dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 20 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Пошуки духовного вектору суспільного розвитку пострадянських країн: постановка проблеми

Пошуки духовного вектору суспільного розвитку пострадянських країн: постановка проблеми

Пошуки духовного вектору суспільного розвитку пострадянських країн: постановка проблеми

Парадокс християнської віри полягає в тому,

що вона спонукає до перетворень у цьому світі.

Блаженніший Митрополит Володимир

Основу особистості становить найперше духовне єство людини. Аналізуючи необхідність і навіть неминучість формування в житті сучасної людини високих духовних і моральних ідеалів, православна думка однак не завжди звертає увагу на реальний стан і реальні прагнення сучасного суспільства. Історія, як відомо, повторюється у вигляді трагедії або фарсу. Так на початку XX століття, в період визвольних змагань за висловом видатного українського політолога, історика та публіциста того часу В'ячеслава Липинського соціально-політична ситуація перетворилася у виставу «українських політичних комедій» «аполітичних галушок, гопака й бандури». А нині за словом     професора Миколи Сенченка, маємо «керовану» демократію «продажного парламентаризму», яка може спричинити чи авторитаризм нового типу, чи взагалі охлократію.

Саме дотримуючись євангельської мудрості «пізнавати дерево по плодах його», можна реально оцінити культурний і соціальний стан нашого суспільства. Аналізуючи історичні міфологеми, наукову кон'юнктуру, політичну ворожнечу на тлі цивілізаційного протистояння, сучасну популярну музику, телевізійні канали, пресу, книжки, які читають люди, можна судити і про реальні так звані процеси відродження української культури. Цей стан, нажаль, невтішний. Скалічені та фактично знищені міста, спустошені десятки сел і селищ, «соборність корупції», організована злочинність, криміналізація суспільства досягли у нашому житті таких масштабів, що надії й оптимізму в українському суспільстві перебороти ці наслідки залишається усе менше. Соціальна ізоляція і низький рівень богословського сприйняття церковного життя, напівзруйновані храми в глибинці, закриті бібліотеки, кінотеатри, театральні гуртки та мистецькі школи свідчать про реальний стан духовності у суспільстві. Тому, на нашу думку, глибоке всебічне дослідження реальної картини нашого життя, відкрита оцінка його стану, «дозволить не лише встановити невтішний діагноз сучасного суспільства, але, що найбільш важливо, допоможе з'ясувати істинні причини хвороби та намітити шляхи її лікування» — пише ректор Київських духовних шкіл, професор, архієпископ Антоній (Паканич).

У важких умовах життя сучасної цивілізації кожний православний християнин покликаний, переборюючи апатію, зневіру, і навіть розпач, пройти «духовну пустелю» і подолати цинізм у «нашому Домі Буття» — закликає видатна українська поетеса Ліна Костенко. Важко переоцінити нині роль Православ'я в житті нашого народу, але розраховувати на перемогу в цій боротьби з «духом віку цього» тільки зусиллями священства, без активної ініціативи кожного християнина і всього народу, неможливо. До того ж віруючих, бажаючих освятити великодню трапезу, окропитися святою хрещенською водою, поставити свічку в храмі — у нас багато, а ось людей, що реально прагнуть кардинальним способом змінити своє життя за Євангелієм, Заповідями Господніми у нас — дуже мало. Звичайно, православній людині відомі подвижники віри і благочестя, люди з високою християнською моральністю, але їх занадто мало в загальному соціальному потоці саме сьогодні. Для багатьох пересічних громадян нашого суспільства віра у Христа — це не повнота істини і новий рівень буття в єдності з Богом, а нова тоталітарна ідеологія соборного колективізму або націоналізму. Сьогодні можна спостерігати, як у Росії з'являються «православні сталіністи», а в Україні висуваються в якості зразка героїзму постаті, що не мають одностайної підтримки усього населення. Для дуже великої кількості людей, на превеликий жаль, Православ'я — це лише культурологічний стрижень, «музей історії», консервативна психологічна установка самозаспокоєння або статична модель внутрішньої рівноваги.

