dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Релігійний фактор у подіях Балканської кризи (1991-2011 рр.)

Релігійний фактор у подіях Балканської кризи (1991-2011 рр.)

Павло Рудяков (професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка)

Події Балканської кризи, яка наприкінці ХХ століття охопила територію СФР Югославії, прямо чи опосередковано зачепивши увесь Балканський півострів і прилеглі до нього регіони, а також знайшовши виявлення (зокрема, й у створенні прецеденту) на загальноєвропейському рівні й, до певної міри, у глобальному масштабі, - продовжують привертати до себе увагу, причому, під різним кутом зору й у різних аспектах.

Під Балканською кризою прийнято розуміти події, процеси та явища, на сутнісному та формальному рівнях пов'язані з розпадом СФРЮ та виникненням на її державній території кількох незалежних держав, а також міжнародний контекст цих подій, включаючи роль у них "міжнародного фактора" (1). За її основними ознаками криза належить до феноменів сучасного політичного і геополітичного моменту, залишаючись, однак, окрім усього іншого, ще й специфічним результатом певних діахронних у своїй основі тенденцій, які ведуть початок з історичного минулого, зокрема, з таких подій, як Балканські війни (1912-1913), анексія Боснії та Герцеговини (1908), Босансько-Герцеговинське повстання (1875-1876), Російсько-турецька війна (1877-1878), Берлінський конгрес (1878), Перша світова війна (1914-1918), створення Королівства Сербів, Хорватів, Словенців (1918), Друга світова війна (1939-1945), створення СФР Югославії (1945) та ін.

Балканська криза є кризою трансформаційною і становить одну з важливих складових загального процесу зміни ідеологічної парадигми, державно-політичного устрою, системи управління та докорінного перерозподілу сфер компетенції та впливу між національними елітами всередині Югославії та її формальних або фактичних правонаступників. Її стрижневою подією виявилася дезінтеграція державного простору й розпад федеративного об'єднання югослов'ян, яке в різних варіантах проіснувало з грудня 1918 року, коли було проголошено створення Королівства Сербів, Хорватів, Словенців. Причинами виникнення, ескалації й загострення кризи стали економічна стагнація, етнічна неприязнь між окремими суб'єктами югославської федерації (а також іншими народами, які мали місця компактного проживання на її території), націоналізм, культурно-цивілізаційні (у тому числі – конфесійні) відмінності між безпосередніми учасниками кризи, радикальні зміни у системі міжнародних відносин та у світовій політиці та деякі інші фактори й обставини (2).

Фатальної неминучості розпаду СФРЮ наприкінці ХХ століття не існувало. Країна аж ніяк не була приречена на зникнення. На кожному з етапів Балканської кризи існували різні варіанти розвитку подій, у тому числі й такі, які б могли забезпечити збереження держави. Югославію, зрештою, "розвалили" нові правлячі еліти (республіканські, регіональні, локальні), які в боротьбі за якомога повнішу реалізацію власних економічних та політичних інтересів відмовилися від будь-яких компромісів задля досягнення максимально можливого результату.

На особливу увагу заслуговує той факт, що події в колишній Югославії, хоча й спричинені передусім обставинами внутрішнього характеру, разом з тим, цілком вписуються у загальний контекст більш широкої, ніж Балканська, кризи перехідного етапу від однієї до іншої епохи світової історії, так само, як і в контекст процесів континентального (європейського) і глобального змісту, зумовлених глобалізацією, розпадом біполярного світу й початком формування нового світового ладу.

Хоча гостра стадія кризи, якщо такою вважати громадянську війну в Боснії і Герцеговині (1992-1995) та граничне загострення сербсько-албанського протистояння у Косово і Метохії, супроводжуване агресією НАТО проти СР Югославії (1998-1999), себе нібито вичерпала, - вона триває й досі, продовжуючи відігравати визначальну роль у формуванні ситуації у регіоні й навколо нього. Ця обставина, на наш погляд, додає будь-якій спробі аналізу тих чи інших її складових особливої актуальності й ваги.

