dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Проблема відповідальності людини перед Богом у повісті М.Гоголя «Страшна помста»

Проблема відповідальності людини перед Богом у повісті М.Гоголя «Страшна помста»

Олександр Яровий, доцент Київського національного університету ім. Т.Шевченка

Духовно-творчу еволюцію Миколи Гоголя можна, серед іншого, висловити формулою: від сміху – до Духу.

Ставлення християнської аскетики до сміху – неоднозначне. Родоначальник православного чернецтва преподобний Антоній Великий, з одного боку, допускав жарти із братією, кажучи, що «не можна тятиву лука постійно натягати, аби вона не порвалася», потрібне якесь послаблення (в даному випадку – жарт). З іншого боку, крізь віки суворо лунає застереження цього ж святого: «Як тільки можна утримуйся від жартів і забавок... Господь наш засуджує тих, що сміються, коли говорить: «Горе вам, смеющимся ныне: яко возрыдаете и восплачете» (Лк., 6:25). Отже, вірному монаху не слід сміятися... Будемо ридати і плакати безперервно, благаючи Бога, щоб він нас простив». З одного боку, це стосується монахів; але монахи – це «світло для світу», бо для них, у свою чергу, світлом є самі ангели, представники непорочного Небесного Граду. Вторить родоначальнику східних монахів і преподобний Єфрем Сирін: «Сміх позбавляє людину блаженства, обіцяного плачущим (Мф., 5:4), розоряє добрий устрій внутрішній, ображає Духа Святого, шкодить душі, розтліває тіло. Сміх вигонить чесноти, не має пам'яті про смерть, ані помислу про муки».

Звичайно, як і у всякому випадку, тут потрібне розсудливе міркування («рассуждение»). Діалектика сміху як явища дуже багатогранного – душевного і соматичного (тілесного), морально-філософського – дуже складна, і ми не ставимо за мету зараз детально розглядати цю проблему – проблему природи сміху, сміху як феномена. Хочемо тільки сказати, що тим складнішим був духовний шлях М.Гоголя, що спочатку його сприйняли виключно як гумориста, як гіганта сміхотворства, геніального коміка, а в кращому, «вищому» разі – як «обличителя» особистісних та суспільних негараздів. Від нього ніхто не чекав внутрішньої духовної еволюції, переходу від вкрай смішного до вкрай серйозного. Добре про це пише К.Мочульський у праці «Духовний шлях М.В.Гоголя»: «Гоголь единодушно был признан замечательным юмористом. И ему дорого пришлось расплачиваться за эту быструю славу. Читатель любит простые и ясные ярлыки – звание юмориста осталось приклеенным к писателю на всю жизнь... Когда Гоголь перестал смешить и заговорил о Боге, никто не поверил, что комический писатель может быть учителем» ...

Пушкін і Гоголь були й лишаються двома найбільш знаковими постатями російської літератури (а якоюсь мірою і всіх східнослов'янських літератур). Близько століття тому російський критик Ю.Айхенвальд говорив про два типи таланту: «пушкінський» і «гоголівський». «Пушкінський» – веселий, грайливий, часом сповнений якоїсь язичницько-плотської нестримності; «гоголівський» – дедалі більше суворий, аскетичний; плач таланта за людиною іде в руслі мотивів плачу Ієремії... За концепцією Ю.Айхенвальда, «Пушкин свою роль играет охотно и с увлечением»; а Гоголь «страдал от своего таланта, от своего назначения, которое ему было предуказано свыше»...».

