dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Кінець історії дипломатії

Кінець історії дипломатії

Кінець історії дипломатії

Ми живемо в епоху глобального знецінення. Суттєво знецінилася українська гривня. Знецінилася віра у сильну владу. Після «штурму» Слов’янська склалося враження, що вітчизняний десантник здатен тільки розбивати пляшки головою, раз на рік бовтатися у фонтанах, але розгублюється в нестандартних умовах. Ще давніше знецінилося людське життя, у чому українці переконалися взимку, переконуються нині і можуть переконатися у майбутньому (дуже не хотілося б). Все ж після торжества плебісцитної демократії у Криму найбільше у вартості втратила система міжнародних договорів. Оплотом оборони на останніх рубежах ще залишається дипломатія у класичному розумінні – мистецтво покорення сили. Варто визнати, що у виконанні цього завдання головний інструментальний механізм цивілізованих міжнародних стосунків відверто здає. В умовах сучасних «передвійськових» дій «глибокого занепокоєння від власної стурбованості та неухильного переконання у справедливій схвильованості» об’єктивно недостатньо для стримування потенційного агресора.

28 квітня США, ЄС, Японія розширили список осіб, відповідальних за «кризу в Україні», і запровадили стосовно них санкції: заборона в’їзду, замороження активів та інше. За словами західних політиків такі заходи спрямовані на стабілізацію ситуації в країні. Значною мірою вони стосуються впливових людей з Російської Федерації, проте керівник жандарма Європи відреагував на чергову серію санкцій у стилі «не беда, прорвемся». Найгірше те, що об’єкт прориву знаходиться десь на території нашої держави.

Стосовно самого В. Путіна пропагована Заходом Soft Power виявилася різною за інтенсивністю: протягом останнього тижня риторика обурення змінилася тактикою ігнорування. З’явилися думки, що таким чином світова спільнота остаточно визначилася з курсом на демонтаж його влади в Росії. Проте варто розуміти, що повалення режиму, котрий неквапом, але добротно формувався протягом 15 років, не може відбутися швидко – це не Леніна з постаменту скинути. Треба час. Роки. Так чи інакше, таких часових лагів Україна не має – її питання вирішується зараз.

За всю історію власної молодої державності Україна ще не переживала настільки гострої, настільки тривалої і настільки загрозливої кризи. Протягом листопада-лютого вона була суто внутрішньою, але з березня стала всеохоплюючою, набувши зовнішніх рис і перестала бути суто українською. Тепер вона означає кризу всієї світобудови, у якій делімітація і демаркація кордонів зовсім не означає їх гарантування.

21 березня 2014 р. набув чинності договір про анексію Криму під назвою «Договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов», українська Автономна Республіка Крим стала російською. Основою для підписання подібної грамоти стали результати референдуму, котрий Рада безпеки ООН та Венеціанська комісія оголосили нелегітимним, а ОБСЄ – неконституційним. Натомість натепер проводяться роботи з облаштування українсько-кримського кордону, що вказує на абсолютну впевненість Росії у збереженні повного контролю над півостровом.

Опісля літа 2008 р., коли Грузія завдяки прямому миротворчому втручанню Росії стала коротша на територію, світ і НАТО зокрема усвідомили необхідність укріплення своїх східних рубежів. Основним його виявом стало розміщення системи ПРО на території східноєвропейських держав, проте далі справа усвідомлення не пішла.

У світлі останніх місяців викристалізовується монументальна гуманітарна місія України – ми показуємо світові, як не слід жити. Спочатку це виявлялося у парадоксальному явищі, за якого на родючих чорноземах висівався рапс, а пшениця та картопля імпортувалася з берегів Нілу. Тепер ми демонструємо на власному прикладі усю небезпеку нинішнього трактування системи міжнародних договорів. Міжнародне право набуває суто суб’єктивних рис – як право сильнішого. При чому, немає гарантій, що сильний дотримає свого слова і Будапештський меморандум 1994 року тому доказ.

