dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Релігійна ситуація в Україні в період Великої Вітчизняної війни та діяльність радянських органів державної безпеки по лінії Православної Церкви

Релігійна ситуація в Україні в період Великої Вітчизняної війни та діяльність радянських органів державної безпеки по лінії Православної Церкви

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, професор

Соціальні й духовні аспекти життєдіяльності і радянського суспільства (як на рівні макроісторичного виміру, так і на рівні "історії людини", історичної антропології малих соціальних груп або індивідів) в останні 20 років набуло значення одного із провідних й перспективних напрямів дослідження минулого України за доби Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. У рамках згаданої сфери наукових пошуків зростає вага студій, присвячених релігійній ситуації на українських землях (у тому числі – під час окупації) як важливому й до недавнього майже замовчуваного радянською історіографією аспекту духовно-культурної історії народів СРСР.

В останні роки з'явилася низка відповідних науково-документальних видань, що суттєво розширило емпіричну базу досліджень у зазначеній царині, науковці отримали доступ до архівних фондів державних установ, через які здійснювалося провадження офіційного курсу комуністичної влади по відношенню до Церкви, включаючи і інформаційно-аналітичні документи органів державної безпеки.

Це дало поштовх до появи в Росії та Україні солідних узагальнюючих наукових праць, присвячених релігійній ситуації під час війни 1941–1945 рр., передовсім – становищу Руської Православної Церкви (РПЦ) як традиційної, пробатьківської та провідної конфесій. Серед праць українських дослідників з цієї тематики, насамперед, доцільно назвати монографію О.Лисенка, де на основі розлогої документальної бази знайшли комплексне висвітлення основні складові соціального становища Православної Церкви в Україні у воєнні роки. Порушену проблематику плідно розробляють В.Войналович, Ю.Волошин, В.Гордієнко, І.Іванова, В.Пащенко та інші науковці України. Серед вчених Російської Федерації вельми активною й цілісною розробкою проблем історії Православ'я воєнної доби відзначилися М.Шкаровський, Ю.Дегтярев, В.Ципін, І.Шимон, Т.Чумаченко, В.Якунін та інші автори.

Серед пріоритетної проблематики згаданих досліджень чільне місце посідають офіційна політика радянсько-партійної влади по відношенню Православної Церкви та інших конфесій, її еволюція у залежності від змін воєнно-політичної ситуації, політика гітлерівського режиму по відношенню до Церкви, внутрішньоцерковні процеси, участь Церкви у мобілізації духовних сил народу на відсіч агресії, її матеріальна допомога фронту, роль релігії у соціокультурному житті радянських народів, репресивні заходи по відношенню до певних релігійних течій та громад тощо. Авторами при цьому введено у науковий та громадський обіг вельми поважний масив раніш недоступних дослідникам архівних матеріалів.

Зауважимо, що практично всі основні дослідники релігійної ситуації в Україні (насамперед – становища Православ'я та Української греко-католицької церкви) порушують проблему застосування радянських спецслужб як провідного знаряддя придушення релігії або проведення акцій впливу на церковне середовище, зміну конфесійної ситуації, контролю за процесами й настроями серед віруючих. Проте це стосується, переважно, праць про ліквідацію владою у 1944–1946 рр. уніатської церкви у Західній Україні, де органи НКДБ-МДБ УРСР виступали головним "модератором" процесу. Опубліковані масиви документів органів держбезпеки, в яких відображено енергійну роль спецслужб у ліквідації УГКЦ.

Дослідники оперують, здебільшого, інформаційно-аналітичними (звітними тощо) документами спецслужб. Водночас самостійний дослідницький інтерес являє, на нашу думку, організаційний та оперативно-розшуковий механізм діяльності органів держбезпеки по відношенню до РПЦ та інших релігійних течій в Україні.

Відтак метою цієї статті є аналіз на основі документальних матеріалів органів державної безпеки (НКВС-НКДБ УРСР) та уповноважених державних органів СРСР та УРСР механізму реалізації державної політики по відношенню до релігійного середовища в Україні у 1941–1945 рр. через специфічні професійні методи органів державної безпеки СРСР.