Пушкін і Гоголь – це дві легені російської літератури. Пушкін був предметом високого пієтету з боку Гоголя. Гоголь же часом... змушував переживати і страждати навіть цього оптимістичного епікурейця. Прослухавши глави «Мертвих душ» у майстерному виконанні Гоголя, непереможно життєрадісний Пушкін сказав: «Боже, как грустна наша Россия!», – на очах його виступили сльози. Пушкін приніс в російську літературу ідеали романтизму, створив образи сильних і величних людей, прекрасно розробив тему кохання, збагатив вітчизняну поезію багатьма образами і мотивами. Але все-таки в його поезії багато пристрасного, земного, повторимо – язичницького, матеріального, плотського. Неоднозначно оцінював фігуру Пушкіна і преподобний Варсонофій Оптинський. Звичайно, Пушкін не засвідчив такої виразної християнської самореалізації, як Гоголь. Але завдяки Василю Жуковському, що був другом і Гоголя, Пушкін на смертному одрі все-таки помер християнином. Священик, який його сповідував, вийшов дуже розчуленим і сказав: «Якби-то нам Бог дав наприкінці життя так каятися, як каявся Олександр Сергійович...» Отже, не зважаючи на язичницькі, а в юності навіть богохульні мотиви творів, Пушкін завершив життя християнином.

Але саме Пушкін – один із відомих всій Росії читачів, який теж сприйняв попервах Гоголя як виключно гумориста. «Сейчас прочел «Вечера на хуторе близ Диканьки». Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия, какая чувствительность! Все это так необыкновенно в нашей литературе, что я доселе не образумился... Поздравляю публику с истинно-веселою книгою». Але писав це Пушкін у серпні 1831 року, по виході першої частини «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Серед наступних п'яти повістей частини другої є повість «Страшна помста». В ній, як і в «Вечорі напередодні Івана Купала» (з частини першої ), уже не місце розважальному сміху. Тут теж звучить сміх, але вже інший – есхатологічний.

Згаданий Юлій Айхенвальд подає дуже глибоке трактування цього різновиду гоголівського сміху. «Вся наша жизненная неблагообразность является только предварением того последнего комизма, который выпадает на нашу горькую долю в час посмертного расчета. Если бы даже красивы были наши образы теперь, то, разоблаченные и раздетые, дрожащие и униженные, мы станем пред высший Трибунал...». Дослідник говорить про верховного Ревізора, про Господа Бога, на суд до Якого прийдуть усі племена і язики. І тут слово «сміх» вживається умовно. Не забуваймо, що ще Арістотель, якого вважають основоположником європейської естетики, говорив, що смішне виникає там, де є потворне. Отже, сміх тут розуміється, як реакція на «неблагообразность», потворність гріховних людських душ. Це потворність пороків, гріхів, «кривих» людських діянь. От що таке есхатологічний сміх. Це не сміх у земному розумінні, Це несприйняття, за мірилами вищого Суду, того неправого, неправдивого, неправедного і потворного, тих «кривых рож», які тут, на землі, вважаються чимось ідеальним, вартим пошани, поклоніння і наслідування.

Дослідник пише, що ««Страшная месть» как раз построена на ужасающей силе смеха». Сміх – як викриття, як «кризис» (гр. – «виявлення»), як пекуча сила розвінчання того, що було прикрито рамками умовних (і гаданих) людських уявлень.

У «Страшній помсті» Гоголь стає дивовижно серйозним, тому що тут уже йдеться не про якісь веселі, розважальні аспекти буття, а про відповідальність людини за пройдений нею земний шлях. Тому не дивно, що серйозність Гоголя – «та серьезность, которая разрушала в нем «литератора» и выдвигала человека, – многим поэтому кажется болезнью». І саме там, де Гоголь стає серйозним, там він і стає істинним Гоголем – маємо на увазі, що вже йдеться не про наслідування, не про період учнівства.

