dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Церковні справи в Україні: модель «1+3»?

Церковні справи в Україні: модель «1+3»?

Церковні справи в Україні: модель 1+3?

Скільки б не казали мудрі люди, що релігій багато, а бог один, та дійсність все одно наздоганяє надто квапливе з висновками щодо об’єктів своєї любові серце й щоразу демонструє, що там, де перетинаються-переплітаються релігія з політикою (а де вони не перетинаються-переплітаються?), бога взагалі немає.

Великодні свята в Україні є не лише однією з найважливіших подій у житті християн всіх конфесій, а й затвердженим на державному рівні вихідним днем із понеділковою компенсацією на похмілля – мабуть, для того, щоб вірні як слід розговілися після великого посту, а агностики з усілякими там атеїстами під час розговіння (не втрачати ж нагоду вчергове щось відсвяткувати!) як слід зазирнули у свої заблудлі душі й подумали, чи не пора вже якось визначатися зі своїми загробними перспективами. Тут церковні інституції й держава знаходяться в повному консенсусі, та чи відзначаються такою самою гармонією взаємини між «храмами й палацами» в решті аспектів життя та інші його моменти? Здається, Великдень – слушна нагода підбити певні підсумки розвитку церковно-державних відносин протягом останнього року – чи від посту до посту, якщо орієнтуватися на релігійні уявлення.

Стосунки між церквою й державою на Україні ніколи не були простими – здебільшого через те, що української держави як такої просто не існувало, тож доводилося налагоджувати дипломатичний політес із іншими державами, що аж ніяк не сприяло виробленню щирості духу, а також влаштовувати «принципові діалоги» з численними своїми візаві у вигляді альтернативних церковних структур і в умовах такого собі «поліхристиянства», де тут тобі і Українська Православна Церква Московського Патріархату, і Українська Православна Церква Патріархату Київського, і Українська Греко-Католицька, і Українська Автокефальна Православна, і так далі й тому подібне.

Якщо згадати наше найновітніше минуле, то за президенства Леоніда Кучми (як відомо, прихильника «багатовекторності» в усіх питаннях політики) в Україні потроху стали кристалізуватися ознаки так званої плюралістичної церковно-релігійної моделі, що мало б забезпечувати природнім шляхом свободу совісті та віросповідання для всіх бажаючих не зневірюватися в богові й позбавляло б державу необхідності втручатися у справи церковні, тобто дотримуватися «доктрини пофігізму» й звільняти собі час і наснагу для основної місії – розпилювання бюджетів.

Віктор Ющенко, запеклий меморандуміст, хоча й говорив де треба й не треба про плани щодо єдиної української помісної церкви, але зі своєю м’якотілістю так і не спромігся бодай щось зробити в напрямі практичного втілення своїх ідей, що спонукає до певних сумнівів у щирості цих ідей.

Однак після помазання на президенство Віктора Януковича в усіх сферах політики запанувала ідеологія «стабільності та реформ», причому поняття стабільності командою нового президента асоціювалося не з децентрацією чи то плюралізмом, а з централізацією й побудовою владної вертикалі, і церковна політика не залишилася осторонь цих тенденцій. Принаймні, велика частка представників релігійних спільнот та експертів вказують на небезпеку зміщення «церковного балансу» в бік пріоритетного ставлення держави лише до однієї з численних церковних структур на території України.

Щоправда, ще 13 травня минулого року Віктор Янукович на засіданні Громадської гуманітарної ради підтвердив важливість дотримання принципу рівного ставлення до всіх церков і релігійних організацій країни та невтручання держави у внутрішньоцерковні справи. Тобто, як і годиться, «спочатку було слово». Президент, напевне, подумав, що слова, власне, буде й достатньо, тож у графі «реальні справи» в галузі церковної політики надто багато знайти не пощастить.

Скоріше й найперше можна зафіксувати те, чого держава не робила, аби продовжити курс на підтримку стихійно встановленого відносного крихкого балансу. Так, «протягом звітного періоду» ані сам президент, ані інші перші особи держави не знайшли часу зустрітися з Всеукраїнської Радою церков, з окремими очільниками різних церков, релігійних організацій чи їх об’єднань, хоча церковні функціонери неодноразово зверталися до влади з проханням про зустріч і консультації. Виняток було зроблено лише для УПЦ та звернення з боку її Священного Синоду, і саме з керівництвом УПЦ та РПЦ (Руської Православної Церкви) президент зустрічався часто і з явним задоволенням, посилаючись на свою особисту прихильність саме до цього організаційного втілення християнської ідеї.

Також не було проведено жодного засідання Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України, а в липні 2010 р. посада віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань й за сумісництвом голови комісії Володимира Семиноженка була ліквідована і компетенція в питаннях відносин з конфесіями та міжконфесійних відносин перейшла до віце-прем’єр-міністра з питань Євро-2012 Бориса Колєснікова. Тут варто було б вставити смайлик, що виражає вищої міри здивування. Звичайно, є таке поняття, як «футбольний бог», але навіщо ж плутати грішне з праведним? Крім того, виникає природне питання: а що ж буде з церквами після завершення Євро-2012 і, хочеться сподіватись, ліквідації посади віце-прем’єра з питань €?

Очевидно, з метою полегшити собі виконання завдання не робити нічого в царині церковно-релігійної політики, без жодних консультацій з релігійними громадами було ліквідовано Державний комітет України у справах національностей і релігій, а це вже зачіпляє інтереси не лише православних, а й представників інших конфесій (оскільки при цьому комітеті функціонувала Рада представників духовних управлінь і центрів мусульман України).