Агресивна атеїстична політика комуністичної партії по відношенню до провідної вітчизняної релігійної конфесії – Руської Православної Церкви (РПЦ) – у 1920-х – 1941 рр. поставила тисячолітнє Православ'я в Україні на межу зникнення. Лише у період "Великого терору" 1936–1938 рр. в УРСР репресіям піддали понад 6,5 тис. "служителів релігійних культів". Станом на 22 червня 1941 р. у Києві служба велася лише у двох православних храмах, ще 1926 р. була закрита Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра (загалом в УРСР до початку війни діяло не більше 3% православних приходів від дореволюційної численності). У ряді індустріальних областей УРСР (Сталінський, Ворошиловградській, Запорізький та інших) влада закрила всі церкви. Між тим, як показав Всесоюзний перепис населення СРСР 1937 р., близька 70% сільського й 30% міського населення вважали себе віруючими людьми (в цілому за Всесоюзним переписом населення 1937 р. православними назвало себе 56,7% населення СРСР).

Ситуація у релігійній сфері кардинально змінилася із поширенням нацистської окупації на всю територію України. Як зазначається у звітних документах органів держбезпеки УРСР, "церковники і сектанти при прямій підтримці німців в період окупації вдалися до масового відкриття церков і молитовних домів". Під час окупації стрімко зросла кількість відкритих православних церков та молитовних закладів інших конфесій (лише у Києві відновили роботу 20 православних храмів, відкрилася Лавра). Зрозуміло, що відсутність репресивного та ідейно-адміністративного пресингу влади, екстремальні обставини воєнного часу природно стимулювали звернення людей по духовну підтримку віри Христової.

З іншої сторони, окупанти та їх, передовсім, спецслужби, цілеспрямовано впливали на розвиток конфесійної ситуації в Україні для досягнення своїх воєнно-політичних цілей, керуючись принципом "поділяй і володарюй". Оскільки нацистський режим був ворожим по відношенню до християнства в цілому, культивував у Рейху антигуманні, містичні, окультні погляди як основу "нової віри", увага окупантів до "церковного питання" пояснювалася бажанням використати керовані ними релігійні об'єднання для зміцнення окупаційного режиму та підриву лояльності населення до радянського ладу.

Нацистські спецслужби перетворюються на основне знаряддя розколу й управління церковним рухом в Україні, в апараті нацистської спецслужби СД (політичної поліції) створюється "релігійний" відділ. Основним його завданням, крім контролю за віруючими, вважалося вивчення настроїв у середовищі духовенства усіх конфесій у Німеччині та за її межами, для чого створювалася розгалужена агентурна мережа.

Окупанти брутально втручалися у релігійне-церковне життя. Нацистська тактика запровадження розколу у релігійному середовищі спричинила виникнення двох ворогуючих між собою православних конфесій – Української автокефальної церкви (УАПЦ) та Автономної православної церкви (АПЦ, що вважала себе частиною РПЦ, на чолі з екзархом Московського патріархату в Україні Олексієм (Громадським). До слова, невірним є поширене у літературі твердження про убивство владики Олексія вояками УПА (хоча жертвами терору озброєного націоналістичного підпілля справді стали кілька православних архієреїв та до 50 священиків). Митрополит Олексій, йдеться у документах КДБ УРСР, мав необачність виїхати з Почаєва до Луцька автомашиною Кременецького гебітскомісара. У лісі біля с.Смиги 8 травня 1943 р. відоме їм авто обстріляли радянські партизани, митрополит отримав смертельне поранення й був похований у Кремінці.

Показово, що лідер автокефалістів на Правобережній Україні "архієпископ" Полікарп (Сікорський), за даними радянської контррозвідки, не тільки був одним із організаторів на Волині осередків пов'язаної із 1921 р. з німецькими спецслужбами Української військової організації Є.Коновальця, але й співробітничав з 1939 р. з розвідслужбою Німеччини. Один із "рукопокладених" П.Сікорським – С.Скрипник ("єпископ Переяслав-Хмельницький УАПЦ Мстислав") – з 1941 р. працював в одній із зондеркоманд по лінії спецпропаганди, був завербований німецькою спецслужбою на перебував на зв'язку у гауптштурмфюрера Губера (у 1949 р. С.Скрипника голосили у всесоюзний розшук як активного пособника окупантів).

