одного з братів Кличків). Так що з цієї точки зору могло вже бути ще гірше. І це не може не додавати оптимізму.

А оптимізмом, причому, невичерпним нам ще запасатися і запасатися.

Хто з росіян, європейців або африканців може, наприклад, пояснити, що спільне мають розмови про “переконливу” та “непереконливу” перемогу з демократичним виборчим процесом? Можливо, за українською логікою слід запровадити нову юридичну традицію прийняття  “переконливих” та “непереконливих” законів в залежності від кількості депутатських голосів у парламенті, відданих на їх підтримку? Можливо, дрібні штрафи ДАЇ слід також вважати “непереконливими” і звільнити водіїв від обов'язку їх сплати?  Можливо, “переконливими” для місцевих лікарів відтепер рахуватимуться виключно відкриті переломи, а решта буде лікуватися гірчичниками? І взагалі, хто зобов'язаний буде доводити “переконливість” - задоволений чи невдоволений результатом, переможець або невдаха?  Чи той, чиї “переконання” виглядатимуть більш вагомо?

Також жоден математик вам не відповість, скільки треба мати фракцій в українському парламенті для того, щоб вони могли нарешті утворити просту арифметичну більшість? Насправді, відповідь на це мудре питання лежить на поверхні. Фракції українського парламенту схильні до безперервного ділення на зразок ракових клітин. Просто ми не встигаємо відстежити цей процес до логічного кінця з огляду на постійні перевибори.

Єдиний спосіб запобігти цьому — повернутися до мажоритарної і, увага, безпартійної системи. Таким чином до Верховної ради буде введено 450 одноосібних депутатів-фракцій (кожного одночасно наділити титулом спікера), які зможуть ділитися виключно шляхом власноручного розчленування. На якійсь час це дасть можливість призупинити деструктивні самовбивчі тенденції у законодавчому органі країни. Проте, знаючи нашу вдачу...

Якщо американців зробив по справжньому рівними “Кольт”, то українців у громадянських правах вирівнює лише могила. Ні зброя, ні статус, ні статки не здатні гарантувати компромісне співіснування наших співвітчизників та їх “поводирів” - ворог, конкурент, опонент (а насправді - сусід) має беззастережно капітулювати та на колінах просити помилування. Дивно, як з таким настроєм українці ще не завоювали півсвіту. Ймовірно, ми просто не змогли отримати достатньо віз для рішучого зіткнення з іншими цивілізаціями.

Дипломатичний спокій, з яким американські, європейські та інші заморські керманичі обіцяють визнати будь-який результат виборів в Україні наштовхує на нездорову здогадку. Вони просто переконані, що ніякого результату, принаймні, найближчим часом не буде. Отже, нічого і  не доведеться визнавати. Інакше, Кремль не погодився би виставляти вірчі грамоти посла Зурабова на ім'я Ющенка. Просто стало зрозуміло, що згодом прийдеться робити цілих дві, а то і три грамоти, а папір в умовах кризи — самі розумієте.

Наївні стратеги інформаційних війн запустили гуляти в Інтернет карту-схему гіпотетичного світу «Pax Russia», на якій Україна, єдина з європейських країн, поділяється на три анклави. Наївні автори провокації не розуміють, що якби наші політики могли задовольнитися лише власними вотчинами, Україна розкололася вже у 1992 році. Вся справа у тому, що лідерам до нестями хочеться ухопити весь караван, завдяки, чому, можливо, наша держава ще зберігається у власних кордонах.

Зосереджені на боротьбі за контроль у Вищому адміністративному суді, претенденти на президентське крісло просто не встигають замислитися над необхідністю опанування контролю над внутрішніми, не кажучи вже про зовнішньополітичні процеси. Політичний вереск, який не стихає на Печерських пагорбах, вже майже не виходить на зовні, «за скло» - Україну не чутно і не видно у світі, її голос не зрозумілий для оточуючого середовища та неадекватний актуальним викликам. Проте, азарт «гравців» у гонитві за абсолютною владою в державі від того не меншає.

Ну, і що ж у підсумку? Як прореагують наші закордонні друзі на можливу катастрофу (не дай Бог, звичайно) українського корабля?

На жаль, з притаманною їм витримкою та олімпійським спокоєм. Ми самі робили і робимо все для цього з ентузіастом затятого самогубця. Зовнішньополітична психотерапія Україні не допомагає – ну не хочемо ми гуртуватися і розвиватися і все тут!

Знати б лише скільки часу відпустила Україні історія на самовбивчі експерименти над собою. Все таки завжди існує надія, що «пацієнт» ще встигне опам’ятатися.