dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Слов’янський світ у сфері візантійської духовності

Слов’янський світ у сфері візантійської духовності

Словянський світ у сфері візантійської духовності

(переклад із сербської)

Людина імплікує та невід’ємно несе із собою та у собі чимало дарів, які є цінністю вищого розряду; вони знаходять своє вираження у житті, у суспільстві, у людських відносинах. Внутрішнє життя людини надзвичайно багате; питання сходяться навколо серця, але не в органічному, а в антропологічному сенсі та значенні слова і цілого світу його внутрішності: душевні сутності та властивості: думка, бажання, почуття, пам’ять, спогади... суцільне життя її як особистості.

У тому жмутку мова має своє окреме місце, значення, роль.., а під нею, як її найглибша запорука та коріння – є сенс. Все це наведено в початку, коли синтетично створено все, що існує, а лише тоді наступає другий етап створення – точніше, частина прикрашання та виокремлення у Біблії крізь шість сцен/днів – шестиднев.

Між тим, тому достеменному Мойсеєвому початку (’αρχή, principium, НАЧАЛО), який вже створений, передує нестворене ще вічне начало ап. Йована Богослова, який з вічності приходить у час, створюючи все, що виникло (’αρχή, principium, ИСКОНИ). Це вже наводить на головну тему та преокупацію нашого викладу, який передбачається нами.

На сьогоднішній день вважається, що велика сім’я слов’янських народів бере свій початок в Індії. В тій глубокій старині нічого не датовано, не визначено, не оброблено. Вони звідти, подібно до води з великого озера/моря, розходилися дедалі більше, й більше, і, розливаючись так, поволі рухались на зустріч Заходу – Європі.

Філологи/славісти компаративним методом ретроспективно заглядають в далеку старовину усної діяльності давніх слов’ян, яка писемності передує їхній писемності на ціле тисячоліття. Так, вони реконструюють первинні мовні шари, ідучи до праслов’янського етапу. В грецько-римському світі слов’янські племена були розосередженні, існували без будь-якої організації, проте вони залишають по собі сліди свого існування, тому що їхня сутність не була суто біологічною.

У нову епоху з’являються численні топоніми, гідроніми, омоніми, які є слов’янськими за їхнім походженням лексемами,  дещо адаптованими до відповідної мови. Неможливо уявити, що жителі певних місцевостей, гір, річок... називали їх слов’янськими назвами. Так само, з віків раннього християнства (II, III, IV) є в каталозі святих окремі постаті, про яких ясно говориться: був Слов’янин, або: був Слов’янин із сербського племені. Але це все було ще до входження слов’ян до всесвіту культури – отже, перед їхньою християнізацією, тоді, коли вони ще перебували у передпокої історії.

Коли доволі таки збільшився та далеко розширився слов’янський етнос по Візантії, а ще більше поза межами їхнього спільного всесвіту – з’явився новий вияв християнської Візантії, яка була першою серед держав тих ранніх віків, яка мирним шляхом і методом місіонерства поширювала православне християнство, яке було її душею й яке сприятливим кліматом рясно наситило її багатоетнічні простори.

Так, слов’янський етноелемент – особливо масовою колонізацією Балкан – входить у серце Візантії та прилаштовується у ньому, але – ще нехристиянізований у масах. Тому організовуються два великі рухи  християнізації слов’ян: один з них в перших десятиліттях VII, а другий - всередині ІХ століття. Перший період за часів царя Іраклія привносить свої нововведення, перші плоди; але справжнє розмаїття плодів доставить другий період в часи царя Михайла. Тоді великий патріарх Фотій, найкращий представник візантійського гуманізму, стає спільним "кумом" багатолюдної сім’ї слов’янських народів. Це було результатом та адекватною відповіддю на питання, яке поставила в Цариграді делегація великоморавського князя Ростислава. Той домовився «зі своїми князями та з Моравцями та надіслав посланника царю Михайлу з рекомендаціями: Наш народ зрікся невіри в Бога і притримується християнського закону, але не маємо такого вчителя, який би нам нашою мовою тлумачив справжню християнську віру, щоб і інші землі, споглядаючи це, пішли за нами. Моравська місія жалілася на те, що «народ простий, і немає нікого, хто б навчив нас істини та розтлумачив Св. Письмо. Зроби добре, господарю, вишли нам таку людину, яка буде нас вчити всьому правильному». І цар відправив до Моравії вчителів, обравши для цього Кирила та Мефодія і сказавши: «...тому що ви – Солуняни, а Солуняни говорять чистою слов’янською мовою».