Восени 1942 р. нацисти виношували плани проведення Помісного Собору з метою обрання Патріархом РПЦ митрополита Берлінського і Германського Серафіма (Ляде), який тісно співпрацював з німецькими спецслужбами. Одночасно окупанти вимагали від духовенства проведення пропагандистської роботи для виховання у мирян лояльного ставлення до "нового порядку", активно підтримували процеси творення неканонічної Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), які розгорнулися на межі 1941–1942 рр.

Певні представники православного та автокефального кліру вдалися до співробітництва зі спецслужбами противника. Так, священик кафедрального собору у Житомирі О. став резидентом СД та мав на зв'язку агентуру, котра спеціалізувалася на виявленні підпільників.

Слід зауважити, що ієрархи РПЦ рішуче засуджували факти співробітництва свого кліру із окупаційною владою, адже з першого дня війни Православна Церква оголосила боротьбу з ворогом "священною". Вже 14 листопада 1941 р. місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) засудив пастирів, "готових йти у служіння ворогам нашої батьківщини й церкви – замість святого хреста осінятися язичницькою свастикою". 8 вересня 1943 р. Архієрейський собор РПЦ ухвалив особливу постанову ("Засудження зрадників вірі й Вітчизні"), про священників, які скоїли державну зраду й "дерзають на спільній біді будувати свій добробут", радо зустрічають німців, влаштовуються на службу до окупантів, видають ворогу своїх співвітчизників, "які жертвують собою за батьківщину". Проголошувалося, що «усякий винний у зраді загальноцерковній справі й такий, що перейшов на бік фашизму, як противник Хреста Господня, хай вважається відлученим, а єпископ або клірик – позбавленим сану».

Відтак, розвиток релігійної ситуації в Україні (навіть попри важке становище на фронтах у 1941–1942 рр.) упродовж всієї війни закономірно залишався одним із пріоритетів службової діяльності органів НКС-НКДБ УРСР. Досить сказати, що тільки для отримання й передачі агентурної інформації по "церковній лінії" на окуповану територію з-за лінії фронту маршрутували 20 агентів-кур'єрів НКВС-НКДБ. Вже на початку 1942 р. агент-кур'єр "Лія" (тут і далі псевдоніми оперативних джерел змінено – Авт.) отримала у Харкові змістовну доповідь від кваліфікованих оперативних джерел "Собінова" й "Сосновского" про діяльність релігійних громад в умовах окупації та політику нацистів у церковному питанні. В цілому спеціальні завдання щодо збору відомостей про процеси у релігійній сфері в Україні отримали 18 надійних оперативних джерел із відповідними інформаційними можливостями.

Оперативна робота органів НКВС-НКДБ на окупованій території України по лінії "церковників і сектантів" (так вона іменувалася у тогочасних службових документах) переслідувала такі цілі:

– придбання оперативних джерел на захоплених агресорами теренах задля виявлення серед православного духовенства та вірних Руської Православної Церкви (РПЦ), розкольницьких від канонічної РПЦ течій, серед пресвітерів та вірних інших конфесій (як правило, протестантської спрямованості, "сектантів") осіб, котрі стали на шлях активної співпраці з окупантами;

– збір документально підтверджених даних про розвиток ситуації у релігійному середовищі в Україні, діяльність ієрархів та священників РПЦ, течії та настрої у церковному середовищі, стан інших релігійних громад;

– вивчення через оперативні джерела політики окупаційної адміністрації по відношенню до релігійного середовища, передовсім – щодо інспірування (сприяння) гітлерівськими й румунськими спецслужбами автокефальних та автономістських течій в Православній Церкві в УРСР.

Зібрана спецслужбами (НКВС-НКДБ УРСР, військовою розвідкою, розвідкою УШПР) інформація доповідалася вищому політичному керівництву СРСР та УРСР. Особливу увагу органи НКВС-НКДБ приділяли процесу утворення УАПЦ, який протікав при безпосередній участі гітлерівських спецслужб. Зокрема, доповідали оперативні джерела НКВС-НКДБ УРСР, на Лівобережній Україні організаційним центром поширення автокефальності стала релігійний відділ Харківської міської управи окупаційної адміністрації на чолі із Г.Лебединським (особою, "далекою від церковного життя") та його консультантом Потієнком, колишнім головою Української православної церковної ради автокефалістів ("самосвятів" або "липківців", яких активно використовували органи ГПУ-НКВС УСРР в оперативних цілях для руйнації канонічної Православної Церкви у 1920-х – на початку 1930-х рр., а згодом самі ж піддали УАПЦ масовим репресіям).