До, з одного боку, чи не найбільш цікавих і провокаційних, з іншого, неоднозначних і суперечливих, таких, що викликають багато дискусій і непорозумінь, складових Балканської кризи варто, поза всяким сумнівом, віднести проблему впливу на загальний хід подій релігійного фактора. Щодо цього, до речі, спостерігається майже абсолютний консенсус у поглядах фахівців, незалежно від того, на яких теоретико-методологічних позиціях стоїть кожен з них й яку політичну платформу репрезентує. Висновок про те, що присутність релігійного фактору на Балканах у ході розпаду СФР Югославії на початку 90-х років і виникнення на її колишній території нових незалежних держав була дуже помітною й вагомою, можна сміливо віднести до загальноприйнятих. Не викликає особливих заперечень при цьому й уявлення, згідно з яким цей фактор, по-перше, відіграв у Балканській кризі виразно негативну роль, гранично ускладнивши й загостривши перебіг цілої низки подій та процесів, по-друге, неабияк сприяв актуалізації історичного контексту всього того, що відбувалося у синхронії, привносячи до системи різноманітних відносин в їхньому сучасному вигляді архаїчні елементи або ті, що прийнято було вважати архаїчними.

У книзі "Довга дорога поміж різні й орання" авторитетного сербського історика академіка М.Екмечича червоною ниткою проходить думка про те, що релігія на Балканах споконвіку відігравала роль головного чинника у творенні етносів та націй і в той же час – елементу, який ці етноси й нації розділяв одне від одного. На думку вченого, цю функцію релігійний фактор зберіг як у ході розгортання подій Балканської кризи, так і нині, коли вона перейшла у латентну стадію, а спільна держава югослов'янських народів остаточно припинила своє існування (3).

Релігія на Балканах (не лише, певна річ, тут, але тут, можливо, все-таки якось по-особливому) як на рубежі ХХ і ХХІ століть, так і задовго до цього виходила далеко за межі "класичного" (хоча в той же час здебільшого й суто теоретичного) сприйняття віри й церкви як елементів духовної сфери й важливої риси індивідуальної та колективної свідомості, перебираючи на себе ще й функцію однієї з наріжних засад суспільно-політичного процесу й державного устрою та вагомого сегменту кожної із цих сфер.

У другій половині ХХ ст. релігійний фактор від фактору етнічної приналежності перебрав на себе роль головної ознаки визначення національної ідентичності: згідно з Конституцією СФР Югославії від 1974 р. (це бува останній югославський Основний закон, ухвалений за життя Й.Броз-Тіто), громадянам країни було надано право у графі "національність" зазначати не серб або хорват, а – "мусульманин". У наступні роки цим правом скористалася чимала частина населення Боснії та Герцеговини, що, зокрема, спричинило істотні зміни в етнонаціональному складі населення цієї югославської республіки, у вирішальний спосіб позначившись і на тих подіях, які мали у місце в ній під час громадянської війни 1992-1995 рр.

Окрім усього іншого, особливість багато в чому специфічного й навіть екзотичного для Європи балканського світу полягає, зокрема, й у тому, що духовна та теологічна складова релігії за традицією були, як правило, підпорядковані соціально-політичній функції цього явища, відіграючи надзвичайно важливу, якщо й не ключову, роль для індивідуальної та колективної ідентифікації.

Щодо того, що конфесійна строкатість колишнього спільного югославського державного і ментального простору, позначилася на характері й особливостях його – цього простору – дезінтеграції, серйозних заперечень не висловлюється практично ніким. Навпаки, теза про те, що контакт православ'я, католицтва, ісламу (як на мене, то варто було б, мабуть, додати до цього переліку ще атеїзм) в Югославії наприкінці ХХ століття остаточно набув вигляду конфлікту, причому, достатньо гострого, - сприймається мало не як аксіома. І в цьому, треба визнати, немає нічого дивного.

Мало хто візьметься заперечувати той факт, що приналежність безпосередніх учасників Балканської кризи - сербів, хорватів, словенців, боснійців - до різних релігій і церков сприяла загостренню ситуації, загостривши міжетнічну ворожнечу й неприязнь. У той же час різниця у віросповідуванні у вирішальний спосіб позначилася й на парадигмі участі у подіях цієї кризи міжнародного фактора.