Після того Костянтин зник з Цареграду – не було його і на його повсякденній службі: в Патріархальній канцелярії, в теологічній школі Великої церкви Вселенської патріаршії, в Університеті, де викладав діалектику. Через кілька місяців його було помічено у Поліхронійському монастирі на малоазійському Олімпі, де ігуменом тоді був Методій. Монастир налічував приблизно 200-300 монахів, серед яких 30, а може і 50. були Слов’яни. Там брати до найменшої деталі спланували цілий проект Моравської місії: Костянтин створив азбуку, слов’янські монахи навчились грамоті, зробили вибрання текстів для перекладу і почали велику роботу. Таку ж саму модель та метод застосували російські місіонери в середині ХІХ століття під час сибірських місій – Алеутської, Киргизької, Тунгуської та ін., але це були проекти скромного охоплення без розмаху, який би дорівнював великоморавському. Паралельно працювали багато перекладачів та переписувачів, а Костянтин був організатором роботи та носієм проекту; він надавав потрібні наставляння при перекладі, та засвідчував власне авторство. Переклади порівнювались з достеменними пропозиціями, а тут і Мефодій мав неабияку роботу. Так вважає проф. Олег Трубачов, що є цілком прийнятно. За таким зразком доповнюються мізерні відомості житій, за якими встановлюється, що Костянтин з поміччю швидкого писання завершив свою величезну роботу, що, в принципі, виглядало неможливим.

Брати були у Цариграді з нагоди святкування міського свята – Відновлення Цариграду 11 квітня 863 року. Після того зі своїми  численними учнями та співробітниками вирушили у велику та епохальну путь з метою реалізації плану хрещення слов’янських народів. Це був найбільший місіонерський проект Великої цариградської церкви, Великої патріаршії на Босфорі – в цілій історії. Тут неодмінно були присутні і цар, і патріарх, в яких взяли благословення та прощення, наперекір старій Сардиці, яка тоді по Премудрості Божій, називалась Софія, потім Сінгідунум, який вже тоді почав називатись Белградом, Неоплан ( = Новий Сад) – вони всі відійшли у Велику Моравію. Праця почалася там і швидко розповсюджувалася. Розголос про перші успіхи дістався далеко, навіть у Рим; і вони, після трьох – чотирьох років, точніше після 40 місяців, відправилися, несучи з собою мощі св. Климента Римського, які взяли ще в Херсонесі, коли були у тамтешній місії.

Але на шляху до Риму, у Венеції мали великі труднощі:  напали на них  священники, єпископи, монахи, прибічники тримовності: як вони можуть проповідувати слов’янською мовою, яка не належить до жодної зі святих мов (давньоєврейської, латини, давньогрецької), але Костянтин відповів їм, що немає ні святих, ні проклятих мов, тому що мова – це дар, який Господь дає всім, як і інші дари; а потім перерахував їм мови, а відповідно і народи, які прославляють Бога своїми мовами; серед них і Абісинці, які практикують це ще з апостольських часів. Вони, дійсно, не знали цього, бо в Європі до того не було четвертої обрядної мови у християнській практиці.

У Римі їхня діяльність добре сприйнята та зрозуміла, так вони отримали благословення на подальшу місіонерську роботу та службу  слов’янською мовою, яка стає четвертою сакральною мовою в європейському ареалі, а пізніше буде – після латини – найпоширенішою мовою християнського культу в світі. Папа був присутній при слов’янській богослужбі, рукоположив Метофія в єпископи, тим самим схваливши та благословивши їхню роботу. Але Костянтин, втомлений та висмоктаний,  розхворівся, подався в монахи перед смертю (можливо він розробив тут велику схему) та помер; велика вірогідність, що він був священиком у целібаті. Він був похований у грецькому монастирі в Римі.