Представники окупантів генерал Баум та доктор богослов'я Вагнер санкціонували, а обербургомістр Харкова професор Крамаренко зареєстрував митрополита УАПЦ Феофіла (Булдовського) як "митрополита Всея України". З січня 1942 р. почало працювати "єпархіальне управління" УАПЦ, причому німці "намагалися прибрати до своїх рук керівний апарат церкви і прямо поставити його собі на службу" – це завдання покладалося на гестапо, яке призначило свого агента, члена "єпархіального управління" УАПЦ О.Кривомаза "представником при церкві".

Необхідно зазначити, що певні представники кліру РПЦ, УАПЦ, протестантських течій пішли на пряме співробітництво зі спецслужбами агресорів, зокрема – використовувалися противником для викриття партизан і підпільників, скоїли інші тяжкі злочини.

Піднесення релігійних почуттів громадян СРСР, величезна роль Церкви у мобілізації духовних сил народу на відсіч агресорам, повернення в ідейно-пропагандистський сфері до історичного традиціоналізму змусив Й.Сталіна переглянути політику по відношенню до Православної Церкви. Політика сприяння релігійному відродженню з боку окупаційної влади на захоплених територіях, про що керівництво СРСР постійно отримувало агентурні дані, та очевидна політична вагомість релігійного питання вимагала від радянського уряду адекватної реакції. Боротьба за віруючих стала ще однією ділянкою ідеологічного протиборства СРСР та фашистської Німеччини. Й.Сталін та його оточення в інтересах держави вирішили налагодити державно-церковні відносини. З вересня 1943 р. почався істотно новий етап у взаємостосунках влади та Церкви – етап поновлення структурної організації РПЦ.

Влада не могла не враховувати і широкого розвитку поліконфесійного життя на окупованій території – станом на жовтень 1943 р. із 9829 діючих православних храмів в СРСР 6500 були відкриті на окупованій території, і утиски віруючих могли визвати гостру реакцію населення. На 1 липня 1945 р. 59,28% усіх діючих в СРСР церков та молитовних будинків (і релігійних громад) було зосереджено в Україні.

Вже 22 червня 1941 р. місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Сергій уклав та розіслав по єпархіях «Послання пастирям й пастві Христової православної Церкви», у якому розкрив антихристиянську сутність фашизму та закликав віруючих на захист Вітчизни від «жалюгідних нащадків ворогів православного християнства». Загалом за роки війни владика Сергій виступив із 24 пастирськими зверненнями патріотичної спрямованості. Зокрема, у посланні від січня 1942 р. до духовенства і вірних містився заклик до підтримки партизанського руху, засуджувалося співробітництво із окупантами (у роки війни кілька десятків священників відзначили медалями "Партизану Великої Вітчизняної війни").

Починаючи з літа 1941 р. різко згортається антирелігійна пропаганда, припиняється випуск антирелігійних журналів. Й.Сталіна цікавили не тільки пастирсько-патріотичні "ресурси" Церкви, а і її дипломатичні можливості у налагодженні стосунків із Заходом, формуванні "позитивного іміджу" СРСР як начебто держави із свободою сумління. У вирішальній для РПЦ зустрічі митрополита Сергія, інших ієрархів (включаючи митрополита Київського і Галицького Миколая (Ярушевича) з Й.Сталіним 5 вересня 1943 р. брав участь і глава Наркомату закордонних справ СРСР В.Молотов).

4 вересня 1943 р. на нараді у Й.Сталіна за участю глави НКВС СРСР Л.Берія та Г.Карпова ухвалили рішення про лібералізацію політики по відношенню до Церкви, і вже 8 вересня 1943 р. Помісний Собор відновив інститут патріаршества і обрав Патріархом Московським і Всея Русі митрополита Сергія. Починається відкриття храмів, монастирів, духовних навчальних закладів, видання богословської літератури. У постанові ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1944 р. "Про організацію науково-просвітницької пропаганди" уперше не формулювалися окремі завдання із войовничої атеїстичної пропаганди. Так звана "оновлена" ("обновленческая") течія в РПЦ, виникнення якої у 1920-х рр. проходило за активної негласної підтримки органів держбезпеки для внесення розколу у Православну Церкву, втратила підтримку держави і фактично самоліквідувалася.

