dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 25 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Аскольдове хрещення Русі: поміж історією та міфологією

Аскольдове хрещення Русі: поміж історією та міфологією

Володимир Ричка, доктор історичних наук, професор

Від редакції САМІТА: робота відомого спеціаліста з даного питання друкується в рамках проекту "Православ’я - цивілізаційний стрижень слов’янського світу" в зв’язку з новою спробою перенести час прийняття нової віри на Русі з часів князювання Володимира Святославича більше як на 100 років до того.

Друга половина ІХ - Х ст. була переломною віхою в історії східних слов’ян, що  встали на шлях формування сталих державних об’єднань. Оповідаючи про розселення слов’янства на широких просторах Східної Європи, укладач “Повісті временних літ” -- грандіозної пам’ятки старокиївського літописання початку ХІІ  ст. -  вигідно вирізняє ільменських словен і дніпровських полян.

Саме  на їхніх землях вперше  виникають міста -- осередки майбутньої державності: «Словäни же седоша около озера Ильменя прозвашася своимъ именемъ и сдäлаша градъ и нарекоша и Новъгородъ». В тім-то часі й середньодніпровські поляни - “мужи мудрі й тямущі” і собі «створиша градъ. .. и нарекоша имя ему Киевъ».

Літописні повідомлення про виникнення першоміст в різних частинах східнослов’янського світу - Новгорода на півночі і Києва на півдні, розірвані описом великого шляху по Дніпру “із Варяг в Греки” (радше “із Грек у Варяги”). Цей опис  доповнено легендарним переказом про подорож Дніпром апостола Андрія й, зокрема, відвідини ним Києва та Новгорода. Освячена ходою апостола Андрія, ця водна магістраль символічно поєднала Київ і Новгород в одну цивілізаційну  лінію плину історичного процесу.  

Саме по Дніпру прибув до Києва із новгородської півночі Аскольд. Вперше він згадується в літописній статті 862 року, яка сповіщає про прикликання варягів приільменськими слов’янами на княжіння до Новгорода. Аскольд і його брат Дір, зазначає літописець, були боярами Рюрика. Відпросившись у подорож до Царгорода, вирушили вони по Дніпру на південь й по дорозі  натрапили на невеличкий “градок” Київ і залишилися княжити у ньому : «остаста въ градä сем и многи Варяги скуписта и начаста княжити Польскою землею». Так вперше з’являються на сторінках літописного тексту імена Аскольда і Діра, розмежовуючи й, водночас  поєднуючи історію Києва і Новгорода. Вміщене у “Повісті временних літ під 862 р., це повідомлення являє собою книжно-літературну обробку місцевого київського переказу.  Ця дата, як і вся, зрештою, рання літописна хронологія є вельми умовною.

Хай там що, а утвердження у Києві  Аскольда і Діра таки поклало початок укоріненню у майбутньому тут князівської династії Рюриковичів й формуванню більш досконалої суспільно-політичної структури організації місцевих спільнот.  Середня Наддніпрянщина стала головним територіально-політичним осереддям Русі. В середині ІХ ст. тут склалося ранньодержавне об’єднання відоме за джерелами  під назвою „Руська земля”. Територія цього політичного утворення спочатку обмежувалася Києвом і прилеглою до нього землею подніпровських полян.  Київські високості мали важливе стратегічне значення в системі  міжнародних  торговельних шляхів  та комунікацій, що пов’язували Арабський Схід з країнами Західної Європи та Візантію із Скандинавією.    

Формування ранньодержавних форм організації  слов’янських спільнот було невіддільно пов’язано  з їхньою зовнішньополітичною діяльністю. Її вістря  було спрямовано на Візантію. Для молодих варварських народів Європи й, зокрема, східних слов’ян Романія-Візантія уявлялася  втіленням “царства Божого” на землі. Ворогуючи з нею, вони, між тим, і гадки не мали заперечувати її єдино можливу у цьому світі легітимність, а ставились до неї з глибокою повагою і заздрістю. Невипадково, либонь, укладачі “Повісті временних літ” намагалися будь-що, пов’язати ранню руську історію з історією Візантії та її царственної столиці. Константинополь, або як його шанобливо величали у середньовічному слов’янському світі – Царгород, виступаючи міфілогізованим локусом царської і церковної влади, являвся тим епічним центром, навколо якого циклізуються сюжети на тему державно-конфесійного обулаштування Slavia Orthodoxa.

