dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Тимурівці навиворіт

Тимурівці навиворіт

Тимурівці навиворіт

Громадські організації в Україні існували ще за часів Радянського Союзу. Само собою зрозуміло, що діяльність переважної більшості з них була жорстко централізованою, вкрай несамостійною і мало нагадувала справжнє громадянське суспільство. Через заборону опозиційної політичної діяльності довгий час вони обмежувались культурними, екологічними чи економічними напрямами роботи. З точки зору тоталітарної держави, активна діяльність громадських утворень носила загрозливий національній безпеці характер. Проте, зі зміною політичною режиму стало зрозуміло, що не меншу небезпеку становить і їх пасивність.

«Перебудова» з її гласністю та плюралізмом сприяла виникненню в Україні незалежних громадських організацій. Першими на політичній арені заявили про себе дисидентські правозахисні групи, що стежили за дотриманням гуманітарної частини Гельсінських угод 1976 року. Влітку 1988 року Українська Гельсінська Спілка (УГС) оприлюднила «Декларацію принципів» і почала діяти не як суто правозахисна, а як політична організація...

З того часу кількість громадських об'єднань в Україні почала неухильно і стрімко зростати. В 1991 році в країні діяло близько 300 організацій, у 1996 – понад 12 тисяч, у 2000 – близько 27 тисяч, а на сьогодні – більше 50 тисяч. Як часто буває в українських реаліях, кількість далеко не завжди означає якість: за експертними оцінками активно діють лише біля 5 тисяч.

Україна не оточила себе непроникним муром, тому внутрішні події та загальна ситуація у різних сферах не залишаються поза увагою світової спільноти. Часто ця увага носить надокучливий характер і є абсолютно зайвою, але зараз про інше. Країни ЄС, куди так наполегливо преться і Україна, зацікавлені у сталому розвитку України як правової держави та готові надавати необхідні ресурси для вирішення проблем у різних галузях – від транскордонного співробітництва до захисту кажанів. За оцінкою національних експертів, серед країн Східної Європи Україна отримує одну з найбільших часток міжнародної допомоги. Кожна миша прекрасно знає, що сир буває безплатним тільки в місцях, небезпечних для здоров'я та життя...

Де гроші, там і суперечки. Протягом кількох останніх років не припиняється потік звинувачень з боку представників уряду та депутатського корпусу на адресу громадянських інституцій у неефективному використанні донорської допомоги. При чому остання розглядається як така, що інколи переслідує цілі, що можуть становити загрозу національній безпеці. Для характеристики ситуації навіть був створений спеціальний «термін» – грантожерство.

Щоправда, виник він ще в кінці 2003 р., коли з ініціативи П.Симоненка, І.Шарова (фракція партій ППУ та «Трудової України»), В.Пустовойтенка, Ю.Тимошенко та М.Гапочки (група «Народний вибір») у секретаріаті Верховної Ради було зареєстровано проект постанови про створення Тимчасової слідчої комісії з питань встановлення фактів закордонного втручання у фінансування виборчих кампаній в Україні через недержавні організації, що існують на гранти іноземних держав (№4478). Грантоїдство – термін непривабливий, але він доволі прозоро характеризує громадянське суспільство України – багато неурядових організацій створені задля отримання грошей довірливих європейців чи американців, а потім існують лише на паперах Міністерства юстиції.

Всупереч поширеній думці, на закордонних грантах працюють лише 19% українських громадських організацій. До сфери їх діяльності в основному входить захист прав громадян та моніторинг дій влади. Таке повідомлення зробила директор фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ Ірина Бекешкіна в інтерв'ю ZN.UA.

При цьому вона підкреслила, що для тих, хто займається інвалідами, багатодітними сім'ями, старими, хворими, допомагає місцевий бізнес. Проте, за її словами, моніторинг дій влади чи аналіз нормативно-правової сторони держави не є тими сферами діяльності, котрі буде фінансувати бізнес, оскільки така «інвестиція» є украй ризикованою. З цієї точки зору виглядає логічним залучення українськими НУО коштів іноземних грантодавців.

За матеріалами тижневика «Дзеркало тижня» лише Європейська комісія і Рада Європи протягом 2009-2010 рр. реалізували в Україні шість проектів у сфері верховенства права та захисту прав людини. Крім них, інші донори здійснювали допомогу за більш вузькими напрямками: USAID – розвиток судової системи (у 2010 р. бюджет для України становив 96 млн. дол. США, у тому числі на Програму розвитку громадянського суспільства – 15 млн.); ОБСЄ, CIDA, SIDA, Департамент юстиції США – підтримка системи кримінальної юстиції; датська програма MATRA, Інститут відкритого суспільства – доступ до правосуддя. До кола постійних донорів входять уряди США, Великої Британії, Нідерландів, Німеччини, Канади, Швейцарії, Швеції, Японії, а також Програма розвитку ООН. Серед приватних донорів найпомітнішу роль відіграють такі благодійні інституції, як Фонд Джорджа Сороса та Фонд Чарльза Стюарта Мотта.

Загалом понад 30 агенцій-донорів сприяють розвиткові демократії, покращанню стану справ у галузі дотримання прав людини та інших проблемних сферах в Україні. Європейський Союз упродовж 2010–2011 рр. підтримує Україну шляхом реалізації близько 250 проектів.