Православна духовність, відповідальність перед Богом, благочестя, щира віра за багатьох обставин перестали бути монополією народу як цілісної спільності, а стали, в першу чергу, прерогативою особистості. Відбулася девальвація таких чеснот, як довготерпіння, смиренність, покаяння, які стали сприйматися сучасною частиною суспільства як патологія, відхилення від нормального, успішного і повноцінного життя. Наприклад, образ козака як збірний образ українського народу замінився образом торговця, у найкращому разі приватного підприємця. У зв'язку з цим деякі православні богослови, релігійні мислителі і філософи визнають, що релігійні погляди перестають бути соціальною мотивацією сучасного людства, а православна віра перетворюється в поетичне іносказання, етнографічну дивину або навіть у примітивний побутовий ритуал, який сам собою нічим не відрізняється від язичницьких містерій стародавнього світу. Релятивізм, ситуаційна етика, крайній суб'єктивізм, «чесноти егоїзму» стали визначальними в духовному житті сучасної людини. Духовна місія християнина, місія народу, пошук вищих цілей і духовні орієнтири суспільства залишаються тільки в минулому, у богословських дослідженнях есхатології та філософії історії. Однією з найважливіших складових етики сучасної молодої процвітаючої людини є не релігійні орієнтири, а культ життєвого і фінансового успіху, тобто, матеріальний лібералізм. Сьогодні, на жаль, навіть у православне світосприйняття проникає західне протестантське ставлення до життя. Якщо ти бідний, несеш скорботи, хвороби, терпиш фінансове неблагополуччя — ти грішник, невдаха, «лузер», залишений Богом. А, якщо ти багатий, перспективний, успішний — ти благословенний, «помазаний» «Небесами». За своєю сутністю соціально-культурні складові країн пострадянського простору стали «американізованими та вестершзованими» — зазначає академік Олександр Панарш. В соціальному плані і церковне парафіяльне життя дедалі більше маргіналізується, церковна думка і богослов'я стають скоріше лише аспектами історії релігієзнавства, неперевершеними досягненнями культури минулої епохи. Наголосимо на тому, що православні духовні цінності самі собою без творчих духовних та соціальних зусиль православного християнина, на величезний жаль, вже не здатні консолідувати народ і перетворити його в свідків Правди Божої і Царства Його. Це — перша основна теза.

Далі паралельно з тим на тлі соціальних суперечностей і постійно триваючих криз, спостерігається величезний розрив між системою духовних цінностей і реальним соціальним положенням людей. З одного боку, суспільство прагне до «державницького альтруїзму», «нової єдності», воно дуже «патріотичне», збирається «у єдиний кулак» навколо національних інтересів, навколо держави, навколо образу майбутнього. Але, з іншого боку, у реальному житті сучасна людина посттоталітарного періоду майже нічим не готова поступитися та понести духовний подвиг. Не має прикладів духовної місії свідоцтва про вищі абсолютні цінності перед усім світом. Слова про духовність багато в чому зависають у повітрі і залишаються не більш ніж пафосними і риторичними деклараціями. У той же час прагнення людини до духовної єдності, запит на формування загальних духовних орієнтирів у суспільстві, безумовно, існує. Це певний ідеал, що поки тільки надихає, але не мотивує. Звичайно, іде спроба побудови сучасного проекту єдиної православної цивілізації Святої Русі або формування концепції Руського світу. Але пошук базового змісту цієї цивілізації, спроба реалізації духовного та культурного проекту Руського світу на теренах України поки що стикається з політичним маніпулюванням, соціальними складнощами і філософськими проблемами світосприйняття цивілізаційних суперечностей Сходу та Заходу.

