dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Ідейно-духовні та соціально-психологічні коріння екстремістських проявів у сучасній Україні (Частина 2)

Ідейно-духовні та соціально-психологічні коріння екстремістських проявів у сучасній Україні (Частина 2)

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, професор

«Імпорт» націонал-радикалізму

Оскільки в СРСР практично не існувало соціально-економічних передумов для гострої міжнаціональної ворожнечі, прояви націоналістичної ідеології та ксенофобії суворо переслідувалися за чинним законодавством, то причини появи радикально-націоналістичних організацій в Україні після 1991 р. слід, насамперед, шукати у стані ідейно-духовної сфери, зокрема – у молодіжному середовищі. Саме воно стало найбільш сприятливим грунтом для перейняття конфронтаційних ідеологічних продуктів, породжених драматичними подіями національної історії та протистоянням доби «холодної війни».

На становлення ідеології праворадикального екстремізму у пострадянській Україні вплинули стрімке утворення ідеологічного вакууму після фактичної заборони попередньої офіційної ідеології, відсутність чіткої консолідуючої  ідеології державотворення, різке зростання протестного потенціалу на фоні різкого погіршення становища основної частини населення у ході «ринкових перетворень»,  що у сукупності із відкритістю (якщо не сказати – беззахисністю)  ідейно-духовного та інформаційно-психологічного простору України призвело до вибухоподібного поширення ідеології радикалізму й екстремізму різного політичного забарвлення.

До пострадянської України, зокрема, нахлинули специфічні ідейні та тактико-підривні продукти доби міжблокового протистояння у післявоєнному світі («холодної війни», головною складовою якої поступово стала інформаційно-психологічна війна, котру геополітичні противники СРСР вели проти свідомості й, ще більше, підсвідомості радянських громадян).

Реалією суспільно-політичного життя стали активні контакти України з національною діаспорою, котра прагнула, і з чималим успіхом, стати націонал-політичним наставником українського націонал-демократичного руху та молодої державності. Безперечно, не можна недооцінювати морально-політичну підтримку діаспори у справі міжнародного визнання Української держави, її внесок у розвиток культури й освіти в нашій країні.

Разом з тим, як це не парадоксально, досягнення стратегічної мети українських націоналістів – проголошення державного суверенітету України – не призвело до саморозпуску закордонних націоналістичних об‘єднань та їх структур безпеки. Не припинялися та виплескувалися в ідейно-інформаційний простір незалежної України багатолітні (інколи  – від 1939–1940 рр.) ідейно-політичні суперечності між різними політизованими об’єднаннями діаспори, у тому числі – всередині власне націоналістичного руху. Об‘єктивно виникали розбіжності між інтересами України як держави та певними спрямуваннями політичних угруповань діаспори, їх структур безпеки.  Із розпадом СРСР та значною активізацією контактів з політизованими об‘єднаннями української діаспори радикальні погляди та спеціальні навички окремих «ветеранів холодної війни» практично безперешкодно поширювалися в Україну, знаходячи сприятливе середовище серед радикально-націоналістичних елементів в Україні.

Справді, певні структури діаспори накопичили вельми солідний багаж  досвіду розвідувально-підривної та іншої специфічної діяльності. Приблизно у 1968–1969 рр. розпочалося піднесення розвідувально-підривної діяльності закордонних центрів українських націоналістів, що навряд чи випадково співпало із посиленням наголосу саме на сферу міжнаціональних відносин у підривній інформаційно-психологічній та іншій роботі спецслужб США та країн НАТО проти СРСР.

Щоб не бути голослівним. У 1968 р. ІV-й Великий надзвичайний збір Закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) висунув гасло „Київ проти Москви”, який у перспективі передбачав розпад Радянського Союзу за національною ознакою. Цей форум закликав готуватися до створення озброєних повстанських угруповань.

У 1970–1980-х рр. серед головних завдань закордонних націоналістичних центрів зберігалися перенесення центра ваги підривної роботи безпосередньо в УРСР з метою ліквідації радянського державного ладу, створення в Україні організованого підпілля. Так, у листопаді 1974 р. V-й Збір ЗЧ ОУН наголосив на необхідності переходу до «більш гострих форм» підривної роботи, створення в УРСР умов для виникнення «повстансько-партизанського руху», інспірування громадянської непокори. Для підготовки «бойових груп», опанування диверсійно-терористичними методами боротьби й нелегального закодування бойовиків в Україну у 1975–1976 рр. в США та Канаді створили кілька навчальних таборів, в яких викладали диверсійно-бойову підготовку діаспорні українці, які  мали досвід війни у В‘єтнамі.