У цьому зв’язку вельми претензійною є літописна стаття 852 р., якою відкривається датована частина “Повісті временних літ”: «В лето 6360, индикта 15 день наченшю Михаилу царствовати нача ся прозывати Руска земля. О семь бо увидäхомъ яко при семь цари приходиша Русь на Царьгородъ, яко же  пишется в лäтописаньи Гречьстäмь. Тем же отселе почнем и числа положимъ». Оружна виправа Русі на Константинополь, освячена, що найголовніше, її фіксацією у грецьких хроніках уявлялася старокиївському книжнику своєрідним актом  “визнання” Русі на міжнародній арені, а відтак і висхідною точкою  відліку “історичних фактів”, вартих включення їх в традиційну  космогонічну картину світу.  

Перший  похід військ  київських князів Аскольда і Діра на Константинополь 860 р. був невдалим для Русі. Укладач “Повісті временних літ”, помилково помістивши повідомлення про цю подію під 866 р., зокрема, сповіщає: «Иде Аскольдъ и Диръ на греки, и прииде... и въ двою сотъ корабль Царьградъ оступиша». Нападники вдало обрали час для військової виправи. Візантійський імператор Михайло знаходився тоді у далекому військовому поході через що у Царгороді не залишилося достаньо воїв, здатних дати рішучу відсіч ворогу. Отримавши звістку про облогу столиці імператор спішно повертається й з великими труднощами пробирається до міста. Грекам здавалося, що поразка неминуча. Вся надія була лише на Бога. Зачинившись у церкві сятої Богородиці Влахернського монастиря імператор разом з патріархом Фотієм всю ніч творили молитви. І на ранок таки трапилося чудо! На морі знялася шаленна буря з вітром, яка розмела мов ті скіпки  ворожі лодії: «безбожныхъ Руси корабли смяте, и к берегу приверже, и изби я, яко мало их от таковыя бäды избäгнути и въ свояси возъвратишася».

Опис походу Русі на Царгород, що відбувся насправді у червні 860 р. за імператора Михаїла міститься і у  так званих доповненнях до Хроніки  Георгія Амартола й текстуально окрім першої фрази  співпадає з аналогічним описом Повісті временних літ. Ця оповідь була перенесена до самої “Повісті” з так званого Початкового літописного зводу, куди, у свою чергу, вона потрапила через посередництво, створеного на Русі “Хронографа по великому изложению”. У Новгородському першому літописі, де збереглися нашарування Початкового літопису похід Русі на Константинополь не датовано і його призвідці не названі на ймення. Не було імен Аскольда і Діра і у первісному грецькому тексті візантійської Хроніки Георгія Амартола, якою послуговувалися укладачі “Повісті временних літ” при складанні літописної статті 866 р. Вони внесені в текст однієї із груп пізніх списків Хроніки з літопису через посередництво “Літописця Еллінського й Римського”  за якими В.М. Істрін підготував до видання закінчення  Хроніки  Георгія Амартола.

Візантійський патріарх Фотій, який був свідком облоги Царгорода варварами “з півночі”, також не знає імен їхніх вождів. Йому Русь уявлялася народом “не славним”, таким, якого ромеї і не вважали за народ. До походу на Візантію він був, “не звістний – та здобув ім’я, незначний – та став славним, зневажений і бідний та дійшов високого становища”.

Не наводить імена призвідців  войовничих русів й укладена при дворі Константина Багрянородного (між 945 – 959 рр.) візантійська хроніка “Продовжувача Феофана”, яка з-поміж інших подій, пов’язаних з життям та діяльністю Михаїла ІІІ (842-867)  також сповіщає про їх вторгнення  в околиці Константинополя:  Нарікаючи на войовничих сусідів імперії, її автор констатує: “Потім вторгнення росів (це скіфське плем’я, неприборкане і жорстоке), котре спустошило ромейські землі,  й сам Понт Евксинський віддали на поталу вогню  й оточили місто (Михаїл  же в той час воював із поганими ізраїльтянами)”.

Тільки “Повість временних літ”, намагаючись надати рис достовірності літописній оповіді 866 р., а головне – підтвердити старожитність київської князівської династії стверджує, що цей похід на Візантію відбувся  під орудою Аскольда і Діра.  Ще  О.О. Шахматов було встановив, що імена останніх у Найдавнішому  літописному зводі, який передував “Повісті временних літ” не фіксуються, а були наслідком книжної обробки місцевого київського переказу.   

У пізньому Никонівському літописі похід Аскольда на Діра згадується чотири рази. Цей блок відомостей детально проаналізовано О.В. Твороговим, який текстологічно обґрунтував, що у перших двох випадках ці оповіді були запозичені із згадуваного вже “Русского Хронографа” й доповнені літописним джерелом близьким до Софійського першого літопису. Джерелами ж повідомлення про похід Аскольда і Діра, вміщених у Никонівському літописі під 866 р. й у не датованій статті  “О князе русском Оскольде”  була скорочена переробка “Хроніки Зонари”, де  імена князів, відсутні у її праджерелі, були добавлені  переписчиком.

