dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 01 Мая 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Православ`я у Західній Україні: тенденції і трансформації

Православ`я у Західній Україні: тенденції і трансформації

Балух В. О., доктор історичних наук, професор

Західні області України є дуже специфічним регіоном з декількох причин. По-перше, навіть тривале перебування цих земель під владою іноземців (литовців, поляків, чехів, угорців, росіян) не завадило їм залишитися оплотом і центром українського духу, українського менталітету, української мови, культури і активної діяльності національно зорієнтованих Церков. Поліетнічність цього регіону сприяла розмаїтості конфесійної карти у ньому.

Помітну роль у релігійну карту внесла і Берестейська унія 1596 р., яка конфесійно розділила українців на православних і греко-католиків та сприяла регіоналізації України на Захід і Схід. Українці, особливо в західних областях, постійно відчували релігійний гніт Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Польщі і Радянського Союзу. Однак усі ці чинники не завадили тому, що західні області України і по сьогодні залишаються одним із провідних релігійних центрів держави, хоча відсоток кількості православних релігійних громад на Заході за 10 років зменшився з 42,9 до 34,5% від усієї кількості релігійних організацій. Проте, якщо середній показник щільності релігійних громад (на 10 тис. дорослого населення) по Україні становив у 2010 р. 9 громад, то Заході він складає 15,9. А в деяких областях він ще вищий: Тернопільській – 19,1; Волинській – 18,4; Закарпатській – 18,4; Чернівецькій – 16,9; Рівненській – 16,5 громад.

Зрозуміло, що саме в цьому регіоні ситуація для православних церков є досить неоднозначною, оскільки тут зосереджено 93,3% громад УГКЦ, третьої за розмірами конфесії в Україні. Проте серед 7 областей Західної України (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька) виявляються і свої місцеві особливості. Православ’я не є домінуючою конфесією на Закарпатті, Буковині і Галичині і лише переважає на Волині. Наведемо статистичні дані. Серед релігійних громад Заходу України православні організації на Волині складають 66,2%,  на Буковині – 47,5%, у Закарпатті – 36,2% і Галичині – 32,5%.

Серед православних церков відносну більшість серед населення Волинської та Рівненської областей зберігається за громадами УПЦ МП: у Волинській області вони становлять 42,5% загальної мережі релігійних організацій (проти 47,3% у 2000 р.), а в Рівненській – 42,6% (проти 44,8%). У Закарпатті відсоток громад УПЦ МП теж досить високий, але складає лише 33,4% (проти 36,5% у 2000 р.) і лише дещо переважає масив протестантських громад (32,6%).

На Буковині уже давно пріоритетні позиції зберігають протестантські громади (44,7% проти 42% у 2000 р.), хоча другу позицію займають громади УПЦ МП (34,1% проти 39,8%). Ця тенденція засвідчує падіння впливу традиційних Церков у Чернівецькій області і активну діяльність протестантських громад.

Названий факт підтверджується і показниками щільності релігійних громад (на 10 тис. дорослого населення): першість, звичайно, належить УГПЦ (4,57 громади), але на другому місці протестантські громади (3,53). Найнижчою є щільність громад УАПЦ (1,14).

Ще яскравіше тенденції розвитку Православ’я на Заході України проглядаються, коли ми звертаємо увагу на православні організації, орієнтовані на помісність Українського Православ’я. Православних громад, зорієнтованих на унезалежнення від Московського Патріархату, на Волині 35%, в Галичині 88,8%, Закарпатті 7,2%, а на Буковині 26,85%. Отже, власне Українське Православ’я домінує лише в галицькому регіоні і досить сталою є його позиція на Волині. На Закарпатті і Буковині воно втрачає свої позиції, не знаходячи парафіян у зденаціоналізованому середовищі. Це пояснюється також активізацією протестантських громад (наприклад, на Буковині), а з іншого боку, авторитетом історичних церков у Галичині.

Ні для кого не є секретом, що західний регіон держави через історичні, географічні, соціально-економічні, демографічні, економічні та інші чинники мав, має  і буде мати найвищий рівень релігійності. Тут процеси самовизначення віруючих у координатах церковно-конфесійної належності проходять досить активно. Але слід пам’ятати, що це самовизначення частіше всього є складовою чи компонентою соціокультурної, етнічної і ідеологічної самоідентифікації. Тобто людина намагається знайти відповіді на суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві і таким чином самовизначитися.