ЗЧ ОУН відверто пропагували «позитивний» досвід арабських терористів, у цілому виправдовували доцільність політичного тероризму. У 1977 р. в США ЗЧ ОУН відкрили школи з підготовки емісарів для закодування до СРСР для творення підпілля та розгортання диверсійно-терористичної боротьби. Як правило, у школах навчалися колишні учасники ОУН та УПА, яким ставилися завдання створення глибоко законспірованого підпілля в УРСР.

Кого обрати у взірці для юнацтва?

Не можна не звернути увагу і на те, що в Україні з 1991 р. розгорнулася масована пропаганда бойового й терористичного досвіду, підпільної діяльності українського націоналістичного руху та УПА. У виданнях діаспорних та певної частини українських істориків, пропаганді сучасних українських націонал-радикальних організацій спостерігалися виключно глоріфковані оцінки збройної боротьби ОУН та УПА (включаючи терористичну діяльність 1920–1930-х рр., 1940–1950-х рр.).

Відчутний вплив на націоналістично налаштовану молодь справляли ветерани УПА та озброєного підпілля ОУН (у тому числі ті, хто не був реабілітований відповідно до чинного законодавства України за скоєння тяжких злочинів проти цивільної людності), представники діаспори, чий світогляд та навички сформувалися у рамках підготовки до підривної діяльності проти Радянської України.

Якщо у минулому такі форми радикальної діяльності національно-визвольного руху обумовлювалися драматичними історичними обставинами (втрата національної державності, територіальне розчленування українських земель, шовіністична політика Польщі, форсований злам традиційного соціально-економічного й національно-релігійного укладу, репресивна політика сталінізму тощо), то за умов сучасної суверенної України і можливості реформістським, легітимним шляхом будувати власну демократичну державу некритичне звеличування насильницьких методів політичної боротьби формувало у націонал-радикально налаштованої молоді хибні стандарти на кшталт «політична мета виправдовує засоби».

Формувався привабливий для юнацтва своєрідний культ «жертовної боротьби», яка не вагається у виборі засобів протистояння «ворогам нації». Як це не дивно, на фоні закликань про «демократичні спрямування» та «європейський вибір» України відбувалася реанімація постулатів «інтегрального націоналізму» як тоталітарної, ксенофобської ідеології, від якої сама ОУН (С.Бандери)  вважала за благо  відмовитися ще на ІІІ-у Великому надзвичайному зборі у серпні 1943 р. (не в останню чергу ухвалення тоді нової, соціал-демократичної й толерантної до «нацменів» програми ОУН (Б) обумовлювалося уроками підпільної роботі на Сході).

«Імпорт» радикалізму, поширення його у молодіжній свідомості, вилилися у суто ідеократичний, позбавлений реальних корінь у соціальному житті українського народу, конфлікт між тим, хто привласнив собі назву «націонал-патріотичні» сили, та проголошеними ними «ворожими українству» іншими спільнотами – населенням східних регіонів України («українцями з чужою ментальністю»), національними меншинами («окупантами»), учасниками інших політичних формувань – опонентів націонал-радикалів.

Поступово радикали почали демонструвати крайню, ірраціональну ступінь непримиренності до «ворогів». Так, під час загострення політичної ситуації в Україні у січні 2011 р., на мітингу у Львові за участю депутатів обласної ради від ВО «Свобода» ряд функціонерів цієї організації взагалі відмовляв своїм опонентам у людській подобі, заявляв про наміри «бандерівської армії» перейти Дніпро й розправитися із противниками на Сході України.

У зверненні  «головного командира» ВО «Тризуб», «полковника» Д.Яроша від 15 лютого 2010 р. громадян закликали нести «смерть режиму внутрішньої окупації»,  об’єднуватися у «націоналістичні самооборонні структури та розпочинати акції непокори», бойкотувати органи влади, військовослужбовцям пропонувалося «відмовлятися виконувати накази і розпорядження організованого злочинного угрупування, що обманом та підступом заволоділо вищою державною посадою України».  Йшлося, що  для «не українців… Україна була і залишається додатком до Московської сатанинської імперії. Сайт організації у травні 2010 р. оголосив терор «засобом самооборони», «найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації…, її остаточним і найсильнішим аргументом, коли всі інші вже вичерпані…, кожний терористичний акт за кожним разом показує, що не можна придушити в народі устремління до свободи».

Для заяв провідників націонал-радикальних організацій стала властива крайня нетерплячість до «інших», злобність, мракобісся, зверхність. «Ми розглядаємо нинішню політичну ситуацію в Україні як режим внутрішньої окупації, – йшлося у заяві представників ВО «Тризуб» у січні 2011 р., – відповідно, репресії проти нашого членства є виявом боротьби проти української нації, а тому ми залишаємо за собою право на відповідну реакцію. Ворог має бути знищений. Україна для українців!».