Пояснимо це. Ідейно-художня сутність «Вечорів...» живиться двома джерелами. У цьому двочастинному циклі автор слідує двом різнорідним традиціям, намагаючись їх поєднати водносталь в руслі свого оригінального барвистого стилю. Перша традиція – це уроки німецької романтичної літературної школи. Відьми, чаклування, закляття, демони, різна нечисть, таємничі скарби, пригоди, протосюрреалізм дивовижних снів – все це було почерпнуте ним із німецької романтичної прози, передусім, із творчості Е.Т.А.Гофмана. Друга традиція – це українська народна казка, ті перекази та легенди, які базувалися на принципі світоглядного дуалізму, скажемо прямо, – дещо по-язичницьки єретичного, тому що тут показана боротьба Бога і диявола, добра і зла як ніби «рівних»: зло часто отримує перемогу над бідною людиною. Звернімо увагу, що зло перемагає тоді, коли людина (свідомо чи несвідомо) відступає від Бога чи церковних настанов. Забігаючи наперед, скажемо: Хома Брут у повісті «Вій» гине саме тому, що покладається на власні, духовно кволі, сили. Він прикликає Бога тільки вустами, а в церкву приходить читати над мертвою панночкою Псалтир напідпитку, нюхає тютюн, вірить більше у «магічне коло», ніж у силу молитви і – в Бога. Нечисть нібито перемагає, але насправді це сама людина віддає їй свою духовну силу, і та сила доплюсовується до злого арсеналу можливостей нечисті і страшним кинджалом самогубця повертається до людини, нищить її душу.

«Страшна помста» – це вже не просто готичного плану оповідка, такий собі прозовий «жахливчик», яким можна страхати читача, лоскотати його нерви. Тут уже, вільно чи невільно для автора, втручається велика і велична моральна філософія. Тут з'являється реальний мотив Божого суду, проблема морального вибору людини, проблема вірності, обов'язку і зради віри, відповідальності за все сподіяне. Як резонно відзначає український літературознавець Юрій Барабаш, що мешкає та працює в Москві (ретельний дослідник творчості Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Григорія Сковороди),- письменник міняє не тільки тональність і стиль, міняється вже сама картина світу і постановка проблем. «Справа не тільки в тональності, в стилі. У «Страшній помсті» Гоголь полишав затишний, звичний, любий серцю патріархальний світ Рудого Панька, відмовляється від зображення персонажів трагікомічного вертепу життя».

Отже, від старосвітської, фольклорно-«гопашної» України з її червоними свитками, басаврюками, циганами, ворожками, свинячими рилами, які сунуться в вікно до п'яненьких героїв, автор відходить. Він покидає вигадку і прямує до реальності, яка хоч і насичена фантастичними елементами, але насправді реальна; це – алегорія все тієї ж боротьби Добра і зла.

Нагадаємо сюжетну структуру повісті. Твір складається із шістнадцяти розділів. (Заключний розділ – особливий, але про це трошки далі...) Отже, з головним героєм, шляхетним козацьким лицарем Данилом Бурульбашем та його дружиною Катериною, ми знайомимося вже в першому розділі – на весіллі. Осавул Горобець святкує одруження свого сина. Гримить, шумить стихія весілля; і в це середовище розгульних веселощів, пісні й сміху вже втручається чорна сила – відбувається фантастичне перетворення. Молодий козак, який встиг усіх повеселити добірними майстерними танцями, зазнає раптової метаморфози на очах усіх гостей, в тому числі і подружжя Бурульбашів... Як тільки старий батько вносить ікони, освячені святим схимником, щоб благословити молодих, козак миттєво перетворюється на потворного старигана. Клацнувши зубами і зашипівши, чудернацький страшний дід зникає. Ходять чутки, що це з'явився чаклун, поява якого не віщує нічого доброго...

Далі ми знайомимося ближче з родиною пана Данила. У нього є, крім чудесної красуні-дружини, маленький син-немовля Іван, вірні слуги – хлопці-запорожці, прекрасний хутір над Дніпром... Але Катерині сниться тривожний сон. В тому сні вона бачить, що її батько, тесть пана Данила, і є тим страшним чаклуном. Цьому поки не знаходиться ніяких підтверджень. Тесть недавно повернувся із мандрів, із дальніх земель, набрався там чужих звичаїв та, як тепер би сказали, поведінкових моделей. Він непривітний, не вступає у родинні розмови, їсть і п'є щось своє, химерне, кривлячись на вітчизняні звичаї – аж до страв народної кухні. Зароджуються іскри неприязні між тестем і зятем...

