dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера «Релігія і церква в історії України» В.Липинського

«Релігія і церква в історії України» В.Липинського

Горєлов М.Є.

В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) по праву вважається одним з найбільших політичних мислителів у вітчизняній історії. «До Липинського «Українство» було мовби чимось абстрактним. Реальне життя ішло поза ним чи повз його, укладаючись в інші життєві форми... До нього «Українство» було поза межами життя, - отого буденного, реального життя... Воно могло бути, або могло його і не бути, бо взаємовідносини територіяльних сил і чинників укладалися незалежно від нього, байдуже до нього, та і воно, оце «Українство» - байдуже до них ставилося, живучи своїм внутрішнім, окремим життям, так би мовити - професійним».

Ці слова одного із соратників В.Липинського графа Адама Монтрезора дуже влучно характеризують стан української політичної думки на початку нашого століття. Вона борсалася в багатьох напрямах, часто-густо діаметрально протилежних, від соціалізму до націоналізму, від анархізму до тоталітаризму більшовицького ґатунку. Але в кожному окремому випадку думці цій не вистачало головного - врахування специфіки буття українського народу, визначення його власного шляху до державного існування. На роль синтезатора ідеї суверенної України доля обрала В.Липинського.

«З страждання і любови, - провадить далі А.Монтрезор, - з мрій, досвіду, аналізу і синтези пережитого і продуманого - народжується Книга Буття Української Землі, повстає безсмертний твір: «Листи до Братів-Хліборобів»... Твір цей кристалізує досвід і філософію історії України-Руси на протязі тисячоліття, розкриває причини державної нашої немочі і будує непорушну в своїй логіці спільну крицеву систему і теорію державности. Він учить нас думати природніми духові Землі Української категоріями, очищає дотогочасне думання наше від полови чужих духові цьому впливів, і засіває те зерно, з якого зможе вирости сильна Українська держава. В «Листах до Братів-Хліборобів» знаходимо синтезу творчої волі Липинського: в них виявився розумово опрацьований державницький інстинкт і хотіння незчислимих поколінь українських лицарів-продуцентів, - в них, - з традиції меча і плуга, цих двох основних факторів державности, - виростає величезний храм України..., виростає і завершується Хрестом, во ім'я найбільшої, бо Християнської Любови».

Тепер, коли ми на власному досвіді переконалися у правдивості основних постулатів першого будівничого ідеології української держави, нам не важко погодитися з процитованими думками. Нині стало навіть політичним кокетством з приводу або й без нього посилатися на В.Липинського. Але, на жаль, суть його державницької теорії залишається, свідомо чи підсвідомо, поза увагою як українського істеблішменту, так і народних мас. Липинський надто незручний для політиканів, занесених примхливою долею на верхні щаблі влади в Україні. Присягаючись його ім'ям, вони в той же час смертельно бояться, що поширення ідей, які містяться в «Листах до братів-хліборобів», розкриє народові очі на їхнє шахрайство. Повторюється картина, так майстерно описана Дм.Дорошенком ще 1925 року.

Вчення В.Липинського, вважав він, не знаходить належного місця в душі українського народу тому, що його думки «йдуть так гостро всупереч старим шабльоновим поглядам, що закорінилися серед нашого суспільства. Але раніше чи пізніше, ми певні, наша громада оцінить глибину й оригінальність поглядів Липинського, і особливо ту гарячу любов до рідного краю, якою вони овіяні. І те, що вони поки що так мало знайшли собі відгуку, се є, повторюємо, сумне свідоцтво упадку української політичної думки й національного почуття, які ми переживаємо в теперішні тяжкі часи. В усякому разі, від часу появи «Чудацьких Думок» Драгоманова українська політична думка не мала твору (маються на увазі «Листи». -Авт.), який би з такою сміливістю, з таким розмахом порушував би болючі питання українського національного життя, так гостро і безпощадно критикував старі пережиті погляди й хибні поняття. Та, руйнуючи старе, Липинський одночасно ставить на його місце нове, відкриває перед нами нові горизонти, ставить нові завдання і вказує шляхи, якими можна ті завдання розв'язати й вирішити. Його критика - не безплодне руйнування сучасного, але творче будування кращої будучини.

Однією з маловідомих українському читачеві є праця В’ячеслава Липинського "Релігія і церква в історії України". За формою це збірка відповідей історика та громадського діяча на запитання редактора часопису "Америка". Написана у грудні 1923 р. У 1925 р. вона була надрукована у Філадельфії. На прохання Львівського видавництва "Дружина" Липинський доопрацював відповіді, і вони вийшли вдруге у 1933 р. Через шістдесят років український читач зможе прочитати цю роботу.