31 січня 1945 р. Помісний собор затвердив "Положення про управління РПЦ". До 1 липня 1945 р. в УРСР, за офіційними даними нараховувалося 6133 православних храмів (близько 40% їх дореволюційної чисельності), 15 чоловічих та 27 жіночих монастирів (14 єпископів, 4363 священиків, 422 диякони), до 1,2 млн. православних мирян. Констатувалося, що "в даний період руська православна церква займає по відношенню до радянської держави безсумнівну, без тіні підозри, лояльну позицію, веде велику корисну патріотичну роботу".

РПЦ станом на середину 1944 р. передала у фонд оборони країни понад 150 млн. крб. (за період війни в цілому – понад 300 млн. крб.). За даними НКДБ УРСР, лише за перше півріччя 1945 р. РПЦ в Україні зібрала грошима й натурпродуктами понад 22,6 млн. крб. на допомогу фронту, пораненим, сиротам тощо. Загалом за період війни Православною Церквою в УРСР було зібрано на користь оборони країни майже 45 млн. крб. грошима й натурподуктами.

Церква зробила значний внесок у мобілізацію патріотичних почуттів народу на відсіч агресорам. Як йшлося у зверненні Патріаршого Екзарха Всея України, митрополита Київського і Галицького Іоанна з нагоди визволення України (14 жовтня 1944 р.) до голови РНК УРСР М.Хрущова, "хай надасть Господь Бог нашому доблесному воїнству і союзникам силу і міць для остаточного розгрому ненависних ворогів людства" (за рішенням Політбюро ЦК КП (б)У звернення опублікували у республіканській пресі).

Відповідні корективи були внесені і у роботу органів держбезпеки по "церковній лінії", причому ставлення чекістів до РПЦ стало помітно поміркованими. Показово, що органи НКДБ УРСР самі поширювали брошури "Правда про релігію в Росії" та звернення Патріарха Сергія та його спадкоємця Патріарха Алексія І ! Це пояснювалося зміною ідеологічної й адміністративної лінії партії більшовиків і влади по відношенню до РПЦ, а також очевидним внеском Церкви у воєнно-патріотичне піднесення радянських народів. Як констатував в одному із виступів перед православними архієреями (1944 р.) полковник НКДБ Г.Карпов, "усе чесне духовенство й, насамперед, архієреї, стали гарячими і вірними патріотами Батьківщини. Руська православна церква за період Великої Вітчизняної війни показала, як вона разом із всім народом любить свою батьківщину і захищає її усіма доступними для церкви засобами".

У мірі відновлення радянської влади на раніш окупованих землях України, зазначається у чекістських документах, "основна увага НКДБ УРСР була звернута на ліквідацію антирадянських формувань серед церковників і сектантів". За неповними даними, до 1 травня 1945 р. 2-і (контррозвідувальні) підрозділи органів держбезпеки в УРСР ліквідували 87 релігійні організації і групи (переважно – розкольницького, автокефального та протестантського спрямування), і при цьому арештували 875 громадян. Значну частину арештів провели за матеріалами оперативних джерел, які працювали на окупованій території. Так, у грудні 1943 р. у Києві за повідомленнями агента "Панкова" органи НКДБ ліквідували "церковно-монархічну організацію" архімандрита Михайла (Костюка, який іменував себе "Патріархом Всея Русі" та "самодержцем Всеросійським"), арештувавши понад 20 її учасників.

На визволених територіях оперативні заходи радянської спецслужби по "церковній лінії" спрямовувалися на:

– розшук "організованого антирадянського підпілля" серед православного духовенства "патріаршій орієнтації" (тобто канонічної РПЦ);

– виявлення "націоналістичного підпілля" серед духовенства Української автокефальної православної церкви;

– розшук у релігійному середовищі осіб, які активно співпрацювали зі спецслужбами окупантів;

– придбання оперативних джерел серед "церковного й сектантського активу" для попередження виникнення нелояльних до влади нелегальних організацій.