Утім, це можна інтерпретувати як утілення того самого принципу невтручання, тим більше що базовим законом «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 року та конституцією України затверджено принцип відокремлення церкви від держави, а це означає, що Україна є світською державою й не втручається в компетенцію та внутрішні справи церкви, так само як церква не втручається в компетенцію та внутрішні справи держави. На це Віктор Янукович начебто натякав у своєму короткому спічі 21 квітня під час зустрічі з представниками релігійних громад України з нагоди Великодня (цікаво, а чому не відбувалися такі зустрічі з нагоди курбан-байрама чи там рош-гашана?). «Україна – країна багатьох релігій, і цей факт вимагає від нас проводити розважливу політику у сфері релігії», тож наша політика «спрямована на створення сприятливих умов для релігійних організацій, забезпечення рівних прав і можливостей».

Однак якщо вже взаємно не втручатися, то незрозуміло, навіщо було ще 2002 року ухвалювати президентський указ про державний протокол і церемоніал, за яким серед заходів інавгурації новообраного президента має бути церемонія його благословення главами церков і релігійних організацій у Софії Київській. Можливо, кожному карликові й хочеться відчути себе Карлом Великим, але ж часи Середньовіччя начебто давно минули… До того ж Софія Київська може виступати символом соборності України в часі й просторі, та ж виключно в культурному плані, а не як об’єкт церковної інфраструктури, інакше іншим релігіям, навіть якщо вони авраамічні, може бути кривдно.

Іще менш розважливою з точки зору втілення принципу «рівних прав і можливостей» була інавгурація 25 лютого 2010 року, що супроводжувалася подячним молебнем у Києво-Печерській Лаврі за присутності лише священнослужителів УПЦ і патріарха Московського і всєя Русі Кірілла. З того часу експертні кола почали давати прогнози, згідно з якими під час свого президенства В. Янукович і всі підзвітні йому владні структури віддаватимуть перевагу лише одній церкві. І ці прогнози не забарилися справдитися – і на День Незалежності, і в день вшановування пам’яті жертв Голодомору, і на практично всіх інших заходах за участі перших осіб держави. Кожен із соціально та політично вагомих державних діячів може, напевне, мати власні релігійні уподобання (далеко не гарантія, що насправді має), але як представник світської за конституцією держави він мав би або однаково дистанціюватися від усіх релігійних осей обертання суспільної свідомості (це було б краще, адже більшість населення негативно ставиться до показної «рахманності» можновладців), або ж виявляти однакову лояльність до вибору віри різних секторів суспільства.

Цього, на жаль, не відбувається. Натомість ідеться про закріплення «неявних» преференцій на користь однієї з церковних інституцій уже на законодавчому рівні: наприклад, у проекті нової редакції закону «Про свободу совісті та релігійні організації» від Вадима Колєснічєнка, який (і проект, і Колєснічєнко) повністю ігнорує Концепцію державно-конфесійних відносин, розроблену робочою групою за участю представників багатьох конфесій і підтриману Всеукраїнською радою церков, і розцінюється більшістю священнослужителів як дискримінаційний по відношенню до всіх церков, крім УПЦ; у законопроекті про внесення змін до податкового кодексу України з метою надання податкових пільг лише одній із церковних інституцій; у проекті Декларації ВР України «Про гідність, свободу і права людини», супроводжуваному пояснювальною запискою, згідно з якою декларація покликана «втілити “Основи Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини”», що являє собою безпрецедентну спробу інтегрувати в національне законодавство світської держави внутрішній документ однієї з церков (і це при тому, що Державна Дума РФ навіть не думала впровадити в російське законодавство «Основ» своєї «рідної» церкви).

Таким чином, доводиться констатувати, що, по-перше,  країна наша не «богодана», як звикли висловлюватися схильні до штампів спікери з їхніми спічрайтерами, а скоріше «церкводана», а, по-друге, щось у цій країні не так не тільки з деклараціями про доходи, а й із деклараціями щодо стосунків між державою та церквою – як із запевненнями про «рівність прав і можливостей», які залишаються не відбитими в реальності, так і з намірами впровадити законотворчі новації, що відбивають чиюсь іншу реальність, а не складну й дуже несталу релігійно-церковну палітру українського суспільного буття.

Останніми тижнями пожвавилися розмови про інтеграцію України в митний союз Росії, Білорусі та Казахстану, яку Віктор Янукович пропонує реалізовувати за формулою «3+1» (очевидно, за старим українським принципом «моя хата скраю», намагаючись, як завжди, завагітніти, але тільки трішечки, щоб не підставлятися потім під ризик кесарева розтину при пологах). Схоже, у релігійно-церковних питаннях сама собою реалізується не зовсім поки що артикульована формула «1+3» (чи скільки там в Україні «основних» конфесій), тобто всі церкви в Україні, звісно ж, рівні, але є й такі, які дещо «рівніші» за решту. Комусь це може видатися тверезим прагматизмом, що враховує жорсткі реалії актуальної геополітичної конфігурації сил на міжнародній сцені, але, на жаль, все це дуже скидається на інше: площина державно-церковних відносин є дійсно площиною й жодним чином не пов’язана з «вищою вертикаллю» божественної істини й щирої віри, спрямованою у вічність і неосяжність неба.