Натомість Б.О.Рибаков виділив у складі Никонівського літопису  вісім уривків, які вважав фрагментами “Літопису Аскольда”, повіствування якого, на його думку, охоплювало трохи більше двох десятиліть від гаданого хрещення русів у 867 р. до загибелі князя від руки норманна. Слідом за ним М.Ю. Брайчевський, задаючись питанням які ще фрагменти літописних зведень походять з “Літопису Аскольда” запропонував свою реконструкцію Вона вперше була опублікована  на сторінках популярного київського часопису у 1988 р., а затим  у вигляді наукової монографії .

У процесі реконструкції “Літопису Аскольда” М.Ю. Брайчевський дійшов висновку, що деякі уривки з нього утворили не тільки найдавнішу частину  “Повісті временних літ” та інших літописних кодексів; вони були широко використані книжниками Ярослава Мудрого при написанні епізодів, які не мають до Аскольдових часів ніякого відношення. Внаслідок ідеологічної диверсії, вчиненої книжниками Ярослава Аскольд, на думку вченого, перетворився з питомого киянина на норманського зайду і “боярина” Рюрика. Славетні походи на Візантію, здійснені Аскольдом у 860, 866 та 874 рр., а також укладені ним угоди з Греками було приписано Олегу та Ігорю. Хрещення Аскольда разом  з так званою “Промовою Філософа” в такий же брутальний спосіб вставлені в розповідь “Повісті временних літ” про навернення Володимира.

При цьому, М. Ю. Брайчевський текстологічно не обґрунтовує  чим викликані такі докорінні переміщення вельми значного за своїм обсягом масиву тексту “Повісті временних літ” – цільної за своїм задумом й ідейним наповненням пам’ятки початку ХІІ ст. У розпорядженні сучасної науки не має  надійних джерел на підставі яких можна було б додати бодай дещицю чогось нового про навернення Аскольда, хрещення Русі й улаштування тут у 60-х рр.ІХ ст. митрополичої кафедри.

Ці гіпотетичні побудови оперті на давню історіографічну традицію, яка щонайтісніше поєднала  оружну виправу Русі під проводом Аскольда на Константинополь  з наступним, так званим “Аскольдовим хрещенням” Русі  в середині 60-х рр. ІХ ст. Вона грунтується передусім  на повідомленні статті Никонівського літопису “О князе русском Осколде”, у якій похід Аскольда і Діра на Греки справляє враження безпосередньої причини наступного хрещення, зазнавших поразки  русів. Однак, нині О. В. Твороговим з’ясовано, що у праджерелі цієї статті – “Хроніці Зонари” ніякокого зв’язку між поразкою русів у поході 860 р. та їхнім хрещенням за Василя Македонянина та Ігнатія не існувало.  Між тим, вважається, що саме  ця акція яскраво змальована в “Окружному посланні” патріарха Фотія:  

“І не тільки сей нарід (болгарський - В.Р.) змінив давнійшу безбожність на віру в Христа, але й той нарід, про якого так часто багато казано,той що переважає всіх щодо суворої вдачі й охоти до убивання, себто звана Русь, що опановавши окольних і з того загордувавши, підняла була руки на державу Ромейську. Тепер і вони перемінили  еллінську  (тобто язичницьку)  і безбожну віру, в якій перебували раніше, на чисте і непокривджене служіння Христу і радо вступили поміж наших підвладних й приятелів намість недавнього грабування й великої відваги супроти нас. І так розпалило їх жадання віри (кличе Павел слава Богу во віки !) що прийняли єпископа і пастиря, і вдалися надзвичайно ревно і пильно до служіння Христу”.

Про хрещення Русі в ІХ ст. писав пізніше й імператор  Константин УІІ Багрянородний в складеному ним життєписі свого діда Василя І Македонянина: “І нарід руський, необорний і безбожний нахилив він (імператор Василь - В.Р.) до угоди, щедро роздаючи одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ними спокій і згоду, умовив їх прийняти спасенне хрещення і прихилив до прийняття архієпископа”. Той святитель, як оповідають джерела,  довго не міг знайти визнання серед народу. Та одного разу його запросили на збори, на яких князь із старійшинами свого двору сперечалися про свою віру та віру християн. Вони запитали в ієрея з чим він приїхав і чого має навчити. Той простяг їм Святе Письмо Євангелія Божого і прочитав  і з’ясував їм  деякі з чудес Господніх, описаних у Старому Заповіті. Після чого роси сказали: „Якщо не покажуть нам чогось  подібного, особливо такого, що, як ти кажеш, сталося трьом юнакам  в огненній печі, то анітрохи тобі не повіримо і більше не будемо слухати твоїх казань”. Вони попросили кинути у розведений ними вогонь Євангеліє; якщо їй не станеться нічого, і вона не згорить, то вони приймуть Бога, якого він проповідує. Минуло декілька годин. Вогонь згас, і виявилося, що свята книга лишилася ціла й неушкоджена, не обгоріла й не по коцюрбилася від вогню, навіть китички на застібках вціліли, як були. Коли варвари те побачили, то, приголомшені величчю цього чуда, відкинули всякі сумніви і почали охрещуватися.

