dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Про людину в політиці - «індикатор» Янукович

Про людину в політиці - «індикатор» Янукович

Про людину в політиці - індикатор Янукович

Наприкінці 2004 р. Україна стала центральним об’єктом зацікавлення по всьому світу: події на київському Майдані Незалежності набули широкого висвітлення у всіх мас-медіа. Тільки лінивий не говорив про Кучму, Януковича, Ющенка, всіх українців та їхню здатність і готовність відстоювати результат власного волевиявлення, буквально стоячи під дощем і снігом, але не роблячи жодних кроків в напрямку насильницької зміни влади. Минули роки, Президент, обраний в результаті нечуваного сплеску народної активності, успішно розтратив «кредит довіри», підвів «ідеали Майдану» і безславно загубився у позаполітичній буденності. У 2010 р. Главою держави народ обрав того, проти кого виступав іще 6 років тому – симпатії мас мінливі, особливо, коли вони не мають широкого вибору. Леонід Кучма очолював державу два терміни, Янукович – тільки четвертий Президент, проте саме за його влади в країні особливо цікаво жити. Відповідно, спробуємо оцінити роль одного окремо взятого політика в одному окремо взятому конфлікті. Можна говорити і про трьох опозиційних богатирів та їхню ув’язнену царицю, і про закордонних ревізорів, і про невсипуще око кремлівського «Саурона», але головною дійовою особою даної статті буде саме Янукович – бо Гарант.

Зайдемо здалеку. У 1994 р. Україна вирішила стати європейською державою не тільки в географічному розумінні. Першим кроком на шляху євроінтеграції стало підписання Угоди про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом, котра набула чинності у 1998 р. (4 роки знадобилося для ратифікації документу всіма країнами-учасницями ЄС). Незважаючи на створення правового підґрунтя для співпраці у політичних, економічних та гуманітарних питань, керівництво ЄС не виявляло особливого ентузіазму до поглиблення інтеграції з Україною. У 2003 р. Україна удостоїлася місця в особливо цікавій штуці – «європейській політиці сусідства», згідно якої мала будувати разом з Ліваном, Алжиром чи Палестиною «зону стабільності, миру і добробуту» на кордонах з ЄС. З 2009 р. відносини між Україною і Євросоюзом розвивалися в рамках ініціативи «Східне партнерство» – та ж політика сусідства тільки в профіль, на Сході, як можна здогадатися. Проте, саме з реалізацією Партнерства перед Україною постала реальна перспектива зрушити віз євроінтеграції з місця – створення зони вільної торгівлі, лібералізація візового режиму, підписання угоди про асоціацію.

Передвиборча програма «Україна для людей» зразка 2009 р. вела В.Ф. Януковича до влади на позиціях збереження позаблокового статусу України. Вже через кілька років новообраний Президент говорить про європейський вибір: «Укладення Угоди про асоціацію для України є на нинішньому етапі головним кроком у зближенні з Європейським Союзом, оскільки це означатиме перехід співробітництва нашої держави з ЄС у якісно новий формат політичної асоціації та економічної інтеграції» (Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2013 р.) Звичайно, текст Послання Президенту пише ціла армія фахівців, але і новорічне привітання не виголошується ним експромтом, тому – написаному вірити.

Майже 20 років лідери вели країну в напрямку Європи, з горем навпіл долаючи спротив Росії, котра хотіла влаштувати власне міждержавне об’єднання зі «своєю атмосферою». Нарешті, у 2013 р. стало відомо, що ЄС готовий підписати Угоду про асоціацію з Україною ще до кінця року. Склалося враження, що Януковичу вдасться те, чого не змогли досягти Кравчук, Кучма та Ющенко з його «дорожніми картами» та іншими акцептами.

Переведення потенційної перспективи в статус реальності вимагало, з-поміж іншого, певних законодавчих новацій щодо прокуратури, виборів та лікування ув’язнених за кордоном. Останній з вказаних інтеграційних напрямків удосконалення вітчизняного законодавства можна вважати персональним – Європа давно виступає проти «вибіркового політичного переслідування» в Україні і вимагає дозволу на лікування Ю.В. Тимошенко якимись німецькими ліками і німецькими лікарями в німецькій клініці. Більшість змін в наші закони вносяться з ефективністю горіння у вакуумі, така ж доля спіткала і євроінтеграційні – влада і опозиція не змогли домовитись, хоча до цього закликав сам Президент, неймовірно хвилюючись, що питання євровибору не вирішуються ним особисто.