Характерною рисою оцінки ролі релігійного фактора у подіях Балканської кризи є системні й цілеспрямовані спроби шельмування й сатанізації однієї зі сторін - Сербської православної церкви, - супроводжувані не менш системним і цілеспрямованим обілюванням інших і заплющенням очей на все те, що словом і ділом робили у ці буремні й трагічні роки на Балканах представники католицтва та ісламу. Дія релігійного фактора у Балканській кризі мала виразно асиметричний характер, у тому сенсі, що те, що апріорі дозволялося одній стороні (або, точніше, сторонам, бо у даному випадку йдеться як про католиків, так і про мусульман), без жодних роздумів ставилося у вину іншій (маються на увазі православні).

Міжконфесійні відносини на Балканах мають тривалу історію, сповнену не лише драматичних, а й трагічних сторінок. Після прийняття "іллірійськими" слов'янами християнства у далекому ІХ столітті не було практично жодного, хоча б відносно тривалого, історичного періоду, у межах якого релігійне питання не мало б яскраво вираженого проблемного характеру й не містило б у собі елемент конфліктогенності. Спочатку саме такий характер ситуації зумовлювали непрості відносини всередині християнства – між його західним (Рим) та східним (Візантія) варіантами, які після 1054 року набули, як відомо, вигляду конкуренції і конфронтації між католицизмом та православ'ям. Згодом, внаслідок завоювання частини території півострова турками-османами наприкінці ХІУ – у першій половині ХУ ст., до них долучилася ще одна світова релігія – Іслам.

Іслам на Балканах завжди виступав у ролі фактора, який забезпечував експансію чужородного з точки зору автохтонного слов'янського населення елементу. Процес примусового переведення місцевих мешканців з християнства до Ісламу з різною інтенсивністю тривав багато століть, принісши, зрештою, помітні результати. У новітні часи. в тому числі – після переходу Балканської кризи до активної стадії, Іслам був (і, до речі, залишається нині) одним з важливих елементів загальної стратегії "великих" держав у регіоні.

Говорячи про Іслам на Балканах, треба вести мову передусім про так званий "політичний Іслам", що його було свідомо перетворено на інструмент міжнародного втручання у внутрішні справи спочатку СФР Югославії, згодом – СР Югославії, ще пізніше – Сербії, Боснії та Герцеговини, Македонії, Чорногорії. Украй показово у цьому контексті, що в ході Балканської кризи США жодного разу в жодному випадку не підтримали православного учасника тієї чи іншої конфліктної ситуації, натомість, у ста процентах випадків ставали на сторону мусульман (у Боснії, Косово) або католиків (Хорватія).

У той же час православ'ю відводилася роль іншого плану. Його розглядали (і, як це не прикро констатувати, продовжують розглядати) як чи не головну перепону на шляху до втілення в життя стратегії Заходу, яка має на меті, нібито, нормалізацію ситуації в регіоні на засадах економічного лібералізму та політичної демократії. Протягом ХІХ-ХХ ст. обставини на Балканах і навколо них складалися в такий спосіб, що позиції православної церкви перманентно послаблювалися, натомість, позиції її конкурентів, навпаки, посилювалися. Конкурентами при цьому виступав не лише Іслам, а й Католицька церква.

Католицтво і, зокрема, Ватикан як його наднаціональний центр глобального масштабу й значення здійснювали в регіоні добре прораховану стратегію, спрямовану на повне витіснення звідси православної церкви, якщо не у середньо-, то в довгостроковій перспективі.

У Балканській кризі вони також відіграли надзвичайно помітну роль. Позитивна частина програми, що її пропонували сили, які виступали на боці переважно католицьких республік колишньої СФРЮ Словенії та Хорватії, полягала у забезпеченні всілякої підтримки їхнім політичним елітам на шляху до безумовного відокремлення від Белграду. Негативна – у продовженні наступу на православ'я на Балканах, розпочатого задовго до того, як Балканська криза вступила до активної фази свого розвитку й навіть до того, як за підсумками Першої світової війни було утворено першу в історії спільну державу "іллірійських" слов'ян – Королівство Сербів, Хорватів, Словенців, згодом (1929 року) перейменоване у Королівство Югославія.

