dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Виклики в гуманітарній сфері України і національна пам'ять. Частина 1

Виклики в гуманітарній сфері України і національна пам'ять. Частина 1

Дмитро Вєдєнєєв

Технології вбивства суспільств

Одним із магістральних напрямів розвитку сучасного світу стало формування так званого «VІ технологічного укладу», основні контури якого вивчаються, моделюються або вже впроваджуються у провідних країнах світу. Карта «VІ технологічного укладу» включає (поряд з біотехнологіями, нанотехнологіями, роботехнікою та штучним інтелектом) і такі напрями як «високі гуманітарні технології» та «технології збирання й знищення соціальних суб’єктів». Інакше кажучи, відбувається прискорений розвиток новітніх технологій впливу на свідомість, які від простого управління людьми та спільнотами переходять на рівень творення віртуальної реальності (що сприймається як реальність існуюча), конструювання спільнот  із завданими характеристиками, або знищення (завдання деструктивного впливу) легітимному державному ладу, традиційній культурі, ментальності народів тощо.

Сучасні інформаційно-психологічні технології впливу на свідомість базуються на нечуваних можливостях електронних та друкованих засобів масової інформації, досягненнях аналітичної психології, психології «колективного несвідомого», лінгвістики, психолінгвістики, семіотики, семантики, положень біхевіоризму, постмодернізму та інших специфічних інтелектуальних продуктів, які інтенсивно розвивалися на Заході з останньої чверті ХІХ ст. (і перебували під забороною, або вважалися маргінальними в СРСР, що обумовило відсутність належної  протидії радянської держави та відсутність імунітету у свідомості радянських народів проти інформаційно-психологічних впливів ззовні). Провідні держави Заходу набули і величезного досвіду застосування (як для управління власними народами, так і для дестабілізації своїх геополітичних противників по «холодній війні» 1946–1991 рр.), технологій «заміни дійсності псевдодійсністю» (за визначенням А.Безансона).

Чільне місце деструктивним інформаційно-психологічним технологіям («організаційній зброї») відводиться у концепції  т.зв. «війн шостого покоління», або «неконтактних війн», в яких застосування масованого впливу на свідомість військовослужбовців та  цивільного населення противника переслідує за мету досягнення такого ступеня їх деморалізації, що вони готові добровільно відмовитися від опору.

Глибину структурного ураження ментальної сфери противника та довгостроковість його негативних наслідків продемонстрував приклад СРСР, який був абсолютно застрахований від прямої збройної агресії, однак зазнав тяжкої поразки саме на полях інформаційно-психологічного протиборства. На думку російського вченого Г.Малинецького, серед «згубних факторів, що розвалили Союз», на першому місці перебуває «знищення сенсів та цінностей», в основі якого лежала інформаційна атака на історичну свідомість, дискредитація «всього святого й героїчного», оголошення минулого суцільно негативним явищем.

Про складові «організаційної зброї», застосованої проти СРСР, влучно висловився відомий письменник і публіцист О.Проханов: СРСР був зруйнований «не атомною зброєю, не вторгненням мільйонних угруповань, а «організаційною зброєю». Особливою «культурою», створеною західним концептуалістами, котра розкладає противника – насаджує у ньому «агентів впливу», трансформує «змісти», занурює хибні цінності, інкрустує «ракові клітини» чужорідних організацій, створює фальшиві цілі розвитку, демонізує національних лідерів, підриває фундаментальні основи…цивілізації».

Відтак метою нашої статті є аналіз проблемиу сфері забезпечення безпеки гуманітарної сфери України, яка полягає у виявленні, протидії, відверненні (мінімізації) цілеспрямованих негативних внутрішніх та зовнішніх впливів, здатних деструктивно вплинути на національну пам’ять як органічну складову політичної та національно-культурної ідентичності, державотворчого потенціалу українського народу.

Безпека інформаційного поля – безпека майбутнього

Важливість зміцнення й захисту національної пам’яті як громадянсько-політичного чинника з погляду забезпечення інформаційної безпеки існування України у глобалізованому світі відображена у чинному законодавстві. Ст. 10 «Засади внутрішньої політики в гуманітарній сфері» Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»  серед пріоритетів державної політики передбачає «відродження духовних цінностей Українського народу, захист та примноження його культурного надбання, збереження національної культурної спадщини…, відродження та збереження культурної самобутності регіонів…, створення умов для консолідації суспільства на основі національної системи духовних цінностей». Загрози національній пам’яті як важливому елементу етнокультурної та політичної ідентичності громадян України цілком підпадають під визначені ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» загроз національним інтересам і національній безпеці України, а саме – «намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом недостовірної, неповної або упередженої інформації».