Тим часом чаклун, який має владу нечистими чарами терзати душу людини, під час сну Катерини викликає її душу на розмову до свого похмурого замку, умовляє душу-дочку стати його дружиною, тобто, будучи винним у гріху «волхвування», іще підбиває й на гріх кровозмішення. Свідком цієї розмови злотворця із душею невільно стає пан Данило.

Чаклун впійманий, він сидить у підвалі Данила Бурульбаша. Але, напустивши туману на охорону і задурманивши свідомість своєї дочки, за її допомогою звільняється від оков і покидає темний льох, таким чином тікаючи від кари. Він обіцяє, що піде у схимники і замолить свої гріхи. Довірлива дочка відмикає підземелля і відпускає страшного злочинця на волю.

Між іншим, кожне вбивство чаклуна супроводжується тим, що з могил встають кощаві висохлі мерці і в страшенних муках здіймають кістляві руки до неба та дико кричать... Катерина, страхаючись помсти чоловіка за скоєне і боячись признатися, божеволіє; чаклун під різними личинами продовжує добиватися забороненої «любові» з нею, і коли вона впізнає в ньому злочинця – свого батька і чаклуна – вбиває її і, знову ж таки, зникає. Він також чинить страшний злочин – вбиває сина Данила Бурульбаша. Гине від його руки і пан Данило в бою із ляхами (слід відзначити, що чаклун не тільки за богопротивні діла переслідується козаками, але іще й за зраду віри, за домовленість з ворогами Христової православної Церкви, за діяння, покликані повернути у ярмо православних християн). Заключним у ланцюгу нескінченних злочинів чаклуна стає вбивство святого схимника. Один-єдиний раз у душі жахливого злочинця ворухнулося щось схоже на прагнення покаяння: «Отец, молись! Молись! – закричал он отчаянно. – Молись о погибшей душе! – и грянулся на землю. Святой схимник перекрестился, достал книгу, развернул – и в ужасе отступил назад и выронил книгу. – Нет, неслыханный грешник! Нет тебе помилования! Беги отсюда! Не могу молиться о тебе! – Нет? – закричал, как безумный, грешник. – Гляди: святые буквы в книге налились кровью. Еще никогда в мире не бывало такого грешника!..».

У відчаї чаклун жене коня у невідомому напрямку, він сам не знає, куди тікає. Вся земля переслідує його, як Каїна. Він повертається на місце, де щойно був, і опиняється зовсім не на тому шляху, який шукає. Миготять міста і села. У своїй чорній злобі він звідує ті жахливі почуття, які, можливо, не відчувала жодна людина. «Не мог бы ни один человек на свете рассказать, что было на душе у колдуна. А если бы он заглянул и увидел, что там делалось, то уже не досыпал бы он очей и не засмеялся бы ни разу. То была не злость, не страх и не лютая досада. Нет такого слова на свете, которым можно было бы ее назвать. Его жгло, пекло, ему хотелось бы весь свет вытоптать конем своим, взять всю землю от Киева до Галича с людьми, со всем и затопить ее в Черном море...». І ось десь на загадкових обширах карпатських гір, серед синьо-сизих вершин, верхівки яких укриті хмарами, перед ним виростає величезна постать вершника на коні. Вершник піднімає нікчемного чаклуна і шпурляє глибоке провалля, в якому не видно дна. І там його починають гризти мерці, і це продовжуватиметься вічно. Отже, чаклун і помирає, і водночас не може зазнати смерті, буде мучитися нескінченно...

Але ось ми приходимо до шістнадцятого, заключного, розділу. Розв'язуються всі сюжетні та ідейні загадки повісті. Розділ цей побудований як оповідь-пісня старого бандуриста, який грає людям у місті Глухові і серед багатьох пісень про Гетьманщину за Сагайдачного і Хмельницького, коли «козачество было в славе; топтало неприятеля, и никто не смел посмеяться над ним...», він оповідає і давню притчу про двох братів, Петра та Івана. Ця оповідь є ідейною і етичною серцевиною усього твору. Саме в ній глибоко осмислюється феномен помсти.