Католицька церква ще у ХІІІ столітті й, особливо, після Флорентійської унії ХУ століття, в якості однієї з принципових позицій своєї діяльності засвоїла прагнення до того, щоб перевести православні народи Південної та Східної Європи у католицтво або, щонайменше, в унію. Папський престол при цьому виходив з відомої максими прозелітизму щодо того, що "схизматики не можуть увійти до царства небесного, але... підуть у вічний вогонь.., якщо перед смертю не обернуться до Святої Римської церкви" (4).

Цілеспрямований тиск на православних сербів в Угорщині, зокрема, в області Срем, з метою їхнього переведення у католицтво (а згодом в унію) було розпочато спільними зусиллями Ватикану й угорських королів-католиків ще у ХІІІ столітті, продовжено у добу турецького панування на угорських землях протягом ХУІ-ХУІІ ст. й ще більшою мірою активізовано після заснування "Конгрегації з пропаганди віри" (1622 р). Ще актуальнішою була загроза покатоличення для сербів, які починаючи з другої половини ХУ століття, коли їхня батьківщина опинилися під владою Османської імперії, переселялися на хорватські землі між Савою і Дравою (Славонія) й на інші території у складі імперії Габсбургів (Ліка, Кордун, Крбава, Жумберак та ін.).

Для центральної австрійської та місцевої хорватської влади примусове переведення православних сербів у католицтво було засобом знищення їхньої етнонаціональної ідентичності, а також інструментом позбавлення автономних прав і привілеїв, які їм було надано як граничарам-охоронцям австрійсько-турецького кордону імператорськими указами.

Православні серби, які переселялися до Австрії, ніколи не вважалися там рівноправними підданими імператора. Від решти громадян Імперії їх відокремлювала глибока прірва, зумовлена конфесійно-цивілізаційними факторами та обставинами. Лише за умови переходу у католицтво або прийняття унії вони одержували можливість претендувати на здобуття всіх прав, відкриття для них самих та їхніх дітей усіх можливостей, наявних у той час у державі. Без цього нічого подібного просто не могло статися.

Усі без винятку загребські біскупи у ХУІІ ст. розглядали покатоличення сербів або переведення їх до унії як одне зі своїх головних завдань. Тим не менше, особливих здобутків у його втіленні в життя жоден з них так і не досяг. Безумовним здобутком тут стали хіба що події у Жумберку, де протягом другої половини ХУІІІ ст. владика Палкович і генерал Петаці з мовчазної згоди і за таємної підтримки з боку імператриці Марії-Терезії обманом затягнули в унію місцевих сербів-граничарів (5).

Отже, агресивність католиків по відношенню до православних на Балканах, яка знайшла своє чергове виявлення в ході Балканської кризи, мала, як бачимо, міцне коріння й потужну ідеологічну базу. Втім, коли ми говоримо про роль "релігійного фактора" у Балканській кризі та дезінтеграції Югославії, де-факто маємо на увазі все-таки не так участь Католицької церкви й Ватикану, як, насамперед "фактор Ісламу". Хоча не варто забувати, що католики й мусульмани на Балканах неодноразово об'єднувалися проти спільного для них та їхніх релігій ворога – сербів і православ'я.

У роки Другої світової війни хорвати-католики та боснійці-мусульмани діяли пліч-о-пліч у фашистському русі усташів проти сербів-православних та сербів-комуністів під гаслом, яке говорить саме за себе: "Сербів – на верби!". У розвиток нацистської теорії про вищу расу та раси у Незалежній Державі Хорватії до євреїв та циган в якості етносу, що його мало бути знищено, було додано сербів (це, крім усього іншого, ще й до питання про те, чи можуть сьогодні в Україні об'єднатися УПЦ (КП) та УГКЦ: проти православ'я не по назві, а по суті та по долі – можуть і рано чи пізно об'єднаються для того, щоб взятися до рішучих дій і завдати вирішального удару).

