dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Православ’я в Україні: реалії і перспективи

Православ’я в Україні: реалії і перспективи

Василь Балух, доктор історичних наук, професор

Традиційно і давно сформувалася думка, що українська держава за конфесійною приналежністю була і є православною. Проте реалії сьогодення змушують нас констатувати зовсім інші речі. Згідно офіційних даних, на січень 2010 р. лишень 51% релігійної мережі України являється православною. Серед зафіксованих релігійних об’єднань в країні зокрема є 75 християнських, 16 східних, 11 етнічних, 8 неязичницьких, 5 мусульманських і 6 інших [Релігійна панорама. – 2010. - №3 (113)]. Крім того, Україна історично сформувалася як релігійно плюральна країна, починаючи з часів співіснування язичництва і християнства. Цьому сприяло і територіальне розміщення українських земель.

Україна розташована на межі Заходу і Сходу, християнства й ісламу, православ’я і католицизму. У свою чергу, це зумовлювало часте переселення на українські землі носіїв інших вірувань, які знаходили тут толерантне і навіть дружнє ставлення місцевого населення. Українці спокійно сприймали міграцію вигнаних з Європи євреїв, з Польщі – протестантів (соціан і антитринітаристів), з Росії – старообрядців і молокан, а в ХХ ст. – представників різних пізніх протестантських течій.

І в сучасній Україні законодавчо забезпечене право різних конфесій і релігійний плюралізм, рівність релігій та місіонерська діяльність будь-якої конфесії (хоча я б особисто не відносив це до позитивних моментів). Розвитку багатоконфесійності сприяла також і поліетнічність України. Культурні об’єднання національних меншин сприяли поширенню на її георелігійному просторі автохтонно їхніх конфесій – німецьких лютеран, вірмен–григоріан, караїмів тощо.

До того ж, крім об’єктивних історико-правових принципів поліконфесійності України є ще ряд специфічних і притаманних детермінантів лише для нашої країни. Так, відсутність в Україні впродовж багатьох століть національної держави не сприяло утворенню єдиної Помісної національної церкви, яка сприяла б зміцненню незалежності держави, розвитку і збереженню національної культури, репрезентувала б на різних релігійних форумах нашу суверенну державу. Проте Україна має свою славну церковну історію, яка засвідчує те, що Київська Русь врятувала народи Європи від монголо-татарського нашестя у ХІІІ – ХІV ст., на українських землях сформувалося цивілізоване Православ’я (ХІ – ХVІІ ст.), український народ по-своєму усвідомив Христову заповідь «щоб усі були одно», поєднавши православ’я і католицизм у Берестейській унії 1596 р.

В Україні традиційно відсоток віруючих навіть у радянські часи був вищим, ніж в інших республіках, а зараз релігійність стала масовою (відсоток віруючих сягає 70). І що цікаво: цей відсоток зріс за рахунок соціально активних прошарків суспільства – молоді, інтелігенції, чоловіків тощо. Водночас парадоксом є те, що це навіть не заслуга Церкви чи релігійного місіонерства. Ріст  релігійності пов’язують передусім зі спонтанними духовними пошуками і прагненнями людей до нового. Це відбувається в умовах занепаду традиційної православної конфесійності, або кризи Православ’я.

В чому воно полягає? Першою ознакою кризового стану Українського Православ'я є поділ на три самостійні і ворогуючі між собою релігійні інституції (УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ). Міжцерковний розкол зумовлений не лише внутрішньоцерковними, а й геополітичними чинниками, оскільки іноземні релігійні  центри намагаються через Церкву впливати на державну політику України. Це призводить до ескалації конфліктів між громадами не лише православних церков, а й між православними і католиками, православними і мусульманами, православними і протестантами. Більше того, у середовищі самих провославних ці конфлікти мають не лише   ідейно-релігійний, а й політичний характер. Вони породжують сепаратистські тенденції на Заході, Сході і Півдні, що може привести до регіоналізації України за релігійним принципом.

Іншою ознакою кризи є внутрішній стан православних Церков. За часи радянської влади різного роду обмеження і заборони довели фактично їх до стагнації, а тому для відтворення їх повноцінного функціонування потрібно не лише активна внутрішньоцерковна діяльність, а й дієва допомога суспільства. Інакше про гідну їх конкуренцію з Католицизмом і Протестантизмом говорити годі.

Кризу Українського Православ’я поглиблює і втручання в його внутрішньоцерковне життя різних іноземних духовних центрів, зокрема Московського і Константинопольського Патріархатів, Ватикану тощо. Причому подекуди вони слугують пропаганді антиукраїнських настроїв, загрожують цілісності держави, стоять на заваді створення Помісної Церкви.

Переживають православні церкви і матеріальну скруту, що заважає їм проводити таку благодійницьку, соціальну, освітню і видавничу діяльність, яку спроможні виконувати католицькі або протестантські спільноти. Відомо, що останні отримують значну матеріальну допомогу від своїх одновірців із-за кордону.