Не бажаючи акцентувати увагу на невдачах законотворчої роботи, український уряд робить хід конем – 21 листопада 2013 р. за тиждень до доленосного саміту Східного Партнерства у Вільнюсі, уряд призупиняє процес підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Тим часом, відбувся очікуваний саміт, Президент сміливо заявляє, що через економічний тиск збоку Росії та загальну скруту Україна потребує 160 млрд. неукраїнських грошей і якщо ЄС їх дасть, то ми готові поступитися і подумати над підписанням Угоди, яку так гаряче бажає ЄС. Глава нашої держави якісно засвітився в Європі – така послідовність і непохитність у відстоюванні власної позиції властива не всім політичним лідерам. Через примхи європейців, нічого не підписалося, але курс на євроінтеграцію ніхто не скасовував і він лишився «пріоритетом державної зовнішньої політики». Народ не зміг розібратися в таких хитросплетіннях і почав збиратися для мозкового штурму: колективно розв’язувати головоломку. Перші масові заходи відбулись уже ввечері 21 листопада.

Оскільки вітчизняна законодавча база досі не обтяжилася законом про мирні зібрання, довести мирний характер таких заходів виявилося проблематично. Зрештою, Гордіїв вузол було розв’язано звичним способом. В останню суботу листопада Київський Майдан знову став центром політичної активності громадян, терпіння яких вичерпалося. З тією лише різницею, що на відміну від 2004 р., кров таки пролилася. Одного разу у червні 1941 р. повідомлення Радянського інформбюро почалося зі слів про віроломний напад без оголошення війни. Приблизно за таким же сценарієм розгорталися і події 30 грудня 2013 р.: близько 4-ї ранку «Беркут» застосував залізно-гумові аргументи, переконуючи мітингувальників звільнити Майдан. Більше тисячі закутих в броню і озброєних спеціалістів з рукоприкладства проти кількох сотень сонних і беззбройних студентів: десятки травмованих, десятки затриманих, всіх розігнано, а декого і гнано – інший результат «битви» був би просто фантастичним.

Події української політики взагалі часто піддаються логічному осмисленню, але останні – вище будь-якого розуміння. Для чого розганяти Майдан, коли він от-от розійшовся б сам? Чому Президент, котрий згідно Конституції відповідає за національну безпеку, нічого не знає про застосування сили проти студентів? Чи це просто «фінт вухами»?

Так чи інакше, Президент виступив з офіційним обуренням, пообіцяв знайти і покарати винних, а вже в неділю 1 грудня будівлю Адміністрації штурмували якісь люди, яких знову вправно била олімпійська збірна України з «беркутингу». Не втрачаючи контролю над ситуацією, Глава держави знову демонструє послідовність, нагадуючи про 22-гу річницю Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України. У своєму зверненні він нагадує нам, що «немає у світі сили, яка змогла б похитнути рішучість українців» і що «ми – європейський народ», а наша держава має «інтегруватися у співдружність європейських націй як рівноправний партнер».

Маємо наочне відображення обурливого наклепу про причетність Глави держави до кривавих розборів. Керівник столичної міліції признався, що нашкодив, і пішов у відставку; під стінами робочого місця Президента побилися дворові хлопчаки, але сам він не відволікся і знову продемонстрував народові непохитне переконання у скорому єднанні з Європою. Так і на другий президентський термін вийти можна!

Міжнародна спільнота також не залишилась осторонь таких буремних подій: з осудливим «а-та-та» виступили чиновники ЄС, лідери європейських країн і НАТО; пішла мова про можливість оголошення персонами нон-грата окремих політичних діячів в Європі і так далі. На ресурсі Білого Дому США одна за одною з’явились петиції із закликом до заборони Януковичу та іншим перетинати кордони ЄС та США, до блокування та арешту їхніх банківських рахунків.

Виникли ідеї про введення військ інших держав для врегулювання ситуації: депутати Севастополя просять допомоги у Путіна, петиція «небайдужих» американців – у збройних сил США. Остання взагалі дає підстави сумніватися у своїй щирості – наведемо цей короткий текст повністю: «11.30.2013 Ukrainian special forces were used against peaceful protesters without warning, Independence Square in Kiev was locked at night with all who were there. After that, many people got injured not justified. This means that Yanukovych became indicator of. So give the Ukrainian powers United States Armed Fortses for military aggression against Yanukovych. Ukrainian asking for military aid against the dictatorship».

Помилки в тексті не залишилися поза увагою: диктатор став індикатором, а збройні сили – взагалі чимось незрозумілим. Така неграмотність наводить на сумніви в американському походженні відозви. Або ж свідомий і щирий житель Техасу поспіхом творив цей шедевр перед відльотом до Києва. Значно сильніше хвилює інше: світ не облишив звичку вирішувати щось за українців, тим більше, що останні насправді не просять про «military aid against the dictatorship». Досвід Іраку та інших держав є більш аніж красномовним свідченням граничної корисності від застосування американських «демократизаторів» різного калібру – їх нам точно не треба. Як і сусідніх. Самі розберемось.