Цей розлогий візантійський опис „першого” хрещення Русі, складений у середині Х століття являє собою особливу категорію місіонерських текстів. Такі тексти,  за класифікацією знаного американського візантиніста   Ігоря Шевченка, спираються на реальні  події, але представляють їх при „чудесних” обставинах. Не заперечуючи достовірність візантійських місій, які інтенсивно провадились на слов’янських землях в ІХ – Х ст., ми все ж мало  що знаємо про їх результативність. Слід звернути увагу на ту обставину, що ім’я Аскольда у цих текстах жодного разу не згадується, а Русь до Середнього Подніпров’я  прямо не прив’язується. Історики  минулого механічно поєднали повідомлення “Повісті временних літ” про похід Аскольда на Греків з візантійськими описами хрещення Русі, вважаючи її, самозрозуміло, Київською.

Між тим, проблема походження Русі у науці не зводиться  тільки до слов’янської етимології цього слова. Попри потужну хвилю неонорманізму, що знялася останнім часом в пострадянській історіографії  вельми перспективним напрямом дослідження  першопочатків Русі є так звана Азовсько-Тмутараканьська теорія. На основі повідомлень візантійських та арабських авторів вона обгрунтовує місцезнаходження прабатьківщини русів на Таманьському півострові, з центром у Тмутаракані. Гарнізон цієї добре укріпленої фортеці складали руси. Саме звідси вони відправлялись у воєнні походи проти  ворогів свого політичного союзника - Хозарії - каспійських мусульман  та візантійців. 860 року  “руси, що живуть біля Тавру” здійснили переможний похід на Константинополь. Саме після цього походу  вони виступають як нова, цілком самостійна, історична сила.

Такої ж точки зору дотримується відомий французький дослідник Жан-П’єр Аріньйон. Проаналізувавши текстологічні особливості Фотієвих проповідей, він дійшов висновку про те, що: “Руси, що нападають на Константинополь 18 червня 860 р., в жодному разі не приходять з Руської держави, вже заснованої на “шляху з варяг у греки”. Ці руси є членами варяго-слов’янського племені, яке зробило чи не останній свій  напад і підійшло до столиці Візантії після тривалих і далеких мандрів. Після невдачі  свого походу руси повертаються  туди, звідки вони відпливали, тобто в Тавриду-Хозарію, де місія Костянтина-Кирила відразу поспішає навернути їх до віри

Таким чином, у світлі наявних джерел “Аскольдове хрещення” Русі виявляється не більше ніж історіографічним міфом. Це, очевидно, добре розуміли такі блискучі ерудити-інтелектуали як митрополит Іларіон,  Яків Мніх та інші книжники, що гуртувалися при дворі Ярослава Мудрого. Тому-то в славнозвісному “Слові про закон і благодать”  митрополита Іларіона не знайдемо жодного слова про Аскольда і хрещення Русі Київської в 60-х рр. ІХ ст.  А такий прецендент мав би велике значення  для обгрунтування ідеї священної держави, створення сонму власних  національних святих.

Єдиним тьмяним натяком на хрещення Аскольда є свідчення літописця про те, що на його могилі   «на горä еже ся ныне зоветь Угорьское…»   поставив боярин Ольма церкву святого Миколи. Ще у ХІХ столітті у підвальному приміщенні, в яке вів спуск із зовнішнього боку кам’яної церкви святого Миколи, збудованої над уступом печерської гори, показували могилу Аскольда.   Проте археологічно вона обстежена не була, а після сумнозвісних руйнацій 30-х років минулого століття церква, разом з розташованим біля неї кладовищем були повністю знищені.  

У тому ж таки ХІХ  столітті постать Аскольда  була  ще затребувана у культурній пам’яті спадкоємців Святої Русі. В 1860 р. у цьому мальовничому київському урочищі була  зведена церква-ротонда архітектора А. Меленського.  9 травня 1866 р.  тут  відбувся урочистий молебен з нагоди гаданого Аскольдового хрещення Русі. Вікарій  київської єпархії єпископ Порфирій просто неба, при великому напливі народу, відправив панахиду за упокій душі київського князя Аскольда. Справжнім культурним святом тогочасного Києва стала постановка драматичної опери „Аскольдова могила” А.Н. Верестовського.