На фоні помітно спотворених духовних ідей існує небезпека виникнення нових політичних тоталітарних проектів, які будуть пов'язані з авторитаризмом, політичним протистоянням, ворожнечею та моделюванням нової «холодної війни». Міфологеми «ворожого Заходу» і світосяйної «П'ятої Руської Імперії» виносять за дужки реальні проблеми цивілізаційного розвитку людства, виводять наукові дискусії у галузь емоційних звинувачень один одного. Унаслідок цього виникає, наприклад, «шалена повага і поклоніння» з одного боку, Йосипу Сталіну і його «Великій Радянській Імперії», а з іншого боку, Степанові Бандері і його проекту незалежної України, яка будувалася теж на крові і своїх, і чужих. На нашу думку, вся проблема і трагедія ідеологічних конструкцій країн пострадянського минулого полягає у тім, що національні ідеї формуються не на фундаменті духовного розвитку, віри, історії, культури, а на передвиборчих гаслах, обіцянках політичних лідерів, а концепції розвитку, «прориву» держави, нині, будуються на радикальних протиставленнях, протистоянні політичних сил і спекуляціях на патріотичних почуттях народу.

Наявність кризи духовних цінностей, ідеологічного вакууму, порожнеча багатьох людських сердець викликає необхідність знаходження духовного вектора розвитку пострадянських країн. Справжня духовна ідея повинна бути творчою, поступально прогресивною. Вона повинна дистанціюватися від усяких політичних маніпулювань, консолідувати суспільство на засадах вищих цінностей, непідвласних «мінливим передвиборчим опадам» політичної ворожнечі і все проникаючої корупції. Сучасному суспільству необхідно вийти на новий рівень прогнозування свого майбутнього, але з урахуванням свого минулого. Тут однієї духовної толерантності замало. Духовні орієнтири суспільства зосереджують людину на тім, що справді змінює, звеличує народ і націю, що звільняє людство від рабства ілюзій, фальші і ідеологічного обману. Наприклад, цивілізація Святої Русі, про яку, сьогодні, багато говорять, пишуть, дискутують і сперечаються, повинна стати моделлю розвитку суспільства на платформі синтезу богословських та соціальних ідей Православ'я. Але при цьому, Свята Русь повинна стати не мрією про золоте минуле «святих князів» і недосяжне майбутнє «руської імперії», а системою духовних координат для слов'янських народів і багатьох країн пострадянського простору в умовах процесів глобалізації. На соціально-історичному фундаменті, освяченому духовими ідеями, має будуватися нове життя пострадянських країн. Виникає слушне запитання: «А у чому цілісність і міцність цивілізаційного фундаменту Святої Русі»? «Свята Русь — це система цінностей... Ідея домінанти духовного над матеріальним, ідея домінанти високого морального ідеалу», — підкреслює Святіший Патріарх Кирил. Подолати наслідки світової глобальної кризи, соціальні, економічні та політичні проблеми сучасності можна лише на засадах духовного та морального оновлення людства. Не маючи духовних прагнень, єдиної картини прийдешнього, суспільних зусиль у формування кращого життя, особистої відповідальності за майбутнє рідної землі, родини, духовне і соціальне майбутнє дітей та онуків, людина постійно буде йти шляхом руйнації та деградації. «Єдина православна цивілізація Святої Русі» здатна привнести в глобальний світопорядок нові можливості та вектори духовної трансформації, що є супутниками творчого, унікального та різноманітного самовизначення в майбутньому глобальному світі. Соціальні імпульси розвитку цивілізації Святої Русі, на думку Святійшого Патріарха Кирила, спрямовують суспільство до духовного пошуку Істини буття, соціальної справедливості та Правди Божої. Не можна тільки згадувати про славне минуле України, Росії, Білорусі та інших країн пострадянського простору, необхідно будувати сьогодення і майбутнє вирішуючи нагальні проблеми сучасності у фокусі духовних ідей і проектувань. Дуже часто ми споглядаємо закоханість сучасної людини, навіть одержимість любов'ю до минулих славетних сторінок національної історії, культури, релігії, а в реаліях буденності бачимо лише цинізм, відчай у кращому разі лише теоретичні проекти, наукові концепції та політичні обіцянки, про «покращення життя вже сьогодні». Доктринальний досвід християнської соціальної думки надзвичайно великий і глибокий. Він має невичерпні пізнавальні можливості і здатен розкривати вказані грані політичної реальності і висвітлювати такі смислові метафізичні відтінки сучасної політики, які приховані від сучасного секулярного світу непомітною завісою релятивізму й політичної кон'юнктури. Внесок православної думки в пояснення сучасних соціально-політичних реалій досить істотний і вагомий. Ці сентенції повною мірою зберігають свою значимість і актуальність, якщо говорити про пошук духовних векторів розвитку сучасного світу.