Затверджена Указом Президента України від 8 червня 2012 р. № 389 Стратегія національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється»  серед ключових завдань політики національної безпеки у внутрішній сфері визначила створення сприятливих умов для зміцнення єдності українського суспільства на основі європейських демократичних цінностей; збереження і розвиток духовних і культурних цінностей українського суспільства, зміцнення його ідентичності на засадах етнокультурної різноманітності; реалізацію комплексу заходів державної політики, спрямованих на консолідацію українського суспільства та пошук загальнодержавного консенсусу щодо ключових питань розвитку держави; запобігання поширенню пропаганди екстремізму, насильства, ксенофобії, релігійної нетерпимості, моральної розбещеності.

Слід зазначити, що деструктивним впливам на національну пам’ятьяк  невід’ємну складову гуманітарної сфери сприяла низка чинників, що склалася історично, або утворилася після 1991 р. внаслідок серйозних прорахунків у внутрішній та гуманітарній політиці, а також навмисного перетворення сфери історичної свідомості у поле протиборства між політичними силами всередині держави, руйнації традиційних науково-освітніх та культурних інститутів (під тиском послаблення керівної ролі держави, впровадження т.зв. «дикого ринку»), занепад суспільної моралі,  розшарування населення  пострадянської України за політичною, соціально-майновою, регіональною, етноконфесійною ознаками. Серед таких факторів можна виокремити такі:

– ситуативний, кон’юнктурний характер формування політики національної пам’яті, в основу якої не було покладено прийнятних для суспільства, науково обґрунтованих, закріплених у нормативно-правовому відношенні принципів і настанов з розробки та реалізації політики національної пам’яті як комплексу заходів, що розробляються і здійснюються органами влади (за участю об’єднань громадян)  з метою формування історичної свідомості через систему засобів масової інформації, освіти, науки, культури, комемораційної діяльності тощо;

– відсутність чітко артикульованої загальнодержавної доктрини  (концептуального бачення) перспективного суспільного розвитку («національної ідеї»), як базового документу, що визначає і пріоритети політики національної пам’яті;

– наявність суттєвих регіональних, соціокультурних, етноконфесійних відмінностей, різкого соціального та партійно-політичного розшарування суспільства, що вело до ерозії надособиснісної (громадянської) свідомості на користь акцентуванню етнічної, регіональної, корпоративної ідентичності;

– зниження якості життя значної частки громадян, занепад доступної культурно-освітньої сфери;

– відсутність привабливої, гнучкої політики у сфері міжнаціональних відносин та по лінії Центр-регіони, незадовільне фінансування програм мовно-культурної інтеграції корінних неукраїнських народів в українську громадянську націю;

– підміна (особливо у 2005–2009 рр.), державного курсу на формування української громадянської самоідентифікації нав’язуванням жорсткого етнонаціоналізму або певних регіональних версій тлумачення історії України як основи міфологізованої ідеології; по суті, насаджувалося поняття про національну пам’ять як про виключно резервуар історичних трагедій і лише негативних подій 1918–1991 років. Так, пропагуючи «історичні ініціативи» Президента України В. Ющенка, науковці доходили до того, що на сторінках дисертацій та солідних видань усерйоз пропонували: «у національній свідомості має вибудовуватися історичний символьний ряд: Батурин–Крути–Голодомор–УПА», якому належить стати «джерелом гордості за здобуту дорогою ціною незалежність».

– вплив на формування та функціонування національної пам’ятіконфліктного характер моделей пам’яті (передовсім – «української радянської» та «української національно-громадянської» моделей), відсутності у певної частини населення усвідомленої громадянської самоідентифікації, або переваги локальної ідентичності над загальнодержавною;

– недостатній рівень розвитку фахової дослідницької діяльності, помітне погіршення її теоретико-методологічного рівня та суспільної відповідальності тих, хто розробляє історичну тематику, за науковий рівень своєї творчості;

– помітне зменшення обсягу навчального часу, який відводиться на вивчення історичних дисциплін у вищих навчальних закладах, серйозні методичні проблеми викладання історії у загальноосвітній школі, зокрема – вплив на зміст викладання вітчизняної історії (та навчальної літератури) регіональних уподобань та історичних міфів тощо.

Мазохізм чи патріотизм: що обираємо?

