dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 24 Июля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Ідейно-духовні та соціально-психологічні коріння екстремістських проявів у сучасній Україні (Частина 1)

Ідейно-духовні та соціально-психологічні коріння екстремістських проявів у сучасній Україні (Частина 1)

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, професор

Крах душевного комфорту

Після виходу культової для вітчизняної інтелігенції кінострічки «Собаче серце» її одразу ж «розібрали на цитати». Однією із них стали слова кумира «прорабов перестройки» професора Преображенського, які той висловлював у перервах між виконанням кримінальних абортів та пересадкою яєчників мавпи сексуально стурбованим непманшам. Ви, мабуть, теж пам’ятаєте – про першочерговість «разрухи в головах».

З’ясовуючи передумови до виникнення екстремізму, як правило ведуть мову про соціально-економічні коріннях потенційної небезпеки або конкретних проявів політично забарвленого екстремізму у пострадянській Україні. Однак доводиться визнати, що не менше, а може і більш відчутними факторами зародження політичного радикалізму різних відтінків стали ідейно-духовні та соціально-психологічні чинники новітньої «розрухи  у головах» співвітчизників…

Традиційною рисою православно-словянської цивілізації та радянської моделі суспільного буття була особлива організуюча, захисна, патерналістська роль держави. Період після 1991 р. знаменувався миттєвим крахом налагодженої державної системи, формуванням моделі «атрибутивної демократії». При ній ступінь реалізації громадянських прав вирішально залежить від майнового стану людини, а змістом діяльності «декоративних» демократичних інститутів управління є захист інтересів вузької заможної та надзаможної верхівки, яка присвоїла собі самоназву «еліта»).

Сучасні політичні процеси в Україні багато в чому обумовлені домінуванням у владі представників великого капіталу (“політична корупція”). Сутність її у тому, щоб збільшити повноваження парламенту, де отаборилися представники інтересів фінансово-промислових кланів. Зростають центробіжні тенденції (”федералізація”). Фактично держава виявилася приватизованою великим капіталом, іде боротьба за конвертацію фінансових можливостей в отримання владних важелів.

Зміст політики від “відносин стосовно влади” перетворюється у “відносини стосовно власності”. Властивість політичних змін зводиться до зміни  “парасольки” для забезпечення інтересів великих власників (т.зв. провідні політичні партії насправді стають “політичними проектами” при фінансово-олігархічних групах). Імітація перетворень після 2004 р. стала ширмою, за якою великий капітал розгорнув боротьбу за власність та фінансові потоки (її видима частина – боротьба за переподіл повноважень між парламентом, президентом і урядом).

Будучи “гармонійно” споріднена із корупційною діяльність, держава все більше свідомо ухилялася від виконання своїх класичних функцій, включаючи безпекову та правозахисну. Зрозуміло, що власне правоохоронні органи як підпорядкована складова апарату державного управління не могли вирішально вплинути на подолання корупції, а держава навряд чи виявляла зацікавленість в їх спроможності ефективно протидіяти корупції як “родовій ознаці” державного організму.

Як констатувала Рада з прав людини ООН 9 березня 2009 р., ”нестримна корупція в Україні просякнула всю правоохоронну систему”. Це не тільки підриває дієспроможність “силовиків”, але й закономірно перетворює їх на обов’язкову ланку всеохоплюючої корупційної практики, на фоні якої відступає на другорядний план протидії реальним загрозам безпеці держави.  

Серйозним стримуючим фактором на шляху політичного радикалізму могла б стати дієздатна система громадських (самоврядованих) організацій, яку часто називають «громадянським суспільством». Водночас декларування “необхідності розбудови громадянського суспільства” наштовхнулося на небажання держави справді цьому сприяти (адже воно просто заважатиме реалізації прагнень до використання державного механізму для збагачення його функціонерів). Більше того, самі український соціум та державно-територіальний простір охопили процеси ерозії: стрімка матеріально-фінансове поляризація населення, відсутність гармонічних міжетнічних та міжрегіональних відносин, наростання іредентизму й сепаратизму, руйнування громадянської свідомості (“атомізація” свідомості), відсутність ідеології громадянської єдності, втрата спрямовуючого авторитету держави тощо. Це де-факто усуває передумови для формування (консолідації) громадянського суспільства в принципі.