Читач парадоксальним чином повертається і на багато років назад, і взагалі робить прорив у якийсь надреальний «час вічності».

За довго до описуваних в основному сюжеті подій, жили на світі два запорожці-побратими – Іван та Петро. Вони домовилися всю військову здобич ділити навпіл. Були вони на службі в короля, і от після одного небувалого військового успіху Івана (захоплення ним паші, який страшенно дошкуляв короні і запорожцям, взяття в полон ворожого війська, перемога, багаті трофеї), Іван отримує особливі нагороди від короля, стає власником величезних земельних угідь і худоби, отримує, «скільки забажає». Іван чесно переполовинив усе і віддав Петрову частину. І тут ми бачимо загадковий моральний момент. «Взял Петро половину королевского жалованья, но не мог вынесть того, что Иван получил такую честь от короля. И затаил глубоко на душе месть». Читач, зрозуміло, має замислитися: а за що ж Петро мститься Іванові? Договір виконано, Іван великодушно поділився з ним, не зробив йому нічого злого. А Петро, як побачимо далі, вчинить найтяжчі злочинні дії проти свого вірного, чесного друга Івана.

Відповідь проста: Петро мститься за свій моральний дискомфорт, за свої низькі, а може навіть, точніше сказати, «пекельні» переживання заздрості, невдоволеності, чуття меншовартості – що, мовляв, Іван, а не він став цим героєм, що не йому належить це все! Але це ще не страшна помста. Страшна помста буде належати Іванові (його, зненавидженого побратима, разом із маленьким сином, по дорозі до обіцяних володінь Петро скинув у глибоке провалля). Не пожалів навіть дитини, зіштовхнув списом обох у бездонну прірву... Петро забрав собі усе володіння, вже не половину. Про подальше його життя Гоголь пише трьома рядками: «Забрал себе Петро все добро и стал жить, как паша. Табунов ни у кого таких не было, как у Петра. Овец и баранов нигде столько не было. И умер Петро», – це все життя Петра, і така ж його смерть. Звернімо увагу, що і сенс, і тональність цих кількох лаконічних рядків живляться євангельським словом із притчі про багача і Лазаря (Лк., 16:19-31). Згадаймо, про багача сказано тільки одне: «вмер багач, і поховали його». Бідного ж Лазаря, що смиренно терпів всі злостраждання при підніжжі хором багача, ангели понесли «на лоно Авраамове». Але тут суттєва відмінність: покривджений Іван не мав Лазаревого смирення. Жага страшної помсти закипіла тепер у ньому...

І тут розкривається максимальна глибина авторського задуму. Ми підходимо до самої страшної помсти, яка належить потерпілій стороні, Іванові, який не знайшов у себе жалю і християнського прощення для ворога, і забув Господнє слово: «Мені належить помста».

