dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 18 Октября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Боротьба канонічної церкви проти розколів і смути: досвід Сербії (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)

Боротьба канонічної церкви проти розколів і смути: досвід Сербії (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)

Доктор филологических наук, Рудяков П.М.

Буремні, трагічні, у чомусь навіть апокаліптичні події на Балканах, на території колишньої СФР Югославії, які мали місце наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., важко до кінця, в усій їхній складності й суперечливості осягнути поза історичним контекстом, без екскурсу в минуле, який би охоплював період тривалістю щонайменше у сто років. Чимало з проблем і конфліктних вузлів, які зумовили гострий і кривавий перебіг Балканської кризи на рубежі ХХ і ХХІ ст., виникали й проходили стадії становлення та визрівання на початку ХХ століття, а згодом – у наступні його сегменти: період між двома світовими війнами та період після Другої світової війни.

Надзвичайно цікавим та інформативно насиченим міг би бути бодай побіжний погляд ще й у століття ХІХ або хоча б в останню його чверть, коли здійснюються перші спроби замаху на канонічну територію Сербської православній церкві (СПЦ), а також штучного розколу в ній у вигляді ініційованого владою Австро-Угорщини за погодженням з Константинопольським патріархом через механізм конкордату створення неканонічних Боснійської православної церкви для "боснійських" сербів (1889 р.), Карловацької церкви – для сербів Воєводини, Банату і Срему.

У такий спосіб було закладено підвалини розкольницької програми, розрахованої на підрив внутрішньої єдності й ослаблення СПЦ за схемою, в якій переважали не церковні, а політичні і геополітичні мотиви, а провідну роль перебирав на себе зовнішній фактор. У ХХ і на початку ХХІ століття ця схема застосовуватиметься на практиці із завидною регулярністю.

Сербія – одна з країн споконвічного православно-християнського світу з довготривалою, беручи до уваги особливості її історичної долі, складною й напрочуд плідною, національною традицією збереження духовної і церковної єдності, дієвого і результативного опору внутрішнім і зовнішнім викликам та загрозам. Роль Сербської православної церкви в історії Сербії, сербського етносу, сербської нації важко переоцінити. Це – одна з найавторитетніших, найшановніших, найвпливовіших національних інституцій. На думку багатьох дослідників, саме їй – Церкві – належить основна заслуга у збереженні національної ідентичності, у відновленні національної державності, всупереч усім тим випробуванням, які випали на долю сербства.

У регіоні, що до нього належить Сербія, – Балкани – за традицією, яка налічує понад тисячу років, релігія споконвіку мала й має особливе значення. Міжконфесійні відносини в цих краях завжди були важливими і значущими, причому, їхнє значення виходило за межі власне релігійної сфери. Протягом тривалого часу тут конкурували одна з одною три світові релігії: католицтво, православ'я, іслам. Конкуренція мала не лише конфесійний, а й політичний характер і заміст, до неї активно долучалися й "великі" держави, кожна з яких прагнула забезпечити ексклюзивність власного впливу.

Переживши момент тріумфу у травні 1919 року, коли всі православні церкви регіону об'єдналися, злившись у лоні Сербської православної церкви під юрисдикцією її святішого патріарха, протягом наступних років і десятиліть СПЦ змушена була зіткнутися з кількома спробами розколу. Особливо великого розмаху розкольницька діяльність, спрямована проти неї й її внутрішньої єдності, набула після Другої світової війни і встановлення у Сербії та в Югославії комуністичної влади на чолі з Й.Броз-Тіто.

Під загрозу було поставлено канонічність СПЦ. У боротьбі проти неї, її внутрішньої єдності та цілісності на кожному історичному етапі відкрито або приховано об'єднувалися як найрізноманітніші порушники церковного канону, так і різного роду далекі від церкви та релігії сили й інституції, які з тих чи інших причин були зацікавлені у розколі, стимулювали розкольників.

У створеній 1945 року внаслідок звільнення від зовнішніх окупантів та перемоги у громадянській війні партизанів комуністично-атеїстичній СФР Югославії СПЦ розглядалася як один із стовпів сербського патріотизму, що його правлячий режим трактував як одну з найбільших загроз для свого існування. Проти Церкви велася послідовна, системна, цілеспрямована боротьба на знищення, одним з ключових напрямів в якій стала дискредитація Церкви всіма можливими способами і шляхами.