До того ж Православ’я стало настільки консервативною, заскорублою і немобільною конфесією, що виявилося неспроможним своєчасно реагувати на радикальні зміни та глобальні трансформації у світі, й в Україні. Православ'я загалом, а Українське зокрема, законсервувалося на таких догматичних і обрядових формах, які не сприймають інтелектуально зрілі віруючі, вони постають для них як анахронізм релігійного життя. Творчо мислячу особистість уже не влаштовує релігія, яка базується на сліпій вірі, пишній обрядовості і обіцянках райського життя лише після смерті. У всьому світі, в т.ч. і в українському суспільстві, йде ірраціоналізація і уособиствлення релігійних переконань.

Доволі пасивно Православна Церква веде просвітницьку, місіонерську і соціальну діяльність, значно поступаючись у цьому плані протестантським організаціям. Саме останні через релігійних проповідників своєю діяльністю і постійною увагою до кожного віруючого демонструють або імітують постійну турботу надприродного до окремої людини, її почуттів, сподівань і запитів. Як би там не було, але активна соціальна діяльність Церкви (незалежно якого толку) таки допомагає людині віднайти своє місце в суспільстві, знайти відповіді на нагальні життєві питання , відчути турботу про себе тощо. Там, де традиційні церкви проводять таку ж роботу, новим конфесіям сутужно. Наприклад, на Тернопіллі із 1702 р. релігійних організацій до нових релігійних рухів належить лише одинадцять.

Значно активніше протестанти ведуть і просвітницьку діяльність. Так, якщо серед православних церков одна недільна школа припадає на 3 – 3,5 громади, то у протестантських організаціях – на 1 – 1,5.

Проте, хоча Україна не є православною державою, вона все таки продовжує залишатися країною з домінуванням православ’ям. Так, згідно даних Держкомнацрелігій, на 1 січня 2010р. із 35184 релігійних організацій 17972 були православними (51%), з яких 50,4% належало найбільшим православним Церквам – УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ. Проте за кількісними показниками православні громади переважають лише у двох регіонах України: значно – у Центрі (62% загальної кількості релігійних громад регіону) та незначним чином на Сході (49,3%).

Найбільша частка (2/3) православних громад належить до УПЦ. Водночас за 10 років (2000 –  2010) у загальному масиві православних організацій збільшився відсоток громад УПЦ КП (з 20,8 до 24,6%) і відповідно зменшилася частка УПЦ (з 70,7 до 67,3%) і УАПЦ (з 8,2 до 6,9%).

Привертає увагу і той факт, що протестантські громади приділяють значно більше уваги підготовці священнослужителів, ніж православні церкви. Так, якщо в 2000 р. сумарна кількість священників трьох православних церков (45,6%) переважала частку протестантських проповідників (40 %), то в 2010 р. ці показники фактично зрівнялися (43,5 і 43,3% відповідно). Наявна тенденція виразно підтверджується й кількістю духовних навчальних закладів. Якщо у трьох православних церквах функціонує 36 навчальних закладів із 5145 слухачами, то у протестантських – 90 закладів із 8858 слухачами. Хоча і тут є серйозні проблеми, бо майже 60% слухачів цих інституцій здобувають освіту заочно. Нового поштовху для розвитку богослов’я і підняття рівня освіченості священнослужителів могло б надати визнання його державою нарівні із світською освітою. Нагадаю, що 16 червня 2005 р. наказом МОН України №363 спеціальність «Богослів`я» було введено до переліку спеціальностей, за якими здобувався ОКР «бакалавр» у напрямку підготовки «Філософія». Однак уже 13 грудня 2006 р. спеціальність вилучили з переліку Постановою Кабінету Міністрів № 1719. Тобто, бакалаврів богослов’я з дипломами державного зразка в Україні немає, а спеціалістів і магістрів богослов’я готують на базі ОКР «бакалавр філософії».

Найбільшою серед православних церков і надалі є УПЦ МП, релігійні громади якої становлять  67,4% усіх православних, або 34,9% усіх релігійних громад України. Менш потужною за кількісними показниками, порівняно з УПЦ, проте з вищими темпами розвитку своєї мережі, насамперед – громад, священнослужителів, монастирів і ченців, є УПЦ КП. Так, кількість громад УПЦ КП упродовж остатнього десятиріччя зросла на 71,9% (проти 38,9% УПЦ), чисельність священнослужителів - на 57,3% (проти 33,6%), кількість монастирів збільшилося у 2,6 рази (проти 58%), а число насельників – на 57,7% (проти 36,2% УПЦ). Винятком у цьому ряді є лише духовні навчальні заклади: упродовж останнього десятиліття УПЦ КП заснувала лише один такий заклад ( в УПЦ аналогічна мережа зросла на третину), а число слухачів зменшилося на 45% (в УПЦ зросло на 15,8%). Це, на нашу думку, є досить тривожною тенденцією, оскільки від підготовлених священнослужителів значною мірою залежить майбутнє Церкви.

Найбільший регіональний характер серед православних церков має УАПЦ, понад 70% громад якої знаходяться на Заході країни. Лише тут громади УАПЦ становлять помітну частку – 7,2% усіх релігійних громад регіону. У Полтавській, Сумській і Чернігівській областях її громад немає зовсім, а ще в 7 областях і АР Крим їх частина не досягає й 1%.