Небезпідставно  діставалося від націонал-радикалів і «гнилій демократії» (як поняття, втовкмаченого «масам» без усяких пояснень його сутності, як рожево-привабливий фетиш).  «Ми, Українські соціал-націоналісти, – писав у 2007 р.  Віталій  Кривошеєв у праці «Український соціальний націоналізм», –зобов’язані поховати політичну демократію, як служницю економічної системи капіталізму та влади олігархів-паразитів. І на її місце встановити справедливу політичну систему Націократії, яка виражатиме інтереси Народу та кожного його представника. Хай перепусткою до влади буде не кількість награбованих грошей, а лише моральність і альтруїзм, професіоналізм та відповідальність!».

Особистості  особливої породи

Можна цілком погодитися із російським дослідником-терологом Б.Чурковим, який вважає, що «в політико-ідеологічних мотивах тероризму, незважаючи на все їх багатоманіття, інколи навіть несумісність, можна виявити певну спільну мотиваційну домінанту, яка власне і дозволяє говорити про «екстремістську свідомість» як про свого роду ідеальну модель…, наріжний камінь екстремістської свідомості».

Багатолітні дослідження психологічного світу екстремістів (які ведуться принаймні з 1860-х років, від часів знаменитого психіатра Чезаре Ломброзо, який і політичну злочинність вважав фізіологічно обумовленою), дозволяють виявити певні властиві йому характерні риси:

- зміщення відчуття часу, коли минуле включається в актуальну сучасність;

- стирання межі між реальністю та фантазією;

- певна інфантильність у сполученні з розмитістю моральних меж й обмежень («табу»), зокрема – відсутність відчуття межі добром і злом;

- апокаліптичні відчуття й фантазії у сполученні із ідеями месіанства, фанатичною готовністю до самопожертви;  

- садомазохистська  позиція, в рамках якої жалість до «своїх» (свого етносу, співгромадян, певних верств населення тощо) або до своєї «ображеної» сполучається із ненавистю (нерідко – ірраціональною, «зоологічною») до реального або вигаданого (міфічного) противника;

- обмежена здатність розуміти погляди й позицію інших, все, що не вкладається у  межі запаленої свідомості радикала, ненависть до інакомислячих;

- втрата поняття про допустимість способів досягнення мети або ерзац-мети, схильність до нічим не виправданого руйнування та відсутність конструктивної реалістичної програми  дій.

Екстремісти практично не піддаються раціональним переконання (перевихованню), часто їм невідомий страх й каяття у скоєному. Їх вчинки та заяви також не можуть бути повністю зрозумілі із раціональних позицій та здорового глузду, нормальної логіки. В чималій ступені втративши інстинкт самозбереження, радикал не цінує і життя та права інших.

Водночас екстреміста не можна ототожнювати із психічно хворою або слабко розвинутої в інтелектуальному відношенні людиною. Як правило, це люди з вищою освітою, ерудовані (особливо у сфері своїх ідеологічних уподобань, в області гуманітарних, політичних, військових знань).  

На важливу властивість світогляду екстреміста (терориста) справедливо вказав український філософ Юрій Даренський (Луганськ). Радикал, вважає він, це, як правило, представник традиційної цивілізації, інколи – носій високих релігійних цінностей (хоча і перекручено ним сприйнятих), інколи – рафінованих уявлень про справедливість («дон-кіхотство») тощо. «З його погляду, життя людей сучасної цивілізації у своєму сенсі абсолютно беззмістовне – тому їх аж ніскільки не жаль, адже вони для нього не більш, ніж «живі трупи». Цей психологічний аспект зовсім не враховується у теперішніх судженнях про боротьбу з тероризмом».

Особливої уваги при аналізі соціально-психологічного типу екстреміста та екстремістської діяльності заслуговує мотиваційна сторона, адже цей тип особистостей, як правило, відрізняє глибока внутрішня переконаність у правоті своє справи, сильні, аж до фанатизму, спонукальні мотиви. Як правило, переконаний екстреміст у мотиваційній стороні сполучає ідеологічні та особисністні мотиви. Серед мотивів екстремістської діяльності можна виділити:

– ідеологічна мотивація, прагнення насильницькими способами або іншими радикальними діями втілити у життя певні ідейно-теоретичні настанови своєї організації чи іншої корпоративної групи, які стають невід‘ємною складовою свідомості конкретного екстреміста;

– реформаторські (месіанські) мотиви, як породження відповідних ідеологічних настанов у сполученні із особистими рисами вдачі радикала;

– прагнення до беззастережної влади над людьми («сірою, несвідомою масою»);

– товариськість, корпоративність, яка вникає унаслідок сильної душевно-психологічної прив’язаності до «товаришів по партії», підпільної організації, зверхнє відчуття приналежності до «обраної когорти» людства;

– прагнення до самореалізації, опанування високими щаблями соціальної структури, емоційного самозадоволення;

– меркантилізм, який не заважає уживатися із «ідейними» мотивами деструктивної діяльності.