За часів Тіто єдності Церкви було завдано два потужних удари. Це сталося в 60-ті роки. У 1963-64 рр. від СПЦ відокремилася Вільна Сербська православна церква у США, 1967-го про відокремлення й автономію оголосила Македонська церква (свою присутність на території Македонії, нехай більше формальну, ніж реальну, СПЦ зберегла, утворивши Охридську архиєпископію, щоправда, без пастви та священників, без об'єктів і коштів).

Маючи на меті ослаблення СПЦ, офіційний Белград у ті часи не лише не перешкоджав діяльності розкольників, а, навпаки, всіляко сприяв втіленню в життя розколу, здійсненому всупереч церковним канонам, з численними процедурними й навіть морально-етичними порушеннями.

Позиція СПЦ була чіткою й послідовною. Доки не існує нормативного, прописаного за еклезіастичними, а не за іншими, включаючи геополітичні та геостратегічні, критеріями й канонами, шляху до набуття автокефалії, будь-які спроби в цьому напрямку не можуть вважатися регулярними та легітимними. Втім, захиститися від нападок, з якими стояли більш потужні й агресивні сили, Сербській православній церкві повною мірою не вдалося.

***

Небезпека цілеспрямованої розкольницької діяльності та її переведення в площину практичних дій особливо актуалізувалася для СПЦ наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. на тлі тих негативних державно-політичних, суспільних, процесів, духовної деградації, які мали місце у зв'язку з розпадом СФР Югославії й створенням на її руїнах кількох нових незалежних держав, украй ворожо налаштованих одна проти одної.

Специфіка проблеми канонічності Церкви у сербів визначається, крім усього іншого, історично сформованим синтезом релігійної проблематики з проблематикою національної самосвідомості, самовизначення, ідентичності. Повноцінне використання національного коду культури для реалізації національних інтересів і стратегії розвитку національної державності та духовності неможливе поза форматом канонічності. Ідея канонічності пов'язується, асоціюється у масовій свідомості не лише з ідеєю національної держави й через неї з низкою інших політичних і соціокультурних ідей, але й з такими неполітичними рефлексіями, як культурна, психологічна, естетична, а також з рефлексією національної ідеї.

Сербська православна церква, по суті, асоціюється з образом сербства в тому його вигляді, в якому він склався внаслідок тривалого історичного розвитку, магістральний шлях якого визначало постійне протистояння із зовнішніми ворогами-представниками інших етнічних груп і, це, гадаю, особливо важливо підкреслити, інших віросповідувань. СПЦ нині – один з небагатьох факторів, котрі дозволяють сербам відчувати себе сербами, ідентифікувати себе як сербів.

За підтримки ззовні певні політичні сили всередині країни розгорнули реалізацію проекту її дезінтеграції, в рамках якого гуманітарна, духовна складова посідала без перебільшення пріоритетне місце. СПЦ як інституція, яка за традицією послідовно й плідно працювала над збереженням єдності всіх сербів та інших громадян Югославії православного віросповідування, певна річ, не могла залишатися осторонь буремних подій і катаклізмів. І не залишилася, намагаючись врятувати бодай те, що ще можна було врятувати.

У цей час СПЦ було піддано шаленим нападкам, Церква перетворилася на одну з головних цілей антиюгославської та антисербської пропаганди, здійснюваної в режимі класичної інформаційної війни. Її було піддано шельмуванню, а згодом і цинічній сатанізації. Особливу увагу при цьому ворогами Церкви було приділено дискредитації її предстоятеля та кліру. Сталося так, що на Церкву, яка спробувала захищати інших, розпочався масований наступ одразу з кількох боків, внаслідок чого їй довелося думати про те, щоб захищатися самій. Захищатися, передусім, від розколів та смути.

Украй показово, що разом з нападками на Сербську православну церкву розпочинається цілеспрямована, старанно спланована й організована, щедро профінансована кампанія компрометації Православ'я як такого. Її апофеозом виявився безглуздий за визначенням, проте старанно нав'язуваний у різних середовищах, включаючи Україну, висновок, згідно з яким Православ'я і демократія – це, мовляв, явища абсолютно несумісні, а стратегія європейської інтеграції для таких націй, як сербська або українська, передбачають відмову від такого невід'ємного елементу національної ідентичності, як православна віра.