Упродовж останніх років рівень релігійності на Заході залишився стабільно високим (у 2000 р. – 88%, а в 2010 р. – 89%) і навіть з невеликою тенденцією зростання, а тих, хто не вірить чи вагається, зменшилося з 6 до 2%. Як і в інших регіонах на Заході рівень релігійності є вищим серед жінок, селян; людей старшого покоління і осіб менш освічених, проте не залежить від матеріального стану.

Ми вже відзначали, що віросповідне самовизначення має регіональний характер. На Заході 46% жителів вважає себе православними поряд з тим, що 37% відносить себе до греко-католиків, а 7% – до «просто християн» і 4% не відносять себе до жодного з релігійних віросповідань. Проте є ще одна цікава взаємозалежність – між релігійністю і релігійною визначеністю. Упевненість у необхідності такої визначеності виявлять 53% жителів Заходу, прихильників УПЦ МП, а серед вірних інших православних церков більшість переконані, що людина може бути просто віруючою.

Цікавим є конфесійний розподіл жителів Заходу, які ототожнюють себе із православ’ям. Тут спостерігається зростання прихильників УПЦ МП (з 11% у 2000 р. до 14,4% у 2010 р.) та УПЦ КП (відповідно з 20 до 20,3%) та зменшення вірних УАПЦ (з 3,5 до 3,1%) і просто православних (з 15,8 до 7,7% відповідно).

Усталені традиції, зокрема сімейні, значною мірою зумовили те, що релігійне виховання притаманне саме в сім’ях західного регіону (78,9% проти 16,2% тих, хто не отримав релігійного виховання в сім'ї), хоча в цілому по Україні ці відсотки складають відповідно 36,5 і 57,4. Однак така висока частка вихованих удома у релігійному дусі на Заході утримується за рахунок греко-католицьких сімей (94,7%), тоді як серед вірних УПЦ КП у релігійному дусі виховувалося 48,2%, а в УПЦ МП – лише 41,4%.

Населення західних областей України засвідчує і реальну релігійність: 85,3% відвідують релігійні служби, хоча серед православних цей відсоток дещо нижчий: 80,6% серед віруючих УПЦ МП і 72,4% у віруючих УПЦ КП. Правда, значно більше третини відвідують служби лише на релігійні свята.

Та й серед причин, з яких православні відвідують релігійні служби, переважає спілкування з Богом (близько 50%), хоча третина віруючих вважає це даниною традицій свого народу. Тому серед православних Заходу менше 15% вважають релігію мало пристосованою до потреб сучасної людини.

Такою є офіційна статистика, якою ми скористалися, хоча вона у неповній мірі відображає реалії релігійного життя. Є ряд організацій, які свідомо не йдуть на реєстрацію, а деякі не можуть офіційно зареєструватися. Проте це не може завадити нам зробити узагальнюючі висновки, зважаючи на те, що закономірно регіональні особливості релігійного життя зумовлені історичним минулим регіону, національно етнічним складом його населення, усталеними традиціями, особливо сімейними, освітньо-культурним рівнем населення, особливостями економічного розвитку, політичними процесами, міждержавними відносинами тощо.

Оскільки релігія і Церква для населення західних областей України є невід’ємною складовою їх способу життя, то практично всі населені пункти тут мають культові установи відповідно до конфесійних і церковних орієнтацій їхніх мешканців. Тобто у регіоні уже практично створена інституційна мережа церковних організацій достатня для задоволення релігійних потреб віруючих.

Порівняно розвинута інфраструктура традиційних церков у західноукраїнському регіоні у поєднанні  з національною самосвідомістю його жителів у деякій мірі зупинило проникнення у ці області нових релігійних течій, але це заслуга у першу чергу УГКЦ, а не православних спільнот. Проте серед останніх у західних областях держави переважають українські національно зорієнтовані церкви.

До речі, хоча у регіоні переважають українські національні церкви, лише 13,1 % західноукраїнського населення підтримують ідею впровадження державної церкви при 53,1 % її противників. І таке бачення перспектив розвитку релігійної ситуації в Україні віруючими Заходу відповідає реаліям. Бо історичний досвід переконливо свідчить, що усі спроби утворити на українських землях єдину національну церкву зазнали фіаско. Уже із самого початку запровадження Володимиром християнство, як державна релігія русичів не змогло стати єдиним віросподіванням, бо язичництво продовжувало впливати на культуру і світогляд народу.