Відсутність виваженої політики «Центр–регіони», непривабливість центральної влади, пошуки певними політичними силами підтримки  у різних регіонах стимулювали сепаратистські тенденції, викликали кризу загальногромадянської ідентичності українців, відповідну «регіональну» ідеологічну забарвленість екстремізму.

Стара ідеологія мертва, нова не народжена

Відмова від офіційної ідеології радянського суспільства не супроводжувалася висування українською державною зрозумілої та привабливої для більшої частини населення ідеології (доктринальних основ) розвитку Української держави. Негативні зовнішні інформаційні впливи одночасно призводили до ерозії традиційних ментальних основ буття українського народу (зокрема, насаджувався культ насильства, вседозволеності, аморалізму, індивідуалізму тощо).

Стрімко йшла втрата раціональності суспільного мислення (що знаходило, зокрема, прояв у падінні освітньо-культурного рівня, поширенні окультизму, деструктивних сект). Це відкрило шлях до реанімації або експорту ззовні агресивних ідеологічних течій (українського інтегрального націоналізму, різноманітних лівацьких поглядів троцькістського штибу тощо), які знаходили підтримку у частини молоді, радикально налаштованої інтелігенції, становили «ідейну платформу» екстремістських організацій.

Після «скасування» офіційної ролі марксистсько-ленінської ідеології як офіційної в СРСР, в суверенній Україні так і не було створено й запропоновано суспільству зрозумілої та прийнятної для більшості громадян ідеології розвитку й консолідації українського суспільства («національної ідеї»). У сукупності із стрімким соціально-майновим розшаруванням соціуму та зростанням протесного потенціалу, ідеологічний вакуум почав швидко заповнюватися «експортними» ідеологічними течіями, включаючи поширені у Західній Європі та Латинській Америці крайні лівацькі, анархістські, троцькістські та інші ультатраліві ідеї. Досить подивитися на видання та сайти ліворадикалів країн СНД, аби пересвідчитися, що їх ідейно-духовний світ живиться ідейно-теоретичною спадщиною лівих радикалів від ХІХ – початку ХХ століть (включаючи вітчизняних революційних народників, анархістів, есерів-максималістів тощо) і до європейських та латиноамериканських теоретиків «бунтарства», терористів другої половини ХХ – початку ХХІ століть.

«Лівий» політичний екстремізм і тероризм у 1960–1980-і рр. став помітним чинником політичного життя низки високо розвинутих країн Західної Європи, насамперед романських держав, що мали глибокі коріння політичного радикалізму ще з ХІХ століття. Неприйняття частиною суспільства, особливо молоддю, традиційних цінностей буржуазного суспільства (“суспільства свиней”) вело до емоцій ненависті і помсти до нього. Криза певних морально-політичних здобутків західного суспільства, суперечливий вплив наслідків науково-технічної революції, протистояння капіталістичного й соціалістичного таборів, масові бунтарські, антисуспільні прояви 1960-х (молодіжні виступи, “сексуальна революція” тощо) підштовхнули народження лівоекстремістських організацій, які обрали терор як головний засіб соціально-політичних перетворень.

Особливо сприятливим середовищем для поширення ідей політичного радикалізму стала молода інтелігенція, адже для цього соціально-професійного прошарку в цілому притаманне перетворення навіть віджилих ідей у дієвий чинник визначення поведінки, абсолютизація цінності ідей як дороговказу у практичному житті.  