Тільки у площині спільної праці вирішення нагальних проблем сучасності, на соціальній платформі тривалого і мирного досвіду «єдиного життя» різних національностей, що населяють нашу землю, у соборності духу, справжньої модернізації усіх сфер буття, а також у високому розумовому, освітньому і культурному потенціалі нашого народу — запорука майбутнього стабільного соціального розвитку народів пострадянського простору. Але перш ніж приступити до такого грандіозного проекту, який все ще залишається недосяжною мрією про «майбутнє і прекрасне», необхідно зректися від гріховного минулого і оманливих явищ нинішнього часу, які руйнують нашу соціальну реальність. У цьому зміст покаяння: змінити розум і звершити кардинальний переворот життя у світлі Божої Правди. Потрібно зректися пороків, що знищують життя. Зі спадщини радянського періоду нашої історії найбільш негативними рисами нашого характеру, які важко піддаються виправленню, є перш за все байдужність до духовного буття, парафіяльна соціальна апатія, безвідповідальність, моральна деградація, а також лицемірство, злість, двоєдушність, пекельна заздрість до будь-якого успіху брата у Христі, що стали, на жаль, уже воістину негативною «національною» фарисейською рисою більшості наших громадян.

Чому православний християнин не займається церковною модернізацією, соціальними проектами, катехізаторською місією та економічними питаннями? Тому що в дійсності соціального повсякденного буття, навіть у церковнопарафіяльному житті, серце людини більше сповнене хвилюванням, відчаєм, песимізмом, сумнівом, ніж радісною благою звісткою Євангельського Одкровення. У своїй більшості віруюча людина зв'язує події спасіння не з проникненням світла Божого у реалії сучасного життя, а з надією на майбутнє загробне життя та нагороду «нетлінними вінцями». Тому і сьогодні щоб цивілізація Святої Русі стала життєздатною і надихаючою силою розвитку сучасної цивілізації, вона повинна віддзеркалювати у своїй соціальній реальності небесну Правду, Істину і Життя, а не «привидів» політичних спекуляцій і філософських абстракцій. Православні християни зобов'язані зберегти все те з християнського минулого, що заслуговує збереження, що необхідно цінувати і актуалізувати. Але вони також повинні зректися «імперської візантійської, російської та радянського гріховної зухвалості, пихи, самовдоволення і самохвальства», яке віддаляє нас від Бога. Побудова цивілізації Святої Русі повинна містити в собі нові завдання, що встають сьогодні перед слов'янськими країнами, православною громадою і кожною особистістю окремо. Для сучасної людини ця духовна цивілізаційна ідея може бути привабливою лише в тому випадку, якщо вона буде прямо звернена до нього особисто, до його рідної парафії, родини, до його культури і його майбутнього. Без повернення в наше повсякденне життя есхатологічного і соборного мислення, без духовних і моральних цінностей Православ'я, які лежать в основі духовного життя християнина, ми незабаром можемо перетворитися у варварське суспільство, що живе лише за законами «соціальних джунглів».