Такі риси, з певною специфікою, були властиві і екстремістським організаціям в політичній історії України. Так, проведений автором аналіз суспільно-психологічного типу учасників терористичних осередків українського націоналістичного руху (Українська військова організація,  ОУН (С.Бандери) свідчить, що у них проявилися характерні морально-психологічні риси екстремістські налаштованої особи – беззастережна відданість ідейним переконанням, готовність до ризику, самопожертви, зневага до цінності власного й чужого життя, норм законності та моралі, примат доцільності у досягненні корпоративної мети, нерідко – цілеспрямована або немотивована жорстокість, кастовий, “орденський” дух і своєрідний романтизм боротьби, висока дисциплінованість і субординованість, перевага негативних емоцій (ненависть до ворогів, осіб, що їм допомагають), конфронтаційний стиль мислення.

Носії «пекельного» розуму

Що ж стосується політичного екстремізму, дослідженню якого присвячена наша праця, то тут принципове значення мають так звані «інфернальні» («пекельні, адські») уявлення екстремістів про сучасне їм суспільство (або свою батьківщину, її суспільно-політичний лад). Інфернальне бачення перетворює в очах екстреміста у суцільне зло, все що його оточує. Негативним явищам суспільного життя надається крайня абсолютизація, що допомагає радикалу виправдати свої протиправні, антилюдські дії. Екстреміст сповідує дихотомічний («чорно-білий») погляд на життя, поділяючи його на крайні полюси добра і зла.

Ідеологічні основи політичного екстремізму не зводяться до «класичних» ідеологій, навіть якщо екстремісти оголошують себе їх адептами. Соціально-філософські концепції європейських екстремістів, наприклад, являли собою химерне переплетення ідей російського та західноєвропейського анархізму, окремі постулати марксизму, маоїзму, фашизму, націоналізму, ліво-екстремістські погляди латиноамериканських радикалів тощо. При цьому фундаментом ідеологічних уподобань виступала одна спільна риса – міфологізація до крайніх меж соціальної дійсності.

Хоча серед екстремістів рідко зустрічаються власне психічно хворі особи, при аналізі внутрішнього світу радикалів не можна обійтися без даних сучасної психіатрії. Для психології особистості екстреміста властиві так звані «надціннісні ідеї».

Серед такого роду надціннісних ідей, котрі знаходять поширений прояв у світогляді та діях осіб екстремістської налаштованості, можна, зокрема, виокремити такі як:

– ідеї реформаторства, які є наслідком вихоплення із загального контексту суспільних відносин й надзвичайного перебільшення його значення у загальній системі суспільних відносин. Такі ідеї, поєднання із популістською риторикою, часто знаходять відгук у чат сини громадськості, яка прагне однозначних, прямолінійних шляхів вирішення складних проблем;

– ідеї талановитості, котрі відзначаються непохитним переконанням їх носія у своїй винятковій обдарованості, доведення якої і пошуку визнання у оточуючих стають основним змістом життя і діяльності;

– кверулянтні ідеї («кляузництво») відзначаються переконаністю у необхідності невпинної боротьби з відомими соціальними проблемами. Таким проблемам (негараздам суспільного життя) надається перебільшене значення і людина присвячує своє життя боротьбі з ними.

Як крайня форма психічних відхилень, екстремістам можуть бути властиві психози – грубе порушення психічної діяльності, яке супроводжується дезорганізацією поведінки людини. Психози супроводжуються втратою здатності правильно, критично оцінювати свій стан і події, що відбуваються навколо хворого, поведінкою, яка не відповідає здоровому глузду, втрачається здорова логіка дій. Людина підкоряється своїм хворобливим уявам, переживанням і діє відповідно до законів «викривленої логіки».

Учасникам екстремістського середовища властиві певні стійки соціально-психологічні й поведінкові риси:

– безкомпромісність й фанатична відданість своїм ідейним поглядам;

– «месіанське» налаштування й зверхність по відношенню до решти членів суспільства;

– внутрішньо організаційна дисципліна, субординованість, беззастережна відданість своїм ватажкам;

– самозречення, яке супроводжується жорстокістю, байдужістю до страждань й загибелі інших людей;

– аморальність в особистому житті, психологічні відхилення й девіантна поведінка (хоча в інших випадках – «революційний» аскетизм, зневага до  традиційних,«міщанських» благ).

Можна стверджувати, що для організаторів (ватажків) й активних учасників екстремістського середовища властивий, без перебільшення, особливий тип особистості й вдачі, специфічний психотип деструктивної, асоціальної, «бунтарської» особистості.