Поступившись статусом ядерної держави Україна добровільно погодилася на роль об’єкта міжнародних відносин, доля якого вирішуватиметься виключно шляхом договорів, самітів, угод, конференцій та інших дипломатичних прийомів. Стартувала політика багатовекторності, яка по суті тривала 20 років, не приносячи дивідендів, але і не завдаючи особливих збитків. Наслідком цього, а також внутрішньої схильності командирів до передислокації того, що погано лежить, Збройні Сили ніколи не були пріоритетним об’єктом для інвестицій держави. Держава, яка стабільно входить до 10 найбільших світових експортерів зброї, в критичний момент виявилася неготовою до війни. До війни не тільки не готувалися, але і не знали, звідки її чекати – ніхто всерйоз не розглядав Росію в ролі потенційного агресора, хоча своїх імперських амбіцій наш євро-азійський сусід ніколи не приховував. Насправді від амбіцій до претензій – один крок.

Алгоритм захисту Кремлем своїх співвітчизників досить простий: наведення «шороху» – влаштування провокацій – збройне втручання – визнання нових буцімто незалежних держав. Західний дипломатичний тиск у 2008 р. абсолютно не зупинив російську армію перед Цхінвалі, але тоді відбувся повномасштабний військовий конфлікт. У випадку з Кримом В.Путін заперечував російське походження «зелених чоловічків», повномасштабного зіткнення не було, але територію вдалося здобути – абсолютний прогрес у 6-річному порівняльному горизонті. Під невпевненим осудом випускників світових дипломатичних академій Кремль усвідомив, що військових цілей можна досягти і без самої війни. Потрібно тільки зухвалість, трохи прихильників і здатність супротивника або не реагувати взагалі, або діяти в режимі запізнілої реакції.

Досвід, здобутий на півострові, дозволяє Москві говорити тепер, що Київ бореться із власним народом, і закликає до повернення української армії та силових підрозділів (яких Кисельов називає або найманцями, або агентами США, або головорізами-фашистами) у місця постійної дислокації, жодним чином не зменшуючи тривалу і значну присутність російських збройних сил на кордонах з Україною. Подібну риторику Кремль плавно запозичив ще зі згаданої війни з Грузією. Одним із основних пунктів її мирного врегулювання (так званий План Саркозі) було повернення збройних сил Грузії в місця постійної дислокації, а збройних сил Росії на лінію, що передувала початку бойових дій. Думаю, не варто говорити, що Росія умови договору де-факто не виконала. Так само як не виконує тепер Женевські угоди, але вправно маніпулює фактами: російські маневри на російській території – російська справа і міжнародного права не порушують, але боротьба України зі справжніми терористами, які захоплюють будівлі і залякують людей, – геноцид київської хунти.

Поняття національних інтересів України залишилося виключно теоретичним надбанням. Згідно Закону «Про основи національної безпеки», національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Фактична втрата Криму та жорстка дестабілізація на Донбасі мали б вказати, що ці «визначальні потреби суспільства і держави» реалізовуються якось не так.

Печальна ситуація на всіх фронтах не залишає місця для сентиментів. Голі факти засвідчують, що Україна потребує значних зовнішніх фінансових вливань. Інакше – дефолт, банкрутства, поглиблення всяких криз, наростання суперечностей та інші наслідки, які не варто згадувати на ніч. Тягар проблем посилюється в умовах відвертої конфронтації на сході України.

Силовий блок Уряду інноваційно підійшов до реалізації антитерористичних заходів, запровадивши революційний метод – «максимальний перепост». Суть інновації проста, як арматура, – у соціальній мережі Facebook чиновник публікує відозву до громадян з проханням на щось там відреагувати чи не відреагувати, вірити або не вірити, підтримати або не підтримати, спровокувати чи не піддаватись на провокації. Решта керівництва держави також не відстає в інноваційному плані. Його передовим форматом боротьби є оголошення ультиматумів, на які ніхто не реагує належним чином. В контексті діалогу з громадськістю така відкритість похвальна, але було б краще, якби вона супроводжувалася реальними виваженими кроками, а не напівзаходами.

Головне, що ці люди апелюють до міжнародної спільноти зі звинуваченнями у зволіканні та ігноруванні загроз національній безпеці України. Проте репости та ультиматуми, за якими не слідує нічого окрім здачі техніки та особового складу в полон є відверто слабкими аргументами на користь того, що Київ сам усвідомлює реальність нерайдужних перспектив. Треба або воювати, або домовлятися – третього не дано. І влада має повний набір засобів для реалізації будь-якого вибраного сценарію. Не має тільки волі з необхідним внутрішнім вмістом заліза.

Дипломатія передбачає діалог, але важко назвати співрозмовниками тих, хто чує тільки себе. Здається, щоб втримати цей хиткий мир треба справді готуватися до війни.