Стежимо далі за оповіддю бандуриста. Ми наближаємося до кульмінації: Бог прикликає на суд душі обох братів (зрозуміло, Бог тут виступає як літературний персонаж). Господь рече Іванові: «Великий грішник цей чоловік. Я не можу вибрати йому швидко кари... Вибери ти сам йому кару!» І тут ми повинні розуміти, що Бог, звичайно, не потребує у Своєму правосудді допомоги навіть ангелів – вищих небесних істот, а не те що грішної людської поради. Але це надзвичайно важливий момент. Бог випробовує («испытует») душу Івана: чи не з'явиться у ньому хоч іскорки любові, яка б переважила страшні злочини Петра і чимось би полегшила страждання грішника? На жаль, Іван не зупиняється перед «привабливою» можливістю гаряче й люто помститись. Вже перша фраза Іванового присуду звучить жахливо: «Сделай же, Боже, так, чтоб все потомство не имело на земле счастья! Чтобы последний в роде был такой злодей, какого еще и не бывало на свете; и от каждого злодейства чтобы деды и прадеды не нашли бы покоя в гробах и, терпя муку, неведомую на свете, подымались бы из могил!..». І ми миттєво розуміємо усі тонкощі складного сюжету повісті: останній в роду Петра – це страшний безіменний чаклун, батько нещасної Катерини, який вбив її матір, вбив Катерину, вбив пана Данила, його дитину, старого схимника і ще безліч людей. Це від його страшних злочинів встають в могилах його предки-мерці і мучиться не одна людина, а дуже багато хто... Але це ще не все. Коли закінчиться земне життя цього останнього в роду Петра грішника, Іван хоче стати на найвищій горі на своєму коні, як це було в останні хвилини його життя, і шпурнути цього злочинця у прірву до мерців; а «Іуда Петро» щоб не міг піднятися з-під землі, все ріс у ній, терпів жорстокі муки, корчився, хотів помститися і не міг помститися: «та мука будет для него самая страшная; ибо для человека нет большей муки, как хотеть отмстить и не мочь отмстить».

Таким чином, ми бачимо, що засліплений образою, злобою, ненавистю і темрявою непрощення Іван вирішив, що: як найбільша мука – «хотіти помститись і не могти помститись», так і найбільша насолода – дивитися на результати своєї помсти, насолоджуватися муками ворога... Яке страшне і трагічне нерозуміння! Яке жахливе і непоправне засліплення!..

«Страшная казнь, тобою выдуманная, человече, – сказал Бог. – Пусть будет все так, как ты сказал, но и ты сиди вечно там на коне своем, и не будет тебе Царствия Небесного, покамест ты будешь сидеть там на коне своем!..». І чого досягнув у своїй страшній помсті Іван? Його земного життя не повернеш. Рід його не відновиться, рід загинув разом із маленьким сином; але за тимчасові страждання, за всі свої земні втрати він міг би мати непомірно більше – Небесне Царство, блаженну вічність. І він від неї відмовляється, бо мислить категоріями земного, «логікою» зведення рахунків. Він ніколи не ввійде до раю, буде вічно дивиться на нескінченні муки свого ворога і пов'язаних з ним родовими узами нещасних грішників... Він помстився сам собі. Він духовно убив сам себе!

Цей висновок, до якого тонко підводить читача Микола Гоголь, уже становить собою своєрідний вияв полеміки між Законом і Благодаттю, між Старим Завітом і Новим. Христова любов скасовує архаїчні формати кровної помсти. У старозавітних текстах Вседержитель постає часто Богом відплати, про що говорить і псалмоспівець: «Бог отмщений Господь, Бог отмщений не обинулся есть. Вознесися судяй земли, воздаждь воздаяние гордым...» (Пс. 93, 1:2). Життя за життя, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу... Рану за рану, синця за синця (Ісх. 21, 23-25) – це закон, який даний був Богом по мірі примноження зла на землі, інакше не можна було б зупинити розростання зла. Але бачимо, що з часом рівноцінна помста перестала регулювати нормальні людські відносини, вона все частіше ставала, як тепер сказали б, асиметричною, і зрозуміло, що абсурдним було б посилювати ї суворість – множилося б і міцніло зло в душах. І Бог посилає Свого єдинородного Сина для того, щоби прогресію зла зупинити Любов'ю. Засобом нейтралізації зла в Старому Завіті була помста, а в Новому Завіті – любов і самопожертва. Хтось перерубує ланцюг зла на самому собі, на своєму власному серці, своїм прощенням і понадсвітньою любов'ю до ворогів – це найвищий духовний подвиг, який пройшов і дав нам у приклад Сам Спаситель, Син Божий.

Отже, у повісті Гоголя звучить засудження помсти, мотив її чужорідності християнському, православному світогляду.

Як вірно пише Ю.Барабаш: «Свою помсту Іван не передає Богові, засліплений ненавистю і гординею, пройнятий єдиним бажанням – повеселитися».