Наріжним каменем та фундаментом православної цивілізації Святої Русі повинні стати не політичні інтриги й імперські амбіції, а соціальна справедливість, що розуміється як рівність можливостей, матеріальне і культурне благополуччя, духовність, моральність, прагнення до краси, простір для будь-якої творчої, конструктивної ініціативи, особиста відповідальність людини перед Творцем, основні права і свободи особистості, безпека всіх умов її життя. Головним принципом і рушійною силою будь-якої духовної ідеї повинна стати соціальна активність, бажання впроваджувати у світ мир, любов, благодать Христову і втілення Правди Божої в реальних духовних, історичних та соціальних процесах людського буття. Православний християнин повинен, нарешті, звикнути до думки, що облаштованість життя його церковного приходу, його родини і його країни, втілення соціальних ідеалів добра і справедливості залежать не тільки від Бога, але і від нього самого. Особливий шлях побудови цивілізації Святої Русі передбачає інтелектуальну, богословську та творчу працю сотень тисяч громадян щодо розвитку і модернізації основних напрямків нашого буття. У християнському богослов'ї закладені величезні потенційні інтенції розуміння світу, і вони можуть актуалізуватися в будь-який період історії людства, становлячись новими імпульсами соціальної та духовної динаміки розвитку суспільства. Якщо в історії Вселенських Соборів ми споглядаємо динамічні явища розвитку богословської думки і парафіяльного буття, то й у двадцять першому сторіччі нашому погляду повинні відкритися не менш яскраві сторінки розвитку величі Церкви і сили благодаті Святого Духу. Феномен духовного оновлення й модернізації церковного життя не можна звести до явищ конформізму й плазування перед сучасним світом. Модернізація в церковному розумінні — творче вирішення існуючих проблем у житті суспільства й Церкви. Недаремно статику, нерухомість, закам'янілість богослов'я асоціює з язичницьким мисленням старозавітної людини. Динаміку ж богословського інтелектуалізму, релігійного слова, горіння Духа й духовного розвитку богословська думка відносить до наявних ознак Новозавітної епохи і вчення Христа Спасителя. Враховуючи це сучасному богослов'ю треба не копіювати застаріли формули минулого, а формулювати нові цілі та перспективи життя християнина за Законом Божим. Людина, за задумом Свого Творця, є творчим співучасником у справі Божого оновлення світу. І завдання християнського богослов'я полягає у звільненні від стереотипів старозавітного, язичницького мислення, яке заважає християнинові усвідомити свою місію Преображення світлом Євангельського Одкровення соціальної плоті сучасного світу. Життя, освячене християнськими цінностями, відродження твого рідного храму, жертовна любов до рідного краю і ближнього, розвиток   професійної   та   наукової   діяльності,   збереження   і   зміцнення   родини,   особиста відповідальність за укріплення Церкви Божої — це і є першочергові завдання християнина, його священна місія на шляху до Христового Царства. І це в жодному разі не спрощення проблеми впровадження православних цінностей у сучасне життя, не богословський мінімалізм, а спроба проектування та прогнозування напрямку духовного вектора цивілізаційного розвитку людства.

Вище викладене, дозволяє зробити наступні основні висновки.

По-перше, православні християни, визнаючи реальні виклики часу, повинні на парафіяльному рівні сформувати модель соціальної мобільності, активності і знайти нові шляхи вирішення існуючих проблем сучасного світу.

По-друге, християнська місія у світі — це не лише апостольське служіння і просвітництво, це ще й пророче покликання та свідчення про Божественну Істину в житті сучасного суспільства, особливо у час суспільних цивілізаційних трансформацій і глобальних реформ. Актуальною домінантою в духовному житті православної людини є осмислення абсолютних християнських цінностей в діалозі з проблемами та потрясіннями сучасного світу. Не зважаючи на ідеологічні спекуляції та політичну боротьбу, яка невгамовно точиться в нашому суспільстві, православний християнин своїм життям та справжньою християнською позицією повинен підкреслювати, що у всякому політичному виборі головне — не ситуативна, прагматично обумовлена позиція людини, партії, держави, а вічні цінності любові, милосердя, турбота та людяність.

По-третє, місія Церкви була і є — одухотворяти й освячувати людське буття. Через соціальне вчення Церква актуалізує Новозавітне Одкровення як систему духовних цінностей цивілізаційного розвитку людства. Церкві небайдуже все те, чим живе сучасна людина. Проповідь Євангелія Христа і вирішення проблем сучасної цивілізації у світлі християнського віровчення — один з векторів спасительно!' місії Церкви. Політика, економіка, праця, бізнес, право, культура не повинні залишатися на узбіччі релігійного буття. Вони становлять реальну серцевину християнського життя, тому що християнин живе не у «музеї духовності» і у «домі історії», а в реаліях сьогодення людської дійсності, яку йому самому належить змінювати на краще.