dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Інтерв’ю з доцентом Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка, оглядачем Прес-служби УПЦ Олександром Яровим

Інтерв’ю з доцентом Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка, оглядачем Прес-служби УПЦ Олександром Яровим

Інтервю з доцентом Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка, оглядачем Прес-служби УПЦ Олександром Яровим

1. Яке Ваше ставлення до розколу в українському православ’ї? Як Ви оцінюєте можливість його подолання?

Великий православний святий, який просяяв у часи тяжкі для Христової Церкви, преподобний Лаврентій Чернігівський, сказав: «У розкол ідуть недостойні милості Божої». Чи значить це, що для подібних грішників нема покаяння? Зовсім ні. Але майте на увазі, що всі розколи творилися на ґрунті людських егоїзмів, політичних спекуляцій, підступів ворогів Церкви. Корінь  один – від прабатька зла. Я не сперечаюся з богословами, але український розкол краще було б назвати «відколом». В розколотому дереві відчахнута частина живе хоч частковою подобою життя, тримаючись на якихось волокнах. Лжецерковна організація «УПЦ КП» не відповідає визначенню церкви. Вона безблагодатна. Замість Причастя – там кагор і хліб, таїнства не дійсні. Щоправда, в часи Ющенка про КП і серед канонічного кліру й мирян говорили дедалі більш примирливо. Тривала б, не дай Бог, ця ситуація – то ми б уже дійшли до того, що… стали б однодумцями(!) анафематствуваного «Філарета» (М.Денисенка) - виявляється, мріяли про відділення від Московського патріархату…

Не буду гратися у надмірну толерантність, тому що це в даному випадку – безрезультативно. Якби УПЦ КП  заборонили законодавчо, київські ряжені у софринських («московських!») ризах швидко б змирилися і скоріше покаялися, - невідомо, правда, чи щиро. Але не знаю, хто б міг на себе взяти рішучість так учинити і хто прорахує результати подібного кроку. Доводиться уповати на Господнє рішення. Це не пасивність, а, погодьтеся, найлогічніший у даній ситуації висновок.

2. Оцініть перспективи створення єдиної помісної православної української церкви.

Люди повинні знати правду. Святійший Патріарх Кирил відверто сказав Ющенку: «В Україні є помісна Церква». І це справді так – є канонічна УПЦ. Усе, що буде створено в українському релігійному полі (православному) поза єдністю з Руською Православною Церквою, ніколи не буде самостійним. Це випливає і з нашого геополітичного становища, і з історичної роздвоєності (генетична гангрена уніатства кілька століть отруює, зокрема, наш політикум - аж дотеперішніх «заходопоклонників»). Більша любов до срібла, ніж до Бога – річ у земному існуванні для багатьох індивідів незнищенна. Прости Господи, але «помісна церква» за тими варіантами, що планувалися в часи оранжизму, стала б просто «партією в рясах», якою б керували західні ляльководи. Її б нацьковували на найбільший світовий оплот Православ’я – Росію. Вона б мирилася зі збоченнями і «п’ятьма статями» (геї і т.д.) морально здеградованої Європи. Не знаю, хто у тій церкві спас би душу – хіба люди, які б сіли у лісах та печерах, але такі, гадаю, скоріше знайдуться серед канонічних вірян. Яка, помилуйте, на тому світі Україна? Ми любимо земну Вітчизну, але за всього бажання не зачепимося тут навічно. Тож і такі наміри Бог судить з погляду вічності.

Не хочу виглядати понурим фанатиком, навпаки - вважаю себе шукачем зваженості у вирішенні найскладніших життєвих питань. Але якщо у Києві залишиться тільки один храм УПЦ МП, я ходитиму до нього. Краще, звісно, щоб такого утиску ніколи не було.

3. Стосунки Церкви і держави, Церкви і місцевої влади. Якими вони, на Вашу думку, повинні були бути в ідеалі, і які вони сьогодні в Україні?

Христос дав відповідь навіки: Богу – Боже, кесарю – кесареве. Цій мудрості подивувалися древні «вчені» фарисеї, не перевершать її, не перероблять і фарисеї нинішні. Як на мене, симфонія Церкви і влади – такий же дивовижний парадокс, як і спасіння всіх людей. Дорога до нього всім відкрита, але не всі йдуть до раю. Преподобний Максим Сповідник казав, що рай на землі можливий тоді, коли рай буде в душі кожної людини. Це правда, і теоретично це можливо. Але як це здійснити?!

Завжди були якісь перекоси - цезарепапізм, папоцезаризм… Проте, в ідеалі, православною країною має керувати православний лідер. У першій статті зводу дореволюційних законів Російської імперії зазначалося, що імператор є першим вірянином і головним захисником православної віри. Такими гарантами були особи князів і гетьманів – іншими категоріями тоді не мислили. Православ’я було капілярною системою суспільства.

Біблія не знає генсеків, фюрерів чи президентів. Знає теократію, суддів, царів… Царя нема. Хочеться вірити, що православний президент – Віктор Янукович – по можливості оптимально поставиться до вирішення проблеми стосунків Церкви і держави. Аби тільки не заважали ні йому, ні православній Церкві, і співробітництво буде вкрай плідним. Позитивні результати приголомшать народ! Але – скільки ж зацікавлених у протилежному!

Ми свідомі того, що земна історія «сповнена нерозв’язних суперечностей», як писав архімандрит Софроній Сахаров, учень преподобного Силуана Афонського. Але людина, яка живе церковним життям, думаю, навіть мимоволі стає кращою. Через неї так чи інакше діє благодать, вона покращує  життя навколо. То ж будемо трудитися у благовісті Христовому, а інше, як то кажуть, прикладеться.