Повернемось до того, з чого починали – до мотиву есхатологічного сміху і тієї ж «веселості», яка, у випадку з Іваном, набуває рис якоїсь чорної, безмежно темної насолоди, яка сама по собі у вічності переростає у муку. Сміх уже тут не той, який зустрічаємо в інших, «веселих» повістях «Вечорів...». Він тут – як сила демонічна, похмура, зловісна. Пані Катерина у другому розділі переказує оповідки, чуті нею про чаклуна. «Слушай, пан Данило, как страшно говорят: что будто ему все чудилось, что все смеются над ним. Встретится ли под темный вечер с каким-нибудь человеком, и ему тот час показывалось, что он открывает рот и выскаливает зубы. И на другой день находили мертвым этого человека...».

Іван хоче «повеселитися». Це тоді, коли за його присудом страждає безліч невинних жертв! З іншого боку, і вони, як підказує християнська свідомість, не пропадуть у Бога, тому що: або муки й смерть стануть для них викупленням власних гріхів, або ж, коли це безвинні муки і смерть, то вони «сопричтутся» мученикам і матимуть «вящую» нагороду у Господа.

Флер веселості, радощів у повісті межує із явищем «морального похмілля», не тільки фізичного. Справжніх радощів і веселощів тут не відчувається. «Нерано проснулся Бурульбаш после вчерашнего веселья...» І в цій атмосфері, після «весільного синдрому» відбувається його перший конфлікт із батьком Катерини (ще невідомо, що він – чаклун). Поєдинок між двома козаками, які однаково добре володіють шаблею, а пістолем чаклун іще й краще... Тесть ранить пана Данила, і страшний герць переривається вже тільки плачем Катерини, яка підносить маленького сина і благає припинити бій, хоча б заради неї й нащадка... В інакшій тональності звучить сміх вже божевільної Катерини. Так само «чудно усмехается», недобре дивлячись з-під страшних густих брів, і чаклун... В останньому розділі (оповідь бандуриста), коли, схопившись за сук, із хлопцем за плечима, молить Іван Петра зберегти життя (як не йому, то хоча б сину) – «засмеялся Петро и толкнул его пикой. И козак с младенцем полетел на дно...».

Коли чаклун тікає в невідомому напрямку, плутаючись у дорозі, йому здається, що навіть кінь повертається до нього, сміється і вискалює зуби. Чаклуну ввижається, що з нього сміється старий схимник. Врешті, жахливим сміхом супроводжується смерть чаклуна, коли його піднімає величезний вершник, щоб жбурнути у провалля. Вершник «увидел несшегося к нему колдуна и засмеялся. Как гром, рассыпался дикий смех по горам и зазвучал в сердце колдуна, потрясши все, что было внутри его. Ему чудилось, что будто кто-то сильный влез в него и ходил внутри его, и бил молотами по сердцу, по жилам... Так страшно отдался в нем этот смех!». Це зовсім інший сміх, ніж заведено було в раннього Гоголя. Сміх інфернальний, трагічний, лиховісний, це сміх, протилежний покаянному «блаженству плачучих». Сміх руйнівний, деструктивний, який, власне, є голосом зла. Цей мотив «темноти» (а не очисного оптимізму!..) сміху в «Страшній помсті» вже говорить про те, що Гоголь починає розуміти: його письменницький шлях пролягає крізь очисні сльози. В ньому вже росте якась внутрішня неприязнь до сміху, він розуміє, що це зброя двосічна: нею можна виполювати бур'яни, і нею можна зруйнувати богодаровану душу, духовність. Хотів митець чи не хотів, але таке розуміння сміху уже виплеснулось з-під його пера й увіковічнилось у тексті «Страшної помсти».