Іслам – не лише одна зі світових релігій, а ще й державна ідеологія та цивілізаційний "проект", який має амбіції бути втіленим не лише у регіональному, а й у глобальному масштабі. На Балканах просування цього "проекту" йде особливо успішно й продуктивно з точки зору його прибічників. За останні п'ятнадцять років на території півострова створено вже два державні утворення (або квазі-держави) – Боснію і Герцеговину та Косов, - кожне з яких у перспективі може проголосити себе мусульманською державою, офіційно обравши в якості державної ідеології Іслам.

У Боснії нація, яка претендує на роль титульної й єдиної державо утворюючої, відмовляючись від етнічної ідентичності, приймає натомість ідентичність конфесійно-культурну. В цьому її відчайдушно підтримують США і Європа, переслідуючі, певна річ, власні стратегічні, економічні, геополітичні й інші інтереси. Фахівці вже неодноразово звертали увагу на ту обставину, що Вашингтон з підозрілою й, безумовно, необачною впертістю й наполегливістю погоджується на Балканах на те, щоб локальний ісламський фактор виступав у ролі його навіть не ситуативного, а постійного союзника.

Активізація Ісламу на просторі колишньої Югославії в ході розгортання Балканської кризи призвела, крім усього іншого, до повернення до регіону в якості одного з претендентів на частину "югославської спадщини" Туреччини, яке відбувається за потужної підтримки з боку США.

Після розпаду СРСР і СФРЮ Туреччина одержує простір для значного розширення поля її зовнішньополітичної активності за рахунок безпосереднього підключення до участі у регіональних і субрегіональних економічних та політичних процесах на Кавказі, у Центральній Азії, а також у Причорномор'ї. Серед інших територій, які привертають увагу турецької дипломатії, виявляються Балкани, що є зайвим свідченням небезпідставності міркувань щодо відродження в Туреччині ідеології неоосманізму зі спробами її перенесення у практичну площину. В якості пропагандистського прикриття появи турків у Боснії та Герцеговині й загалом на території колишньої Югославії Анкара послідовно використовує тезу про "історичну близькість", "культурну спільність", "мовну спорідненість" Туреччини з балканськими (передусім, боснійськими) мусульманами. Разом з Туреччиною на Балкани повертається Іслам як не лише релігійний, а й політичний фактор.

Особливості політичного Ісламу давно й добре відомі. Дія релігійного фактору в Балканській кризі стає, по суті, черговою ілюстрацією цих особливостей. Ситуація при цьому ускладнюється й заплутується ще більшою мірою через те, що США, прагнучи використати ісламський фактор у своїх інтересах, ідуть на системні поступки мусульманам у БіГ та у Косово.

Утвердження "демократії" у тому її вигляді, який, судячи по всьому, передбачений Заходом для балканських слов'ян, передбачає, з одного боку, зведення православ'я і Сербської православної церкви до маргінального соціального явища, з іншого, – зміцнення позицій ісламу та перетворення його на провідний елемент національного буття та державної політики як у Боснії та Герцеговині, так і в Косово, а, можливо, десь іще.

Показові у цьому зв'язку більш ніж прозорі натяки з Брюсселя (вони пролунали вже через кілька днів після арешту Р.Младича) на те, що варто було б розібратися з такою проблемою, як роль Сербської православної церкви у тому, що чиновники Єврокомісії назвали: "підтримкою бойового духу сербської армії", - вкладаючи в це визначення, певна річ, виразно негативний зміст, бо ж сербська армія, на їхню думку, не робила нічого іншого, крім того, що чинила злочини, за які хтось уже відповів і відповідає перед Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії у Гаазі, а хтось ще має відповідати. Якщо називати речі своїми іменами, йдеться про висунення на порядок дня міжнародного обговорення питання щодо відповідальності СПЦ у подіях на теренах колишньої Югославії у тій інтерпретації, яку пропонує для цих подій Захід.