Вістря оперативно-розшукових та репресивних заходів НКДБ УРСР спрямовувалося проти таких релігійних організацій:

- т.зв. "церковно-монархічне підпілля", представлене, зокрема, сектантською "Істино-православною церквою" (ІПЦ), для якої була властива крайня опозиційність як до радянської влади, так і до канонічної РПЦ, а також конспіративні методи роботи. ІПЦ під проводом ленінградського митрополита Йосифа (Петрових) вже існувала в СРСР у 1923–1931 рр., з'явившись як реакція на заклики Патріарха Тихона до визнання радянської влади й лояльної громадянської поведінки вірних РПЦ.

Основні осередки ІПЦ органи держбезпеки ліквідували на початку 1930-х рр., по справі "монархічно-повстанської організації" ІПЦ проходило 613 священиків і монахів, 416 заможних селян, 70 колишніх царських офіцерів і чиновників.

Загалом, за даними спецслужб, в УРСР діяло не менш 21 нелегальних організацій ІПЦ із понад 500 учасниками. До червня 1945 р. органи НКДБ УРСР ліквідували 13 осередків ІПЦ (арештовано 178 їх учасників) у Києві, Сталінський, Ворошиловградській, Запорізькій та інших областях УРСР. Проте станом на кінець 1950-х рр. в СРСР, за даними органів КДБ, нараховувалося до 300 локальних груп ІПЦ з понад 6000 учасників, які стояли на позиціях крайньої ворожості до канонічної Церкви, релігійного фанатизму, продукували зі свого середовища самозваних "пророків", "святих старців", "целітелів";

- нелегальна церковна організація "іоанніти". У ході централізованої оперативної розробки "Архіпелаг" (тут і далі назва оперативних заходів змінено – Авт.) контррозвідники виявили розгалужене підпілля "іоаннітів" у Києві, Сталінський, Дніпропетровській, Ворошиловградській (лише в цій області нараховувалося понад 200 адептів секти) та інших областях, яке нараховувало до 30 осередків, в оперативну розробку взяли понад 250 учасників цієї секти, розпочалися арешти "іоаннітів". Учасники секти активно саботували роботу у промисловості та сільському господарстві, службу в армії, не визнавали чинного законодавства. Зокрема, арештований лідер "іоаннітів" Ворошиловградській обл. М.Сидоров видавав себе за царя Миколу ІІ, під час окупації працював керівником контррозвідувального осередку СД;

- "церковно-монархічне підпілля" т.зв. "стефанівців" (або ж "підгорнівців", "суздальців"), яке діяло у ряді областей Сходу України і активно підтримувало окупаційну владу. Лише в ході оперативної розробки "Фарисеї" УНКДБ по Сумській обл. арештували 15 активістів секти, ряд з яких були викриті як агенти гестапо, котрі використовувалися німцями в антипартизанських заходах;

- різноманітні містичні секти псевдо православного характеру. Так, УНКДБ по Житомирській обл. за оперативною розробкою "Монархісти" (лютий 1945 р.) виявило секту "Михайла Архангела" на чолі з М.Кокитьком, який вважав себе "Михайлом Архангелом", "білим царем", а його дружина – "царицею Олександрою". Секта оголосила "хрестовий похід" проти комуністичної влади. УНКДБ по Вінницькій обл.. за розробкою "Реакціонери" виявили секту "єнохівців", котрі співпрацювали з окупантами та оголосили гітлерівців "янголами-рятівниками". У Рівненській обл. контррозвідники ліквідували осередок (87 осіб) бузувірської секти "мурашківців" (або "сіоністів", які практикували жертвоприношення та інші бузувірські обряди). Їх лідер Г.Ласкевич ("апостол", "пророк Ілля") та активісти ("12 апостолів") піддавали своїх адептів тортурам ("божа печатка"), виснажували їх психічно. Адепти сект "Свідки Єгови", "хлисти", "шалапути" та інших утворили нелегальні осередки, дотримувалися виразно антирадянських поглядів, вели антиурядову пропаганду на окупованій території.

Під оперативним контролем НКДБ проходив Мукачівський з'їзд православного духовенства Закарпаття (листопад 1944 р.), який ухвалив маніфест про возз'єднання Православної церви Закарпаття з РПЦ. Показово, що візит делегації закарпатського кліру (на той час – Мукачевсько-Пряшівської єпархії Сербської Православної Церкви) на чолі із вікарієм єпископа ігуменом Феофаном (Сабовим) та архімандритом Олексієм (Кабалюком) до Києва та Москви особисто супроводжувався згадуваним полковником НКДБ Г.Карповим, який інформував про перебіг візиту та настрої духовенства секретаря ЦК КП (б) У М.Хрущова.