Чаклун покараний, причому не людьми, а Богом, хоч і рукою «смертної людини» – отого богатиря на коні, нещасного Івана, який проміняв Небесне Царство на помсту... Нагадаємо із шостого розділу: «Не за колдовство, не за богопротивные дела сидит в глубоком подвале колдун: им судия Бог; сидит он за тайное предательство, за сговоры с врагами православной Русской земли – продать католикам украинский народ и выжечь христианские церкви». Гоголь подав образ насичено-зловісний, страшний і, водночас, універсальний, – образ зрадника українського православного народу. Такими зрадниками, на жаль, не раз була мічена наша історія. Народний герой Дмитро Вишневецький був на службі у православного руського государя Івана Васильовича IV(Грозного), допомагав козакам будувати їхню фортецю – Січ, а вже його нащадок – Ієремія Вишневецький – перебіг в уніати, став ворогом власного православноруського народу і воював з поляками проти Богдана Хмельницького. Заради «лакомства нещасного» скільки діячів українського політикуму та культури перебігали після Брестської унії в табір ворогів православ'я! Триває це й зараз. Чи не тому так страждає наш народ? Відступників чекає страшна кара, як не тепер, то на тому світі.

Іван губить свою душу, переходить у страшну, безрезультативну категорію «ні грішника, ні праведника», точніше – грішника, якому «не світять» ніякі духовні перспективи у вічності. Але його засліплене злобою рішення з подачі Гоголя стає уроком для читача, і уроком дуже глибоким, повчальним, глибинно-онтологічним.

«Страшна помста» сповнена багатьох художніх достоїнств. Про це написано чимало. Варто згадати хоча б уривок «Чуден Днепр при тихой погоде...», зі знаменитим висловом «редкая птица долетит до середины Днепра...» – десятий розділ цієї повісті, яка місцями стає піднесеною романтичною поемою... Міняє автор свої «стилоси», вдається до поліфонії зображення, на що звертає увагу і Ю.Барабаш у статті ««Страшна помста»: Третій вимір». Але головний урок для читача, який дивиться не тільки з погляду художності, але і з точки зору богословського пошуку, – в іншому: не можна порушити Божу заповідь Любові і при тому залишитися щасливим – як у тимчасовому бутті, так і в вічності. Навіть зазнавши страшних та несправедливих (з нашої точки зору) випробувань у земному житті, людина повинна зробити «висновком» свого земного існування, останньою крапкою все-таки думку, слово, почуття зі сфери любові, а не ненависті, бо інакше вона погубить себе на всю вічність. Перед такою перспективою здаються дрібницею найстрашніші земні, тимчасові випробування.

Гоголь подає нам, так би мовити, чудо розширеного зору, коли земні події сприймаються нами крізь призму вічного і небесного. Метафора цього розширеного зору, між іншим, є в чотирнадцятому розділі повісті, на який дослідники чомусь звертають дуже мало уваги: «За Киевом показалось неслыханное чудо. Все паны и гетьманы собирались дивиться сему чуду: вдруг стало видимо далеко во все концы света...». Було видно і Кримський лиман, і Чорне море, болотний Сиваш, галицьку землю, Карпатські гори... І на вершині гори показується лицар на коні із закритими очима, що ніби дрімає, і видно його так, наче він зовсім близько...

Що це? Ніби якийсь сюрреалістичний сон? Ні, це релігійно-філософська інакомовність. Прозирає за видимим – невидиме, за тимчасовим – вічне. Ось стоїть він – образ помсти. Загадковий. Очі його закриті. Не буди в собі помсту. Роздивись, придивись, «узри горнее», сприйми Вічність, тобі, людино, дано бачити далеко. Богоданий людський розум сягає в глибини землі і в висоти небесні. Плекай не помсту, побач Божий світ, Боже добро. І всі свої печалі, і образи, і страждання склади, якщо можна так сказати, на «вию Господню», і будеш врятований.

Жодна людина не уникне Божого суду – Гоголь глибоко це зрозумів. І в «Страшній помсті» перейшов від гумору, розважальності, «малоросійської екзотики» до релігійно-етичної філософії письменника-християнина. Ця повість – водночас високохудожній твір і унікальна літературна проповідь.