На превеликий жаль, є підстави констатувати, що в цей час на теренах Сербії та колишньої Югославії створюється загальна атмосфера "розколу й смути", в якій виявляються можливими багато з тих речей, які за нормальних умов вдається стримувати у певних рамках, не дозволяючи їм відіграти роль вагомого, а інколи й визначального, фактора.

Одна з причин – байдужість світської правлячої еліти до проблеми безумовного збереження канонічності церкви, її незацікавленість у тому, щоб церковний канон не порушувався, не приносився в жертву егоїстичним інтересам окремих груп та осіб. У державах і суспільствах транзитивного типу ця особливість набуває ще більш небезпечного характеру, перетворюючись на фактор, здатний становити загрозу для національних інтересів та національної безпеки. Така ознака, як канонічність/не канонічність не трактується державою як фундамент легітимності церкви, не впливаючи й на ставлення держави до тієї чи іншої церковної інституції.

Там, де державна влада з тих чи інших міркувань утримується від стимулювання розкольницьких тенденцій усередині канонічних церков, ситуацію вдається утримувати під контролем навіть за несприятливих політичних умов. Прикладом тут може служити алгоритм врегулювання ситуації на території Словенії, Хорватії, до певної міри Боснії і Герцеговини після проголошення ними незалежності через підписання між урядами кожної із цих країн та СПЦ спеціальних угод, які, крім усього іншого, гарантують збереження церковної єдності та канонічного устрою.

З іншого боку, поза всіляким сумнівом, мають рацію ті, хто стверджує, що, незалежно від дії будь-яких зовнішніх по відношенню до Церкви факторів, на плани і наміри будь-якої політичної влади, немає, ніколи не було й не буде розколу без єпископів та священників, готових його підтримати.

Нині найбільш складною й суперечливою для СПЦ залишається ситуація на тій частині її канонічної території, яка входить до складу Чорногорії. Чорногорське державне керівництво однозначно заявило про свою неабияку зацікавленість у створенні автономної національної церкви, давши при цьому зрозуміти, що проблема канонічності такої церкви не матиме для нього принципового характеру.

Процес розколу, відтак, пішов надзвичайно активно. Було проголошено створення автокефальної Чорногорської православної церкви, повністю відокремленої від СПЦ. Виникла досить реальна загроза автономії Чорногорсько-Приморської митрополії СПЦ. Заявила про себе самопроголошена так звана Православна церква у Чорногорії (з початку 2010 року), до складу якої увійшли декілька приходів кількох митрополій СПЦ на території Чорногорії. Монахині одного з монастирів заявили про перехід у "старокалендарну істинну православну церкву".

Отже, наприкінці ХХ століття, як, власне кажучи, і протягом усієї цієї історичної доби, Сербську православну церкву було поставлено в такі умови існування й розвитку, за яких вона була змушена не лише витримувати конкуренцію з опонентами, чинити опір зовнішнім загрозам і викликам, а й постійно протистояти внутрішнім ворогам, налаштованим на розкол. Є підстави констатувати, що СПЦ гідно витримала випробування, зберігши себе і свою внутрішню цілісність, загартувавшись у виснажливій боротьбі.

Нині СПЦ активно й наполегливо докладає зусиль для подолання наявних розколів, а також нейтралізації тих негативних явищ всередині Церкви, які за певних обставин могли б стати підґрунтям для нових. Синод СПЦ недавно звернувся з листом до Македонської церкви з пропозицією відновити діалог, спрямований на її повернення в лоно материнської церкви. Заклик до покаяння й повернення до Церкви було адресовано монаху Артемію, колишньому єпископу Расько-призренському, навколо якого після позбавлення його єпископського сану зібралася група єретиків.

Досвід СПЦ у боротьбі проти розколів та смути дає приклади як позитивного, так і негативного розв'язання проблем. Він цікавий і цінний (у тому числі, й для нас в Україні або й особливо, для нас в Україні) не лише як зразок послідовного й результативного протистояння схизмі, подолання її негативних наслідків, а й як приклад подолання схизми шляхом покаяння схизматиків та їхнього повернення до лона материнської церкви. Саме так возз'єдналися з материнською Сербською православною церквою Боснійська православна церква (1920 р.) та Вільна Сербська православна церква (1991 р.). Так, хочеться вірити, рано чи пізно повернуться до своїх природних витоків і до буття у складі канонічної церкви Македонська та Чорногорська православні церкви, які нині існують у неканонічному форматі.