dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 25 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Політичний екстремізм як фактор загрози Православ'ю в пострадянській Україні (Частина 1)

Політичний екстремізм як фактор загрози Православ'ю в пострадянській Україні (Частина 1)

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, професор

Виступ на Міжнародній науковій конференції "Українське православ'я на межі тисячоліть" (Київ, 28 травня 2012 р.).

Зі здобуттям незалежності в Україні було забезпечено безпеку процесу національного державотворення, територіальну недоторканність України, суспільно-політичну стабільність та міжнаціональний мир у державі. Водночас соціально-економічні проблеми, загострення боротьби між політичними силами, поширення в посткомуністичному ідеологічному вакуумі радикальних ідеологічних течій та деструктивних поглядів, виникнення низки екстремістських організацій, котрі вдалися до вчинення тяжких злочинів проти основ національної безпеки, громадської безпеки, особистих прав і свобод людини і громадянина.

В Україні екстремізму й тероризм не стали системними явищами (однією із причин цьому є породжені православною цивілізаційною матрицею відомі ментальні властивості східнослов'янських народів – довготерплячість, своєрідні уявлення про справедливість, відмінні від тотального «юридизма» й примата прав гріховної людини євроатлантичного цивілізаційного ареалу тощо) Проте, відповідно до ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» екстремізм у нашій державі віднесено до основних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві, а відтак, серед основних напрямків державної політики з питань національної безпеки у внутрішньополітичній сфері (ст. 8) визначено «забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявам екстремізму». При цьому слід зазначити, що законодавчого закріплення поняття «екстремізм» в українському законодавстві бракує, правова система ще потребує адаптації до належної протидії злочинам екстремістської спрямованості (в Росії, скажімо, діє Закон «Про протидію екстремізму» від 25 липня 2002 р.).

У «Стратегії національної безпеки України» від 12 лютого 2007 р., серед актуальних завдань з удосконалення системи управління національною безпекою та розвитку правових засад управління національною безпекою називається необхідність ухвалення Національної програми протидії тероризму і екстремізму. Таким чином, екстремізм віднесено до провідних загроз безпеці та самому існуванню Української держави. На цьому наголосив і Президент України, який на засіданні ради регіонів в Ялті 3 червня 2011 р. підкреслив, що «політичний екстремізм і радикалізм розколють країну».

Поширення екстремістських настроїв у суспільній свідомості, поява відповідних радикальних організацій та носіїв крайніх, радикальних поглядів є прямою передумовою до спалаху насильства, яке вчиняється з політичними й іншими цілями та для залякування суспільства, тобто відповідає сутнісним ознакам тероризму як крайній формі екстремізму. Екстремізм, політичний по суті, може набувати оболонку релігійного екстремізму, або може бути породжений суто спекулятивними уявленнями про «захист віри», властивими агресивним фундаменталістським течіям на зразок салафітів (ваххабітів).

При цьому сам екстремізм може бути визначений як протиправна, суспільно-небезпечна діяльність фізичних осіб, або громадських, або політичних об'єднань, або релігійних чи інших організацій, зумовлена системою крайніх, радикальних поглядів і спрямована на посягання на національну безпеку, дестабілізацію суспільно-політичної системи в державі для досягнення протиправних цілей з мотивів політичної, ідеологічної, національної, расової, релігійної ненависті або ворожнечі.

Лише у 2002–2003 рр. підрозділами СБУ було розкрито 156 проявів з терористичними й екстремістськими ознаками, попереджено 193 конфліктні ситуації, що могли призвести до масових заворушень з небезпечними наслідками, вилучено 615 одиниць вогнепальної зброї, 102 гранати, 11 саморобні вибухові пристрої (СВП), 104 кг вибухівки.

Особливо тривожною тенденцією є те, що у 2004–2007 рр. кількість злочинів та вбивств, скоєних на ґрунті расової, національної, політичної та релігійної нетерплячості в Україні збільшилася втричі. У 2007 р. у структурі Департаменту захисту національної державності та 9 регіональних органах Служби безпеки України довелося створити підрозділи із протидії екстремізму, ксенофобії, розпалюванню міжнаціональної ворожнечі.

Глибоку оцінку з погляду віровчення Православної Церкви дав корінням екстремізму й радикалізму Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України Володимир у своєму вітальному слові до організаторів та учасників Міжнародної конференції «Світові релігії і громадянське суспільство проти ненависті і екстремізму» (Київ, 28 березня 2011 р.): «Підґрунтям усіх проявів екстремізму та ксенофобії є ненависть як особливий внутрішній гріховний стан, – зазначив першоієрарх УПЦ, – сьогодні ми спостерігаємо, як ненависть, котру демонструють екстремістські організації, намагається виправдовувати себе релігійними мотиваціями. Однак «екстремізм, ненависть і ксенофобія не відповідають жодній із релігійних систем і мають бути засуджені всіма конфесіями...». Безперечно, що адекватне розуміння походження й властивостей екстремізму навряд чи можливе лише методами світського суспільствознавства.

Традиційною рисою православно-слов'янської цивілізації та радянської моделі суспільного буття була особлива організуюча, захисна, патерналістська роль держави. Однак період після 1991 р. знаменувався миттєвим крахом налагодженої державної системи, формуванням моделі «атрибутивної демократії», вибухоподібною руйнацією у пострадянській Україні традиційного соціокультурного ядра та усталеної суспільної моралі.