Отже, за кількісними показниками жодна з діючих православних церков не має абсолютної переваги в жодному з регіонів України. Громади УПЦ МП мають лише відносну більшість у Центрі, де вони становлять 45,25 % загальної мережі релігійних громад, та на Півдні – 35,1%. На Сході ж відносна більшість належить протестантським релігійним громадам – 42,5% (релігійні організації УПЦ МП становлять тут 42%). На Заході відносна більшість серед релігійних громад належить УГКЦ (28,8%). До того ж, динаміка розвитку інституційної мережі православних церков, їх релігійних організацій і розвитку мережі будівель релігійного призначення свідчить про те, що вони збережуться і в майбутньому. Розвиток же церковно-релігійної мережі тепер в основному буде залежити саме від здатності Церков відповідати вимогам пастирського служіння в умовах сучасного світу загалом і в обставинах суспільного життя в Україні зокрема.

Важливою складовою цековно-релігійної ситуаціїі, а від так і в самому православному середовищі є рівень і характер релігійності суспільства. Базуючись на соціологічних опитуваннях, проведених Центром Разумкова у листопаді 2010 р., зробимо ряд узагальнюючих висновків.

По-перше, більшість опитаних (68%) ідентифікують себе все ж таки з православ’ям, при 13% тих, які не відносять себе до жодного з релігійних віросповідань. Загалом віросповідне самовизначення має чітку регіональну специфіку. Найбільше православних сконцентровано на Півдні (76%), в Центрі (74%) і Сході (72%), тоді як на Заході цей відсоток складає лише 46.

За 10 років частка вірних УПЦ МП серед дорослого населення України збільшилася з 9,2 до 23,6%, а вірних УПЦ КП – з 12,1 до 15,1%. До того ж зростання чисельності вірних УПЦ МП відбулося не за рахунок інших православних церков, а через зменшення чисельності групи «просто православних», що скоротилася з 38,6 до 25,9%.

Попри високий рівень маніфестованої релігійності щотижня богослужіння відвідують лише 16% вірних УПЦ МП і 12% вірних УПЦ КП. Зате серед вірних обох православних Церков більшість (54-55%) відвідує служби лише на релігійні свята.

По-друге, рівень довіри до Церкви у порівнянні з іншими інституціями зберігається доволі високий, в т. ч. й серед православних. Рівень визнання Церкви як морального авторитету серед вірних УПЦ МП складає 75% проти 12% тих, хто має протилежну думку, а в УПЦ КП – відповідно 61 і 20%. Причому авторитет Церкви не ототожнюється в суспільній свідомості з моральним авторитетом священнослужителів. Лише серед вірних УПЦ МП 42% погодилося з тезою, що «більшість священників – глибоко моральні і духовні особи». За те тезу «священнослужителі – такі самі, як більшість з нас…» підтримали 43% прихильників УПЦ КП.

По-третє, значно зменшилося (з 20 до 10%) число прихильників ідеї запровадження в Україні державної церкви, хоча серед вірних УПЦ КП воно ще складає 19,2%.

І нарешті, переважна більшість українського суспільства демонструє позитивне ставлення до Православ’я, а у ставленні до інших конфесій і релігійних течій виявляє байдужість.

Надзвичайно важливу роль у стабільності церковно-релігійної ситуації в Україні, як і в більшості православних держав, належить державі. А в ситуації, коли Православ’я представлене 3 організаційними структурами, ця роль може набути визначального характеру. І якщо в перші роки незалежності сформувалася практика державно-церковного діалогу, то зараз характер цих відносин почав зазнавати змін. Першим їх започаткував В. Ющенко, коли робив спроби організації державної церкви на основі УПЦ КП. Ще виразніше вони проявляються за релігійно-політичного курсу теперішньої влади. По-перше, проявляється надання переваги УПЦ МП при ігноруванні, а то й тиску на інші Церкви і релігійні організації країни. По-друге, відчувається зростання впливу на міжконфесійну ситуацію в країні Московського патріархату та особисто Патріарха Московського і всієї Русі Кіріла.

Такі дії можуть негативно вплинути насамперед на моральний авторитет УПЦ МП в очах суспільства, порушити міжконфесійний баланс, який природно утворився в Україні. Зрозуміло, що це призведе не лише до поляризації православного середовища, а й до нового витка міжконфесійного і міжрелігійного протистояння. Політизація релігії може призвести до втрати нею здатності об’єднувати суспільство на основі духовно-моральних цінностей, а тому замість миру, спокою і злагоди, її можуть перетворити на засіб політичної боротьби, що загрожуватиме також цілісності країни через чітко визначений регіональний характер релігійності.

Отже, можна констатувати, що до проблем Православ’я в українському суспільстві привертається все більша увага, в тому числі і через позиціювання влади до цих питань. Тому можна з упевненістю прогнозувати, що в церковному самовизначенні громадян будуть відбуватися подальші зміни. А політизація цих проблем таїть у собі ризик поляризації Православ’я і міжрегіональної напруженості.