Перед смертю Костянтин, а тоді вже Кирило, радить Мефодію мандрувати Горами (маючи на увазі Олімп): «не полишай свого учительського покликання, бо лише так ти можеш бути врятований».  Цю заповітну думку і заповіт брата Мефодій прийняв та старанно працював над її реалізацією, маючи великі проблеми. Але його праця просувалася вперед, долаючи всі перешкоди та негаразди, яких було чимало.

Констянтин-Кирило та Мефодій були першими серед слов’ян вчителями християнської віри та засновниками слов’янської культури. У широку, просторі слов’янської душі вони посіяли насіння євангельської науки й слова, і щедро зросили його соками божественної благодаті, так, що вона виявила себе у різних формах і величинах – зрештою, як і в інших слов’янських народів. Але в дечому – у мові, а це означає: у ментальності й узагалі у відродженні особистості зсередини, здається, більше від інших. Завдяки цьому мова давніх слов’ян пристосовується для розуміння більш піднесеного змісту, і це дозволяє виразити адекватніше й успішніше, ніж мови давніх класичних народів – греків та римлян, – їхню готовність щодо вираження нюансів почуттів та надтонких субтильних думок. Це існує завдяки їній духовності, яка бере своє походження від інтимного засвоєння християнського духу, що ним глибоко просякнуті слов’янські мови.  

Будучи зверненими й щиро відкритими до слова Євангелія, давні слов’яни були подібні квітам: з піднятими вгору голівками на світанку своєї історії, готовими для прийняття вранішньої благодатної роси і протягом дня до променів, сповнених також благодійного сонячного світла і тепла. Завдяки цьому слов’яни забезпечили зародження всередині себе нової сутності; а пізніше виробили у собі схильність, так, неначе заздалегідь були призначені для цього, до сприйняття всіх виявів духовності та емоційності. З тієї схильності витікатиме те знання, яке забезпечить суб’єкту необхідні умови для сприйняття й інтимного засвоєння Божої науки, за якою (і завдяки якій) живе. Ці здібності утворили місток, який пов’язав суб’єкта із Суб’єктом, картинку з Оригіналом, людину із Богом, щоб через сприйняття Бога людина жила духовно, надбіологічно в умовах матеріальної реальності. Тому їхня мова, після відродження за допомогою Євангелія, буде чутливою до відображення духовної реальності, її  змісту, закріплюючи у собі зміни, варіанти та ін., переважно духовного змісту. Це означає, що вони були не об’єктивними передавачами, а суб’єктивними співтворцями.

Фактом є те, що слов’янська мова - це перша в історії мова, писемність якої постала заради  виконання християнської місії, як і те, що її першими письмовими текстами були фрагменти текстів й повні тексти євангельського, молитовного, обрядового, а особливо літургічного змісту. Отже, мова освячена першими словами, які були записані її письмом. У будь-якому випадку, цей факт мав на увазі князь Микола Трубецькой, коли свою граматику тієї мови назвав Altkirchenslavische Grammatik (1954 та 1968). Як і Август Лескін до нього. До вищезазначеного з повним правом варто (і необхідно) додати той факт, що то була мова солунських слов’ян, а саме її вищий і середній шар або рівень. Тобто, не мова побутової приземленості й прагматики – проста і примітивна, тривіальна і вульгарна, - а мова, яка відповідала високій меті: символічна й поетична, молитовна й інтелекутальна. Ця мова, багата на славослів’я і розкішну символіку, зможе прийняти наказ надприродного Божого одкровення, щоб опанувати, засвоїти його й адекватно скористатися з цього для вираження свого власного плоду й роду – нових термінів, які, подібно до розкішних квітів, виростуть з людської особистості, розкриваючи її дійсний небесний задум і його зміст, підносячи її над категоріями біологічного і матеріального.., засвоюючи наказ-одкровення та його вищий сенс. Таким чином, слов’янська мова – це мова теплої молитви, витонченої думки, складної символіки.

(Далі буде)