Відмова від офіційної ідеології радянського суспільства не супроводжувалася висування українською державною зрозумілої та привабливої для більшої частини населення ідеології (доктринальних основ) розвитку Української держави. Негативні зовнішні інформаційні впливи одночасно призводили до ерозії традиційних ментальних основ буття українського народу (зокрема, насаджувався культ насильства, вседозволеності, аморалізму, індивідуалізму тощо).

Стрімко йшла втрата раціональності суспільного мислення (що знаходило, зокрема, прояв у падінні освітньо-культурного рівня, поширенні окультизму, деструктивних сект). Це відкрило шлях до реанімації або експорту ззовні агресивних ідеологічних течій (українського інтегрального націоналізму, різноманітних лівацьких поглядів троцькістського штибу тощо), які знаходили підтримку у частини молоді, радикально налаштованої інтелігенції, становили «ідейну платформу» екстремістських організацій.

Після «скасування» офіційної ролі марксистсько-ленінської ідеології як офіційної в СРСР, в суверенній Україні так і не було створено й запропоновано суспільству зрозумілої та прийнятної для більшості громадян ідеології розвитку й консолідації українського суспільства («національної ідеї»). Досить подивитися на видання та сайти ліворадикалів країн СНД, аби пересвідчитися, що їх ідейно-духовний світ живиться ідейно-теоретичною спадщиною лівих радикалів від ХІХ – початку ХХ століть (включаючи вітчизняних революційних народників, анархістів, есерів-максималістів тощо) і до європейських та латиноамериканських теоретиків «бунтарства», терористів другої половини ХХ – початку ХХІ століть.

Із розпадом СРСР та значною активізацією контактів з політизованими об'єднаннями української діаспори радикальні погляди та спеціальні навички окремих «ветеранів холодної війни» практично безперешкодно поширювалися в Україну, знаходячи сприятливе середовище серед радикально-націоналістичних елементів в Україні. В Україні з 1991 р. розгорнулася масована пропаганда бойового й терористичного досвіду, підпільної діяльності українського націоналістичного руху та УПА. У виданнях діаспорних та певної частини українських істориків, пропаганді сучасних українських націонал-радикальних організацій спостерігалися виключно глоріфковані оцінки збройної боротьби ОУН та УПА (включаючи терористичну діяльність).

Відчутний вплив на націоналістично налаштовану молодь справляли ветерани УПА та озброєного підпілля ОУН (у тому числі ті, хто не був реабілітований відповідно до чинного законодавства України за скоєння тяжких злочинів проти цивільної людності), представники діаспори, чий світогляд та навички сформувалися у рамках підготовки до підривної діяльності проти Радянської України. Формувався привабливий для юнацтва своєрідний культ «жертовної боротьби», яка не вагається у виборі засобів протистояння «ворогам нації». Як це не дивно, на фоні закликань про «демократичні спрямування» та «європейський вибір» України відбувалася реанімація постулатів «інтегрального націоналізму» як тоталітарної, ксенофобської ідеології.

Одночасно із поширення інтегрального націоналізму, в Україну нахлинули адепти язичництва (передовсім, РУН-віри, яка формувалася у рамках проектів психологічної війни ІІІ рейха як Головним управлінням імперської безпеки Г.Гіммлера, так і Міністерством східних територій А.Розенберга) та інших радикальних продуктів «холодної війни». Згаданим «українським язичникам», зокрема, притаманні войовниче антихристиянство, ксенофобія, расизм, антисемітизм. Нерідко неоязичницькі угруповання створюють силові формування. Так, у Запоріжжі вони заснували військово-спортивний «Корпус гвардії здоров'я», проводили заняття з фізичної підготовки, налагоджували контакти з радикальними УНСО, СНПУ.

Колосальні зусилля докладаються для просування на територію колиски Православ'я тоталітарних, бузувірських сект, чимало з яких є «вірусами», розробленими як знаряддя між блокового протистояння у повоєнному світі, а нині є «організаційною зброєю» глобалізації та підриву традиційних культур ядром яких є християнство, та інституту суверенної державності як такої.

Для підбурювання церковних розколів пострадянській Україні, та реанімування «самосвятів» автокефалів (яких ще у 1920-х рр. енергійно використовували проти канонічної Православної Церкви чекісти) на початку 1990-х рр. були використані запеклі противники канонічного Православ'я та духовної близькості православних народів. Досить згадати «патріарха» УАПЦ Мстислава (С.Скрипника). За даними радянської контррозвідки, він з 1941 р. працював в одній із зондеркоманд по лінії спецпропаганди, був завербований німецькою спецслужбою, перебував на зв'язку у гауптштурмфюрера СС Губера (у 1949 р. С.Скрипника голосили у всесоюзний розшук як активного пособника окупантів). Навіть сумно відомий інспіратор зрежесованого ОГПУ «лубенського розколу» 1926 р. «митрополит» Феофіл Булдовський так характеризував Мстислава: «... це страшна людина... Єпископ Мстислав – довірена особа гестапо... У келейній розмові з Мстиславом я... спитав його про унію з Римо-Католицькою Церквою. А він мені відповідає: «Унія? А чому б і ні? Хіба ті, хто пішли на унію с Римом, щось втратили? Нехай з чортом, лише б не з Москвою. Але про це ще зарано говорити...».

Далі буде...