В цілому певна лібералізація у ставленні ВКП(б) й радянської влади до віруючих виявилася нетривалою та кон'юнктурною. Поданий Г.Карповим проект Закону "Про становище Церкви в СРСР" так і не був прийнятий. За роки війни влада задовольнила менш 10% звернень РПЦ про відкриття храмів. Вже з другої половини 1948 р. посилилися гоніння на Православну Церкву, відбувається масштабне закриття храмів й монастирів, активізувалася антирелігійна пропаганда.

Отже, у роки Великої Вітчизняної війни релігійні конфесії (громади) на окупованій та звільненій території України перебували під пильним оперативним доглядом органів державної безпеки. Окрім традиційної "уваги" влади державного атеїзму до Церкви як до небезпечної перешкоди на шляху встановлення тотального контролю над свідомістю громадян, професійний інтерес НКВС-НКДБ до релігійного середовища закономірно стимулювався намаганнями агресорів та їх спецслужб використати активізацію релігійного життя у своє корисних воєнно-політичних цілях та у рамках інформаційно-психологічній війні проти СРСР як жертви агресії.

Настанови й тактика оперативної діяльності НКВС-НКДБ УРСР по "церковниках і сектантах" чітко синхронізувалася із змістом партійно-радянської офіційної лінії, зазнавала змін і у залежності від зміни стратегічної ситуації у ході війни.

В оперативній розробці радянської спецслужби перебували РПЦ, автокефальний рух, УГКЦ, протестантські громади та інші конфесії. Окремо виявлялися факти співробітництва учасників релігійних громад з окупантами, їх карально-репресивними органами та спецслужбами, що у тій воєнно-політичній обстановці важко вважати не виправданим й недоцільним.

Фактично, органи держбезпеки здійснювали найбільш наближений до реального становища речей моніторинг процесів у релігійному середовищі, включаючи заходи окупантів з маніпулювання останнім. Відтак у розпорядження НКВС-НКДБ накопичилася найбільш значуща для партійно-радянського керівництва СРСР та УРСР інформація про стан справ у релігійній сфері в Україні, включаючи окупаційний період. Це багато у чому вплинуло на ухвалення особисто Й.Сталіним курсу на певну лібералізацію ставлення до РПЦ, деяких інших конфесій, чий актив демонстрував готовність до лояльного ставлення до влади (при збереженні стратегічного ставлення до релігії як до "реакційного пережитку старовини" й рудимента соціокультурної організації соціалістичного суспільства. Не випадково співробітники держбезпеки використовувалися по лінії роботи новостворених державних органів, уповноважених проводити політику по відношенню до релігійних громад.

Провідним інструментом оперативної діяльності по "церковній лінії" виступав агентурно-інформаційний апарат (конфіденційні джерела), котрі, як бачимо, мали значні інформаційні можливості та важелі впливу на розвиток ситуації у релігійній сфері. Поступово органи держбезпеки переходили від розвідувально-інформаційних заходів й посилення контролю за поточною ситуацією серед віруючих до активних оперативних заходів (по суті – масштабних операцій) із "корегування" релігійної палітри України у суворій відповідності до політико-ідеологічних настанов сталінської влади (інспірування "саморозпуску" УГКЦ, "централізація" протестантських течій). Зрозуміло, що це супроводжувалося системним порушенням свободи сумління та інших прав громадян, визначених чинним тоді законодавством.

Слід визнати, що об'єктивно-позитивне значення мали оперативні заходи із відвернення зусиль ворожих спецслужб із використання релігійних громад та діячів у підривних цілях в контексті таємної війни проти радянських народів (до того ж, особи, які стали на шлях співробітництва із нацизмом грубо попирали і християнські заповіти, і канонічні норми Православ'я), покарання активних колабораціоністів, а також припинення діяльності відверто деструктивних сект, котрі становили небезпеку як для духовного стану людей, так і для суспільного порядку.

Не заперечуючи виправданих історичною ситуацією й поширених у практиці спецслужб різних країн світу оперативних заходів радянських спецслужб, слід констатувати, що органи державної безпеки як специфічний інструмент апарату влади, і надалі залишилися виконавцем заходів політики державного атеїзму в СРСР аж до кінця 1980-х років.