dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Безопасность Від суперництва до співпраці?

Від суперництва до співпраці?

Від суперництва до співпраці?

Світові лідери постійно наголошують на недопустимості повторення сценаріїв початку та середини минулого століття. Маються на увазі дві найбільших і найкровопролитніших світових війни. Разом з тим, не знижується температура відносин у так званих “гарячих” точках, місцях, де регіональні конфлікти продовжують вирішуватись мовою зброї, попит на котру тримається на пристойному рівні з року в рік. І не варто шукати тут таємного задуму знищити світ, розв'язавши чергову війну планетарного масштабу. Причина, можна сказати, банальна, — збройні сили кожної держави вимагають оновлення, просто не всі країни можуть собі дозволити таку розкіш, як покупку нових танків-літаків-автоматів. А якщо є покупець, то знайдеться і продавець, навіть не один.

За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (SIPRI) верхівка рейтингу найзначніших світових експортерів зброї залишається незмінною уже протягом 10 років. Лідерами є, відповідно, США — $34,901 млрд. прибутку, Росія — $28,563 млрд., Німеччина — $11,450 млрд. За підсумками 2004-2008 років Україна вийшла на 9-е місце, маючи $2,083 млрд. прибутку від торгівлі збройним крамом. Станом на березень 2010 р. українські позиції погіршились, і країна змістилася до другої десятки.

На думку директора військових програм центру Разумкова Миколи Сунгуровського, статистика SIPRI не охоплює експорт частин, стрілецького озброєння та боєприпасів, а ґрунтується лише на продажі готових озброєнь. Натомість українські показники продажу озброєнь, які враховують цю продукцію, є значно кращими. За даними “Укрспецекспорту”, обсяги експорту озброєнь складають щороку близько 550- 800 мільйонів доларів, і ця сума не знижується.

Натомість Конгрес США в доповіді про експорт зброї у світі з 2000 по 2007 рік вписав Україну в першу десятку експортерів, оскільки до параметрів оцінки входила вся військову продукція, що постачалася країною. А якщо враховувати нелегальні торговельні операції зі зброєю, то Україна постійно входить до п'ятірки найбільших експортерів. Звичайно, обсяг таких купівле-продажів неможливо виміряти та коректно оцінити, тому і сприймати його всерйоз не варто. Проте, чимало контрактів просто не підлягають розголошенню, хоча є абсолютно законними. Це звичайна світова практика для такої делікатної сфери, як торгівля зброєю. Український Центр досліджень армії, конверсії і роззброєння оцінює щорічні обсяги продажу зброї Україною в останні роки на рівні близько 1,2 млрд дол.

Саме цим і можна пояснити те, що кілька років тому Україна входила до першої десятки найбільших експортерів у рейтингу — тоді виконувався масштабний пакистанський контракт. Нагадаємо, що в 1990-х роках дочірньою структурою Укпспецекспорту (ДП “Прогрес”) виконувався попередній великий контракт української оборонної промисловості — постачання 320 танків Т-80УД у Пакистан.

Українська оборонна промисловість не орієнтована на випуск готової продукції. Та готова продукція, що є, це транспортна авіація і бронетехніка, частково також радіолокаційні системи (вже широко “прорекламована” у 2002 р. завдяки FATF “Кольчуга”). Основну частину в загальному експорті озброєнні України займають комплектуючі. І це іще одна важлива причина, чому кожна можливість продати готову продукцію класу мілітарі, сприймається в Україні, як сніг дітьми.

Прикметно, що до цього рейтингу входять одразу дві пострадянських країни, котрі складали основу військової потужності колишнього Союзу. При чому нинішній експорт — не просто продаж надлишку зброї, що лишилася у спадок від СРСР, а торгівля новітніми зразками озброєнь. Сприятливе територіальне розташування, своєрідна єдність виробничого циклу та потужний науково-технологічний потенціал України та Росії відкривають широкі горизонти для потенційної взаємовигідної співпраці двох країн на світовому ринку озброєнь. Проте, в практичних умовах для втілення потенціалу та перспектив у реальні здобутки не вистачає головного — конструктивної політичної волі.

Незважаючи на приналежність до топ-списку збройних крамарів між Україною та Росією заклалася одна певною мірою дискримінаційна відмінність: якщо Росія має змогу використовувати свої воєнно-технічні досягнення для потреб власної армії, то українська “оборонка” змушена працювати переважно на зовнішнього споживача. В таких умовах кожен іноземний контракт стає на вагу золота, а точніше на вагу броні. Щоправда, і про це не можна не згадати, українські Збройні Сили у 2010 р. отримали майже царський подарунок від держави: Міністерство оборони уклало контракт із Харківським заводом ім. Малишева на виробництво 29 модернізованих танків Т-64Б “Булат”. 28 жовтня перші 10 з обіцяних бронемашин надійшли до замовника.

Доволі часто на гарматно-патронному рівні між країнами виникають нестиковки, породжені конкуренцією за ринок збуту.

