dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 23 Октября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Заметки На штурм столиці

На штурм столиці

Наприкінці 2004 р. потужна хвиля «Помаранчевої революції» винесла на собі опозиційного кандидата у Президента України. Справжній син народу, великий шанувальник меду і Трипілля – Ющенко – виявився не здатним на цій хвилі втриматись і так стрімко зник з політичної арени, наче в воду впав. Окрім реанімації Київського заводу «Арсенал» (тільки вже в якості оплоту мистецтва) і спорудження в кризу Меморіалу пам’яті жертв Голодомору, колишній Глава держави запам’ятався тим, що на практиці показав усю важливість м. Києва для успішної реалізації політичної стратегії. Можна навіть перефразувати класику: той, хто завойовує столицю – контролює всю Україну. З єдиною ремаркою – мова йде не про окремих людей, а про цілі політичні об’єднання. Цим самим можна пояснити намагання влади та опозиції найперше поставити головним киянином «свою» людину.

30 травня Конституційний Суд України прийняв Рішення, за яким вибори депутатів Київради і столичного міського голови мають відбутися в 2015 р. Тим самим конституційна Феміда поставила крапку в довготривалій дискусії про долю мера столиці. Тільки цю крапку розуміють по-різному: опозиція переконана, що може продовжувати наполягати на проведенні позачергових виборів мера, а сам нинішній мер так само переконаний, що може цілком легітимно керувати столицею ще два роки.

В будь-якому випадку всі потенційні учасники бою вже готові і чекають стартового сигналу – тільки ніхто не знає їх в обличчя. Один Попов заявляє про готовність взяти участь у виборах, коли б вони не відбулися. Тільки ясно, що кандидат з нього доволі несамостійний і цілком залежний від рішення влади загальнодержавної, а вона явно не поспішає робити серйозні кроки на цьому плацдармі – дестабілізація політичної ситуації в Києві явно їй не на користь. Тим не менше, Партія Регіонів висловлює готовність провести вибори столичної влади вже цього року, у вересні.

Опозиція активізувалася як прекрасна модель броунівського руху: ще наприкінці травня прозвучали заяви про висунення єдиного кандидата, але ніхто не поспішає назвати його прізвище. От і виходить, що кожен представник може вважати себе отим кандидатом. Дехто і вважає. Кажучи про визначеність в опозиційних рядах, швидше всього Віталій Кличко має на увазі себе. Результати травневого опитування киян показали, що він і має поки найвищий рейтинг серед можливих кандидатів –  майже 36 %. В той час, як Олександр Попов отримав 17 %, Петро Порошенко – 11 %, Микола Томенко – 5%, Микола Катеринчук – 3% і так далі.

Про останнього взагалі хотілося б сказати окремо. Схоже на те, що він переконаний у здатності скласти серйозну конкуренцію лідерам «гонки». Інакше не можна пояснити появу хлопчиків-дівчаток біля метро, котрі роздають бюлетені з промовистою назвою «Владу – киянам! Микола Катеринчук» і рукою Буратіно, котра тримає золотий ключик. Перший випуск присвячено критиці опозиції за зволікання з висуненням єдиного кандидата, а другий – персональний, розповідає, чим Петро Порошенко не достойний посади мера. Поки що Катеринчук прямо не закликає обрати мером себе, але повинні бути і нові випуски, які логічно приведуть саме до такого висновку. Ми ж то знаємо.