Спроби подолання чвар і розділення в Україні за допомогою Берестейської унії лише привели до поділу українського суспільства на два духовно-культурних регіони. Відомі й інші зусилля, спрямовані на створення національної церкви. Так, ще К. Острозький утворив конфедерацію з протестантами (лютеранами, кальвіністами, чеськими братами) для протидії Берестейській унії, але догматичні протиріччя зруйнували її. У першій третині ХVІІІ ст. митрополити Йосип Рутський (греко-католик) і Петро Могила шукали шляхів для поєднання двох церковних структур. Ідеєю цього “генерального замирення” чи “нової унії” мало стати створення Українського патріархату. Але догматично-церковні розбіжності і організаційні неузгодженості звели нанівець ідею церковного єднання.

Варто згадати також ідею “справедливої унії” М. Смотрицького, що не знайшла реальної підтримки у релігійно-церковних колах України. І, нарешті, ідея створення державної церкви активно підтримувалася покійним нині предстоятелем УПЦ КП Володимиром (Романюком). До цієї ідеї долучився і колишній президент України В. Ющенко.

Таким чином, Православ’я має глибокі коріння в Україні та її західних областях, проте через суперечливу його роль в історії держави йому важко стати загальнонаціональним, навіть у найбільших регіонах його сучасного поширення – у Центрі і на Заході. Крім того, його вплив на населення України поступово зменшується. Я цілком погоджуюсь із твердженням проф. А. Колодного, який з цього приводу писав: “Визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією” [Колодний А. Релігійні процеси в Україні: реалії сьогодення // Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. – К., 1995, с.2.].

Слід відзначити, що хоча на загальнонаціональному рівні ставлення до Православ’я залишається позитивним (78,2% у 2010 р.), то у західному регіоні за останнє десятиріччя частка тих, хто ставиться до нього позитивно, зменшилася майже на 10% (з 84,5 до 75,9).

На цікаві роздуми наводить аналіз причин конфліктів між вірними різних Церков. Серед них найчастіше зазначають не негативне ставлення представників одних конфесій до інших, а суперечки стосовно майна і будівель, прагнення церковних ієрархів до влади, політичний характер конфліктів між церквами. Кожну з цих причин називають по третині населення західного регіону. Проте серед православних віруючих переважає думка, що конфлікт точиться, головним чином, навколо майна і будівель (в УПЦ МП – 44% опитаних, в УПЦ КП – 32,1%).

Таким чином, проаналізувавши стан Православ’я на Заході України, можна зробити ряд висновків. По-перше, православні церкви змушені тут перебувати на других позиціях (за винятком Волині) під тиском греко-католицьких і протестантських громад.

По-друге, успіх реалізації ідеї Української Помісної церкви залежить, у першу чергу, від внутрішньої єдності Українського Православ’я, здатності православної спільноти стати над роз’єднуючими факторами, її реальної готовності до об’єднання в єдину структуру, яка б могла здобути церковну помісність.

По-третє, Українському Православ’ю потрібно навчитися домовлятися не лише з Константинопольським чи Московським патріархами, президентами Росії чи України, а величезною кількістю церковних громад у себе в країні.

По четверте, слід пам’ятати, що жодна з конфесій, що існує нині в Україні, ніколи повністю не охоплювала всього розмаїття національно-культурного буття українського суспільства. Тому чи не прислухатися до слів колишнього папи Римського Івана Павла ІІ, який відзначав: “Європа повинна дихати двома легенями. Для неї однаково цінними є Католицька і Православна Церква…” [Іван Павло, Єпископ, Слуга слуг Божих. На вічну память справи… // Кодекс канонів Східних Церков. Проголошених Іваном Павлом ІІ. – Рим, 1993, с.16].

По-п’яте, помісність Українського Православ’я – це завдання винятково церковно-релігійних структур. Тому невтручання в цей процес державних та інших нецерковних структур буде вагомим вкладом у позитивне вирішення цієї проблеми.

По-шосте, у процесі об’єднання православних спільнот в Україні потрібно критично враховувати позиції (конструктивні або деструктивні) зарубіжних релігійних центрів.

По-сьоме, об’єднане Православ’я повинно бути національно зорієнтованим, стояти на захисті інтересів України і сприяти її єдності та посиленню авторитету у світі.