Демонізація минулого або культивування мазохізму у поглядах на вітчизняну історію (на фоні й у переплетенні із руйнацією пост сталінської моделі суспільства високої соціальної  мобільності й захищеності) спричинила появу соціально-психологічних травм у пострадянському соціумі. Про них, зокрема, вдало висловився академік НАН України Мирослав Попович: «Можна з певною метафоричністю говорити про комплекси національної повноцінності чи неповноцінності, оскільки це перенесення на спільноту характеристик, які належать до психічної структури особистості. Суспільство не може бути божевільним. Проте воно може перебувати у стані психозу... Акцентуйованих особистостей (тих, хто має яскраві риси характеру, що межують із патологією) в суспільстві багато, і такі риси, коли захотіти, можна знайти і в національній свідомості. Маргінальні ж настрої відбуваються «на полях» історії. Під час інфляції 90-х років минулого століття люди були сповнені очікувань змін на краще, а сьогодні оптимістичних поглядів меншає...».

Пам’ять про здобутки у царині державотворення, культури, науки й мистецтва, у боротьбі проти іноземного поневолення, приклади конструктивного співробітництва корінних народів України та інша позитивна історична інформація залишалася поза увагою. Із суспільної свідомості «вимивалися» ті чинники, які формують громадянську ідентичність, повагу до державності, національну самоповагу та гордість за звершення предків, мобілізують духовні сили для забезпечення гідного майбутнього;

Відбувалася помітнавіктимізаціянаціональної пам’яті – тобто накопичення й закріплення афективних змін в колективній пам’яті, історичній думці, соціокультурному полі, свідоме селекціонування у ході розробки національного гранд-наративу переважно (виключно) негативного опису та інтерпретацій подій минулого, цілеспрямоване насадження інформаційно-психологічними механізмами у масовій свідомості однобічно негативних (гіпертрофованих) уявлень про минуле.

Наполегливе й гіпертрофоване прищеплення українському народу відчуття власної «жертовності» породжувало ескалацію деструктивних суспільно-психологічних реакцій по відношенню до реального (але такого, що залишився у майбутньому). Процес віктимізації в його «агресивному»варіанті супроводжувався, зокрема, утворенням у колективній свідомості настроїв (комплексів) гніву на вже фізично відсутніх винуватців страждань предків, відрази, помсти,  радикалізацією настроїв у суспільстві. Відбувалося каналізування болючих суспільно-психологічних реакцій на заздалегідь і кон’юнктуро визначені об’єкти: інші етноконфесійні або соціальні спільноти, політичних противників, іноземні держави тощо. У свою чергу, поширення ірраціональних поглядів ставило під загрозу громадянську, етноконфесійну, міжрегіональну стабільність у суспільстві.

При цьому із активних шарів національної пам’яті виводилася ретроспективна інформація про вагомі цивілізаційні здобутки українського народу, досягнуті під час перебування України у складі радянської федерації (серед яких, зокрема – територіальна цілісність України, її статус члена-засновника ООН, міжнародно-правове закріплення існуючих кордонів, створення величезного науково-промислового й культурно-освітнього потенціалу тощо – історичної спадщини, яка вирішальним чином уможливила оформлення державного суверенітету та потенціал розвитку України).

Чинники небезпеки міцніють

З погляду внутрішніх негативних чинників впливу на національну пам’ять небезпеку становило кон’юнктурне використання або тенденційне тлумачення історичного матеріалу, перетворення його на знаряддя політичного протистояння, розпалення міжнаціональної ворожнечі та міжрегіонального відчуження, ксенофобії, національної або релігійної нетерпимості з боку окремих політичних формувань та громадських організацій (у т.ч. таких, що є провідниками впливу зовнішніх сил). Це ускладнювало діалог між суспільними, національними, регіональними спільнотами, поставило під загрозу збереження громадянської злагоди й територіальної цілісності України.

Всередині України ерозію національної пам’ятіспричиняли, передовсім:

– перетворення історичного матеріалу на знаряддя  політичної боротьби, елемент провокування іредентистських та сепаратистських настроїв, політичного екстремізму;

– прояви, із використанням «історичних аргументів», національної ворожнечі, шовінізму, національної або релігійної нетерпимості з боку окремих осіб, політичних сил, громадських організацій, ЗМІ;

– штучна консервація в історичній свідомості елементів тоталітаризму, крайнього етнонаціоналізму та інших несумісних із обраною Україною моделлю розвитку демократичної та правової держави;

– наявність у суспільній свідомості полярних, політично заангажованих та емоційно перевантажених оцінок важливих подій вітчизняної історії, що ускладнює діалог між певними суспільними, національними групами;

– поширення вітчизняними ЗМІ серед широкого загалу з комерційних або вузько корпоративних інтересів перекрученого, фальсифікованого інформаційного продукту на історичну тематику.