"Релігія і церква в історії України" не є дослідженням історії християнської церкви чи аналізом теологічних постулатів різних українських християнських конфесій. По суті, це — політологічне есе, де В.Липинський аналізує становище церкви у суспільно-політичному житті української держави та її вплив на формування соціально-культурної традиції України. Він застерігає: "Про релігійні справи буду говорити виключно зі становища політичного. Це значить, що не хочу, не можу й не буду говорити про релігійні догми й про те, "яка релігія краща". Так само не буду говорити про справи внутрішньої церковної організації, бо справи ці належать до духовенства. А буду говорити про релігію тільки в її відношенні до політики". У книзі висвітлюється становище церкви у державах з різним політичним устроєм — тоталітарним, ліберально-демократичним та монархічно-традиціоналістським. На думку Липинського, підкорення політикам духовної влади церкви (цезаро-папізм східних теократій, Російської імперії, націонал-соціалістичні режими) призводить до тотального політичного та духовного диктату держави і повного знищення людської індивідуальності. Ці політики з релігії "роблять знаряддя". Водночас виникає загроза духовної та моральної деградації, коли "політики зовсім викидають потребу релігії, потребу організованої і авторитетної віри". Вони не визнають ніяких освячених традицією авторитетів, допускаючи "повну свободу переконань" для громадян. У такому випадку потреба моральної і духовної настанови підміняється матеріальними інстинктами. І, нарешті, є політичні організатори, які вважають, що світська влада має бути виключно у світських руках. Але вони мусять слухати моральні настанови церкви, визнавати і підтримувати авторитет духовної влади. Такі політики не. роблять з церкви знаряддя своєї влади. Церква виконує лише справу духовного і морального проводу, обмежує егоїстичні інстинкти політиків, спрямовані на збільшення їх прав і влади. Тільки авторитет церкви спроможний обмежити ці інстинкти.

Липинський стоїть на позиції розмежування світської і духовної влади, але не відокремлення церкви від держави, визнання владою світською авторитету влади духовної. "Порядок і рівновага в державі можуть бути тільки тоді, коли світська влада, визнаючи авторитет влади духовної, уникає зловживань, обмежує надужиття своєї сили, а влада духовна обороняє Божий, моральний закон. Ця рівновага може існувати доти, доки духовна влада не поневолена світською, доки ці дві влади виразно розмежовані і доки представники влади духовної, віддаючи Боже Богові, а Кесареве — Кесареві, не намагаються придбати собі до рук світську владу". Одночасно Церква не втручається у справи політичні, але забороняє в цих справах "порушувати обов'язуючі всіх людей закони громадської моралі".

Саме у втручанні релігійних діячів у справи політичні Липинський вбачає одну з трагедій Української Православної Церкви. Під час відродження української Церкви XVII ст., яке відбувалося двома шляхами (по-перше, через з'єднання з Апостольським Престолом, що убезпечувало від втручання державних структур у внутрішні церковні справи, з одночасною консервацією православного обряду, по-друге, через реорганізацію внутрішнього устрою української Православної Церкви Петром Могилою: дисциплінарне упорядкування, освітню, виховну роботу), відбулося унезалежнення від світської влади. На жаль, ортодоксальний цезаропапізм, притаманний православ' ю, зруйнував ці короткочасні досягнення. Українська ієрархія "безнадійно заплуталась між церковним фактом релігійної єдности з Москвою і суто світським змаганням до єдности державної, політичної". Не маючи міцного духовного ґрунту, Україна прийняла накинуті їй ззовні імперсько-синодальні традиції Російської держави.

В’ячеслав Липинський, простежуючи історію української Церкви на тлі суспільно-політичної історії України, постійно наголошує, що розташування України на межі двох світів не тільки призвело до постійних внутрішніх конфліктів, але й стало передумовою месійного покликання України в європейській цивілізації Ця ідея українського християнського месіянізму постійно проглядається у творі Липинського. "Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація (еллінська, римська, англійська, германська, московська...), вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконання наказів цих сил. Якщо така ідея післанництва відограла величезну ролю в постанні і розвитку всіх державних націй, тобто націй, які зуміли свої національні хотіння зреалізувати". Ідея вищого покликання України згуртує сили до творення Української Держави заради "світової місії".

"Релігія і церква в історії України" написана нейтральною до традиційних українських конфесій людиною — римо-католиком. Липинський розв'язує проблему різних віровизнань в українській державі без симпатій чи антипатій до жодної з існуючих українських церков — православної, греко-католицької, протестантських — тим, що застерігає політичну владу від втручання у справи церковні, спрямовує її на оборону "мечем українського авторитету" всіх християнських церков України. "Державна влада українська, коли не хоче порушувати необхідної для існування держави духовної української рівноваги, не може ставити ані в залежне від держави, ані в державно принижене чи неповноправне становище в Україні жодної християнської церкви, а мусить дбати про однаковий авторитет, однакову духовну та організаційну незалежність і однакове політичне становище всіх церков в Україні". Тільки "федерація" традиційних для України конфесій створить ту церкву, що "нашу боротьбу за Україну виведе з її дотеперішньої безперспективної егоїстично-матеріялістичної темряви і дасть їй вищу, ідеалістичну, законом Бога значену печать: що нашу дотеперішню гризню за викинуті на наш колоніяльний смітник недогризені кости перетворить у боротьбу за світове місце України, за ту нашу світову місію історичну, яку нам серед інших націй і держав дав до виконання Великий Бог на Ним сотвореній землі".

Питання автокефалії української православної церкви, вважав мислитель, залежить від загального становища православ’я. Для посилення авторитету православ’я він пропонував зосередити церковну владу в «руках одного , стоячими понад кількома церквами Патріарха… Таким Патріархом, при занепаді патріархату царгродського, міг би наприклад стати Патріарх православної церкви української, великоруської і білоруської, розуміється при умові, що він не буде знаряддям політики світської влади котроїсь з цих дтрьої націй. Було б при тім великою честю для України, коли б, йдучи за споконвічною традицією, цей спільний для нашого Сходу Патріаршій стіл був там, де хрестилась Русь, тобто у Києві, і коли б тим самим він був близше до Царгороду і до візантійських коренів православ’я».

Гадаємо, що за Патріарха Кирила цей задум має всі шанси перетворитися на реальність.