Одним з таких каменів спотикання стало підписання контракту між Україною (в особі державної компанії “Укрспецекспорт”) та США про поставку зброї до Іраку на загальну суму 2,4 млрд. дол. у кінці 2009 р. За оцінками Центру дослідження армії, конверсії і роззброєння, це був і поки що є найбільший в історії українського військово-транспортного сектору проект, що включав низку окремих контрактів: постачання значної партії нових бронетранспортерів і танків, авіатехніки, високоточних засобів ураження, а також послуги щодо  ремонту і модернізації військової техніки.

Важко сказати, чим керувалися Сполучені Штати у виборі країни-постачальника (участю українського військового контингенту у складі коаліційних сил в Іраку у 2003 році, загальним позитивним враженням від вітчизняної військової продукції, чи суто політичним мотивами), проте, виділивши Іраку кошти на придбання нової військової техніки та озброєнь, вибрали саме Україну з-поміж інших потенційних країн експортерів — Польщі, Чехії, Болгарії, Словенії.

Проте, така перемога українських зброярів була негативно сприйнята найближчим стратегічним партнером. Закордонні експерти стверджують, що контракт з Іраком українській стороні вдалося отримати за підтримки США, які залишили без уваги пропозиції російських виробників. Росія також пропонувала свої зразки техніки та послуги з її модернізації та ремонту техніки  радянського виробництва, проводячи в регіоні потужну рекламну кампанію. Проте, вибір Вашингтону зупинився на Україні.

Українські фахівці та експерти не коментують вплив іракського контракту на   українсько-російські відносини у сфері ОПК, адже, в них і без того часто бували кризові моменти. Наприклад, 10 років тому російські постачальники мало не зірвали українцям пакистанський контракт, відмовившись постачати комплектуючі для танків. І тоді це пояснювалося конфліктом інтересів — Росія постачала танки в Індію (провінція Пенджаб і досі є зоною зіткнення інтересів   Індії та Пакистану. Ситуація змусила Україну створити власне виробництво всіх необхідних комплектуючих. Проте, за останні п'ять років Росія підписала безліч вигідних контрактів, вигравши тендери у тому числі в України, тому не варто тримати “образу” за одну поразку, при кількох перемогах.

Ситуація із українським збройним експортом оцінюється як нестабільна: бувають масштабні контракти (як з Пакистаном чи Іраком) і бувають періоди, коли немає постійного клієнта, котрий здатен придбати велику партію товару. В таких умовах і виявляється, наприклад, що найбільшим імпортером української бронетехніки у 2009 р. був Чад, який закупив 50 гусеничних бронемашин БМП, чотири бронетранспортери і один літак. А грузинська армія поповнилася лише п'ятьма українськими бронетранспортерами (у 2007 р. Україна продала Грузії 99 одиниць літаків, артилерійських установок, танків та іншої бронетехніки). Не варто згадувати, що таке зниження військових поставок до Кавказької республіки пов'язане із російсько-грузинським конфліктом серпня 2008р.

Традиційно активною є військово-технічна співпраця України з Азербайджаном. Протягом 2009 р. офіційний Баку закупив 29 бронетранспортерів, 35 гаубиць, один винищувач та 11 гелікоптерів. Візит Президента Азербайджану Ільхама Алієва до Києва, котрий відбувся 28 жовтня цього року, засвідчив, що така співпраця найближчими роками буде лише поглиблюватись.

Азербайджан також є одним із найбільших імпортерів українських озброєнь. Прикаспійська країна, яка має населення у 5 разів менше, ніж в Україні, витрачає на оборону у 2,5 рази більше, ніж Київ. Цікаво, що чисельність збройних сил України та Азербайджану відповідно близько 190 тис. і 70 тис. осіб.

На сьогодні вже виконана низка військових контрактів. Наприклад, великий проект щодо поставки 14 винищувачів Міг-29. В майбутньому це можуть бути станції радіотехнічної розвідки типу “Кольчуга”, трикоординатні радари, а також високоточні засоби ураження, які традиційно купують в України.

Особливої уваги потребують питання міжнародно-правового узгодження такої торгівлі. Точніше кажучи, Україна не порушує жодних міжнародних норм, поставляючи зброю до Азербайджану, який перебуває у конфлікті з Вірменією. Росія підтримує військовими поставками Індію та Вірменію, Україна — Пакистан та Азербайджан, що не заборонено світовими інституціями, при чому досягається повна взаємовигода між покупцями та продавцями. Натомість, саме Україну неодноразово підозрювали в тому, що вона незаконно постачає зброю для воюючих країн африканського континенту, наприклад, до Судану, де триває кровопролитний Дарфурський конфлікт. Варто зазначити, що за даними згаданого на початку Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (SIPRI), Судан практично повністю забезпечується зброєю російського, китайського та білоруського виробництва.

В такому разі всі звинувачення проти України є нічим іншим, як проявом нечесної конкуренції на ринку, де Україні немає рівних навіть серед багатьох розвиненіших за неї держав. Військово-технологічна стаття залишається вагомим елементом українського експорту товарів та послуг. І питання не лише у отриманих прибутках, виражених в доларах — важливою є підтримка образу надійного партнера. В сучасних умовах такий імідж Україна має доводити і доводити. Було б добре, якби в такому ділі допомагала Росія, або, принаймні, не заважала.