На сферу національної пам’яті України скеровуються зовнішні цілеспрямовані інформаційно-психологічні впливи з метою послаблення реального суверенітету держави й морально-психологічної стійкості народу. Їх виникнення пов’язане із інформаційними впливами глобалізації , радикальними змінами у системі міжнародних відносин після розпаду комуністичного блоку та СРСР, суперечливими суспільно-політичними та ідейно-духовними процесами у суміжних з Україною державах, боротьбою зовнішніх центрів сили за вплив на ситуацію в Україні та її зовнішню політику з урахуванням вагомого геополітичного та геоекономічного потенціалу України, що відбувається на фоні суттєвого послаблення сектору безпеки та оборони України, нестабільності її внутріполітичного становища, обмежених економічних можливостей держави.

Водночас, державна політика національної пам’яті не втрачала свого значення як важіль громадянської консолідації суспільства, збереження національної самодостатності в умовах глобалізаційних процесів, мобілізації духовних сил народу на розв’язання наявних проблем та реалізації стратегії розвитку України як повноцінної європейської держави у ХХІ столітті.

Більше того, не в останню чергу саме глобалізаційні інформаційно-політичні  впливи призвели до формування т.зв. «нової історичної культури». Її сутність полягає у тому, що історична наука та історична пам’ять із знаряддя обслуговування суспільно-політичних інтересів та освіти перетворилася на самостійний елемент державної політики (включаючи зовнішньополітичну сферу), а тлумачення історії набули рангу оформленої у правовому відношенні діяльності, яка спирається на спеціально створені державні інституції, громадські організації та рухи тощо.

За деякими підрахунками, станом на 2010 р. понад 70 країн світу (пострадянські держави, певні країни різних регіонів Африки, В’єтнам та інші держави) опікувалися проблемами подолання «історичних травм» у формі розробки та реалізації відповідної державної політики та суспільно-правових дій. З’явилося поняття «законів пам’яті» – явище, яке характеризує те, як нинішні покоління людей уявляють собі минуле та як ставляться до нього. Сучасні інформаційні засоби перетворили історію на «інформаційний продукт масового споживання», істотно підірвавши «монополію» науковців та «канонічних» підручників.

Доцільно звернути увагу і на некритичне сприйняття (або свідоме, настирливе просування у пострадянський методологічний вакуум, що утворився на монопольному місці методології й світогляду історичного матеріалізму, вульгаризованого марксизму) у професійному гуманітарному середовищі саме тих історіософських поглядів, які агресивно сповідують дераціоналізацію поглядів на явища суспільного життя, породжують, за висловом Ф.Анкерсміта, «інтелектуальний алкоголізм».

Як влучно зазначили автори капітальної праці з історіографії нового та новітнього часу, у пострадянських державах «в моду увійшли загадкові письмена й незрозумілий жаргон, який викликав обґрунтовані підозри, що це – димова завіса, аби приховати відсутність змісту. Істориків оточили носії  двох нових мов…, чи то йдеться про бездушні математичні формули кліометристів, чи то про жаргон постмодерністів, котрий нерідко збиває з пантелику…».  Колишній прихильник «радикально-екстремістського «лінгвістичного повороту»… Домінік Ла Капра уїдливо зауважив, що якщо довести до логічного кінця погляди постмодерністів, то доведеться визнати, що «нічого не існує» і в самому тексті». Не всі вітчизняні історики дослухалися до Й.Рюзена, котрий закликав до урахування того, що погляди зарубіжних авторів «пов’язані з традицією західно-європейського історичного мислення», а відтак потребують розуміння їх цивілізаційних та гносеологічних корінь, а не пасивного сприйняття із захватом неофітів.

Водночас, із зарубіжної історіографії та праць діаспорних авторів (передовсім тих, які орієнтувалися на політичні угруповання діаспори, експортувати в Україну конфронтаційні стосунки між собою, що законсервувалися з 1920–1950-х рр.) були широко запозичені концепти, які відзначаються політичною заангажованістю, і породжені атмосферою міжблокової воєнно-політичної конфронтації, «холодної війни». У масову свідомість цілеспрямовано закарбовувалися (або активізувалися маніпулятивними прийомами міцно, здавалося б, забуті) саме конфронтаційні, дражливі уявлення про минуле, негативно психологічно забарвлені настроями образ (реальних або вигаданих, роздмуханих), помсти, ненависті, необґрунтованих історичних претензій, жорстким етнонаціоналізмом, відразою до певних етносів тощо (зокрема, відроджувалися у програмних настановах й ідеології націонал-радикальних організацій в сучасній Україні реанімовано погляди інтегрального націоналізму, від якого сама ОУН (Б) офіційно відмовилась у 1943 р).

 

Продовження в наступній частині…