До основних напрямків, за якими здійснювалася підтримка у 2009–2011 рр. належать:

• підвищення професійності представників органів влади, які безпосередньо відповідальні за дотримання міжнародних стандартів у реалізації внутрішньої політики;

• забезпечення свободи слова;

• формування інституцій громадянського суспільства для контролю за діями влади;

• створення необхідних умов соціального захисту для громадян України та окремих вразливих груп;

• захист прав національних меншин та мігрантів;

• впровадження енергозберігаючих та екологічно безпечних технологій тощо.

Задля справедливості варто зазначити, що державне споживання іноземних грантів не відзначається зайвою скромністю в порівнянні із громадським. Тільки протягом перших 10 років незалежності через державні структури пройшло більше 4 мільярди доларів закордонної допомоги. Державні підприємства одержали на роботи із закриття Чорнобильської АЕС з 1996 року тільки від ЄБРР понад 100 мільйонів євро, а на спорудження об'єкту «Укриття» Захід готовий виділити більше половини із потрібної суми – 550 млн. євро із 840 млн. Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, малярією та туберкульозом надав Міністерству охорони здоров'я гранти на 17 млн. доларів. Світовий Банк фінансує утворений Кабінетом Міністрів фонд соціальних інвестицій на 70 млн. доларів. Загалом зарубіжна допомога в органах державної влади іде практично на все – на армійські реформи, на реформування правоохоронних органів і спецслужб, на контроль за станом енергетичних об'єктів, їхню модернізацію, на комп'ютеризацію банківської, податкової та бюджетної систем, на аграрну реформу, на створення інформаційних мереж у центральних органах влади тощо.

Разом з тим, виміряти загальну цифру асигнувань наданої допомоги, а тим більше оцінити ефективність їх використання, надто складно через відсутність відповідних координаційних механізмів на державному рівні. Позиція держави в питаннях залучення донорських коштів досить суперечлива через політичну складову, зокрема через неузгодженість зовнішньої та внутрішньої доктрини розвитку України.

Наприклад у 2007 р., в рамках приєднання до Паризької декларації щодо підвищення ефективності зовнішньої допомоги в Україні було створено спеціальну урядово-донорську групу, яка мала розробити загальну стратегію та концепцію отримання технічної допомоги українськими органами влади. Результати діяльності групи наразі невідомі, як і не можна знайти на урядовому порталі будь-яких посилань на донорську чи міжнародну допомогу.

Натомість єдиним виходом цих процесів стало різко негативне ставлення української влади до зовнішньої допомоги, якщо вона надається громадському, а не державному сектору. Наприклад, львівські події 9 травня цього року, дали всі підстави Міністрові внутрішніх справ А.Могильову заявляти про їх влаштування «добродіями, котрі мають відпрацьовувати гранти, бо потужна Україна нікому не потрібна». Міністр освіти і науки, молоді та спорту Д.Табачник вважає, що студентська молодь в Україні підбурюється іноземними фінансовими вливаннями на певні антидержавні дії. Напевне, недавній «замах» на міністра, вчинений студенткою Могилянки із застосуванням особливо тяжкої зброї у вигляді букету квітів, також був чітко спланований та профінансований ворожими іноземними фондами. З іншого боку, яким б сумнівними не були подібні аргументи і наскільки іронічно до них не ставитись, вони не такі вже далекі від реальності.

Ми прекрасно знаємо, що всі гранти, транші та інші способи фінансування українських урядових програм та проектів передбачають виконання різних умов, котрі додають в бочку меду більше, як ложку дьогтю. Якщо умови висунуті державі більш-менш широко розголошуються, то за яких обставин свої гранди отримують НУО, залишається тільки здогадуватись. Крім того, простежується певна несправедливість: українські НЕУРЯДОВІ організації таким чином впадають у фінансову залежність від УРЯДІВ інших держав. І від цієї залежності в першу чергу може постраждати саме Україна.

Іще одне. Інформаційна безпека є вагомим елементом безпеки національної. Проте її важливість не обмежується захистом електронних баз даних, протидією витокам інформації чи контролем за збереженням позитивного іміджу держави в мас-медіа. Особливого значення набуває діяльність вітчизняних журналістів – чим більше вони незалежні від держави, тим краще. Проте, ціна тієї незалежності теж має значення. Народний депутат від Партії регіонів Олена Бондаренко вважає, що влада програє інформаційну війну через журналістів, підготовлених на кошти західних грантів. Про це вона заявила в інтерв'ю газеті «Киевский телеграф»: «Якщо наші журналістські навчальні програми фінансуватимуться соросоподібними, то ми й далі програватимемо інформаційні війни». За її словами, «навчати журналістів за чужі гроші рівнозначно вирощуванню іноземної армії у власній державі».

Зрозуміло, що таке красномовне порівняння виглядає дещо натягнутим, але воно не позбавлене логіки. При всій моїй повазі до громадянського суспільства та визнанні необхідності існування його інститутів, залишається певне побоювання того, що окремі з них здатні відіграти роль «п'ятої колони». Хто платить гроші, той замовляє музику! Було б занадто наївно думати, що абсолютно вся допомога надається нам безкорисливо – фінансування українських НУО іноземними урядами 100% явно чи неявно переслідує досягнення їхніх власних цілей. В умовах складності проведення збройної інтервенції в Україну чи інші пострадянські держави, чим діяльність НУО та хитре застосування інформаційних технологій не спосіб запровадити демократію потрібного формату?