Самознищення інтелігенції та ерозія моралі

До сприйняття радикальних ідей певних представників інтелігенції підштовхнув і просто фізичний розпад прошарку осіб  інтелектуальної праці у пострадянській Україні. Читачі «середнього віку» напевно пам’ятають, яку роль  відгравала «демократично мисляча» інтелігенція у підриві ідеологічної легітимності радянського ладу за доби «перебудови». Підписчики «товстих» журналів і «Огонька», які взяли за кумирів далекого від адекватного сприйняття дійсності академіка Сахарова та когорту «прорабов перестройки» дрібніше, сплатили страшну ціну за схильність до легкого навіювання «прогресивними ідеями» – інтелігенція у прямому професійному й морально-етичному розумінні почала зникати із соціальної карти України, і це попри існування близько 350 вищих навчальних закладів, здебільшого – вельми сумнівної репутації.

За даними Держкомстату, в Україні з 1991 до 2002 року емігрувало 574 доктори наук, у 1996–2002 рр. – 907 кандидатів наук. За даними Президії НАН у 1994–2001 рр. лише з її установ виїхало 3,8 тис. науковців (842 доктори і 2,4 тис. кандидатів наук – авторитет співробітників наукових установ України високий, 76% відомі у світі, 16% – провідні). У 2001 р. середньорічна кількість зайнятих у науці та науковому забезпеченні складала 183 тис., у 1990 р. – 553 тис. Кількість працівників, що виконують дослідницькі роботи  скоротилася наполовину, 30% працюючих науковців виконують дослідження на іноземні замовлення. Кількість науковців  у освітянському й відомчому секторах скоротилася у 2,5 рази, академічному – 1,7 раз.

Нарешті, чимале значення мала вибухоподібна руйнація традиційного соціокультурного ядра та усталеної суспільної моралі у пострадянській Україні. «Наше прагнення якомога швидше та простіше «ввести капіталізм» призвело не тільки до руйнації продуктивних сил, за масштабом подібної до руїни часів останньої війни, але й до моральних втрат не меншого масштабу, що можуть бути виміряні масштабами корупції», констатував директор Інститут філософії НАН України, академік Мирослав Попович. Перетворення в Україні «великою мірою сприйняли механічно спрощену модель свободи вибору, яка знайшла вияв у розвитку «дикого капіталізму», розквіті буйним цвітом корупції та клієнтизму, свободі громадської неучасті та масових зразках  поведінки «вільних вершників», які не обтяжені суспільною мораллю та відповідальністю». Такі деформації посткомуністичного часу є настільки разючими, що деякі теоретики схильні розглядати їх окремий тупиковий побічний шлях розвитку («неомеркантилізм»).

Масова свідомість українського суспільства надзвичайно болісно пережила перехід до нових реалій, що супроводжувалося такими соціальними травмами як радикальна економічна реформа, розпад великої держави, викриття корупції, урядові скандали, гірка правда про минуле, ревізія героїчної традиції народу, і як наслідок – криза цивілізаційної ідентичності.

Душогуб як взірець для юнацтва

Говорячи про передумови до поширення екстремізму, необхідно брати до уваги поступову деградацію правосвідомості значної частини населення.  Передовсім, сталася “легітимізація” злочинного поводження. Зусиллями ЗМІ та поп-культури злочинний (асоціальний) стереотип поведінки був не просто виведений з маргінальної, заблокованої законом й традиціями ніші. З нього зняли моральне табу, асоціальна поведінка отримала статус допустимого, привабливого виду людської діяльності. Зрозуміло, що це надавало екстремістам серйозної морально-психологічної підтримки, стимулу до політичного насильства (тероризму).

Цілеспрямовано руйнувалися традиційні тип трудової етики (повага до чесної праці, відраза до різкого майнового розшарування, поняття про працю на благо суспільства) та тип споживання (раціональний, заощадливий, співмірний з реальними можливостями, з виділенням частини тим, хто потребує піклування, по типу – «по одежке протягивай ножки»). Це все сприяло насадженню соціального максималізму, вельми притаманному екстремізму.